Основні засади перехідної економіки в Україні

    Основною  формою роздержавлення в Україні  є корпоратизація, якщо давати назву  за найпоширенішою формою підприємств. Більше половини підприємств із колективним типом власності знаходяться у чорній металургії, машинобудуванні та металообробці. До колективного типу власності належать акціонерні товариства, повні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, кооперативи тощо

    Загальні  причини недосконалості механізму  й форм реалізації власності роздержавлених підприємств в Україні викликані  помилковістю методології й практики роздержавлення. Так. не завжди доцільною  була дезінтеграція великих підприємств у процесі їх акціонування - виділення структурних підрозділів у самостійні юридичні особи На нашу думку, проводячи таке розукрупнення, необхідно зберігати промислові комплекси (передусім за критерієм єдності технологічних процесів) як єдине ціле, а для цього: 1) підприємство-засновник повинно володіти дочірніх фірмах 80-100% капіталу; 2) питома вага непрофільної продукції в асортименті дочірніх фірм не повинна перевищувати 20-30%.

    Проте у другій половині 90-х років поділ  великих, навіть стратегічно важливих об'єктів перед приватизацією здійснювався досить часто без урахування таких вимог, спричиняючи зниження загальної ефективності функціонування підприємств. Лише у 2000-2001 роках у науковій та науково-методичній літературі з'явилися обгрунтування доцільності поділу стратегічних об'єктів у процесі реструктуризації. Так, зокрема, голова Фонду Державного майна України О. Бондар зазначав, що поділ як пєредприватизаційний захід доцільний тоді, коли є покупці на окремо виділені   об'єкти,   сукупна   ринкова  вартість   яких   перевищує   вартість   цілісного   майнового комплексу. При цьому обов'язковим є збереження технологічної "серцевини" підприємства, яка зумовлює його стратегічне значення для економіки та безпеки держави [12].

    Одним з проявів недосконалості методології української моделі приватизації є майже повне відчуження коштів від підприємств у процесі приватизації на користь держави. Спрямування коштів у державний бюджет і урізання коштів на розвиток виробництва протягом 90-х років мало тенденцію до зростання. Так. якщо на розвиток підприємництва та технічне переозброєння, створення нових робочих місць у 2004 році спрямовувалося відповідно 11% та 22%, отриманих від приватизації коштів, то у 2003 році ці показники становили відповідно 5% та 11% Це одна з причин неналежного розвитку підприємств, вже перетворених на акціонерні товариства.

    Не  можна залишити поза увагою твердження відомих економістів про так  званий віртуальний перерозподіл власності, не пов'язаний, з одного боку, з персоніфікацією  власності, з іншого — з отриманням доходів за рахунок ефективної господарської діяльності. Суть цього поняття зводиться до того, що «...механізми віртуального перерозподілу власності і механізми утворення додаткової вартості, капіталізації отриманих прибутків та нарощування основного капіталу не лише органічно не доповнюють один одного, а діють фактично у протилежних напрямах» [10]. У процесі віртуального перерозподілу власності відбувається звужене відтворення ресурсної бази, а отже, й суспільного багатства загалом. Такий перерозподіл власності — явище, типове для періоду економічної кризи. Остання створювала відповідні передумови для віртуальної приватизації, яку умовно можна обмежити періодом 1992—1999 років.

    Вихід української економіки з глибокої кризи і перехід (згідно з Державною програмою на 2000—2002 роки) до наступного етапу реальної грошової приватизації означав подальше зростання особливого значення такого способу роздержавлення власності, як викуп підприємств та роздержавлення великих промислових обєктів. Водночас цей крок створював можливі передумови для подолання віртуальності перерозподілу власності. Однак на практиці таку можливість не було повністю реалізовано. Ідеться про утвердження відповідного прошарку суб'єктів господарської діяльності, якого повною мірою влаштовує їх статус і який неодмінно протидіятиме реальним змінам. За словами А. Гальчинського, зазначених суб'єктів можна віднести «...до прошарку паразитуючого фінансового напівлегального рантьє, який не має нічого спільного з позиціями цивілізованого національного капіталу та національної буржуазії, на формування яких робилася ставка в процесі всього попереднього етапу реформ» [9]. У цьому криється реальна загроза консервації існуючої системи відносин економічної власності.

    Для того, щоб процес роздержавлення був ефективним, потрібно визнати, що основною формою роздержавлення має стати створення й розвиток колективного типу власності на основі роздержавлення. Як справедливо зазначив В. Голиков, "...ніколи члени багатотисячного колективу не будуть почуватися приватними власниками, скільки б з їх кишень не стирчало акцій: це власність колективна"[4]. Приватизація не може стати основною формою роздержавлення, тому що зробити приватними власниками усіх громадян країни неможливо. У зв'язку з цим відомий російський економіст Л. Абалкін стверджує: "Є три мотиви поведінки: мотив власника, підприємця та робітника. Більшість, до 3/4 працюючих у розвинутих країнах не є власниками, але чомусь працюють, мають високу продуктивність праці і достатньо сильні мотиви трудової діяльності" [5]. Доходи від власності не можуть бути основною формою доходів працюючих. Основними мають бути доходи від праці. Роздержавлення досягне мети лише тоді, коли, крім проведення реструктуризації, приватизації, демонополізації тощо трудові колективи й усуспільнений сектор економіки загалом забезпечуватимуть реальний розподіл за працею, високу мотивацію трудівників до праці. Протягом 90-х років економічні труднощі в Україні багато в чому пов'язані саме з ігноруванням стимулювання праці.

    Висновки. Виходячи з цього, одним із найважливіших  завдань у сфері трансформації  відносин власності в Україні  в сучасних умовах має стати формування на роздержавлених підприємствах такого механізму управління, який би, одної  о боку, підвищував ефективність виробництва та реалізації продукції, а і іншого - сприяв би подоланню відчуженості найманих працівників від засобів і результатів виробництва.

    2.3 Проблеми перехідної  економіки в Україні

    Проблеми, з якими зіткнулася Україна, почавши  перехід до ринку, пов'язані не так з потенціалом і структурою економіки (хоча передусім вони мали сіпати предметом перебудови), а з політичним і економічним мисленням, успадкованим, від колишньої командно-адміністративної системи.

    Капіталізм  і соціалізм  породили два діаметрально протилежні способи мислення та економічні устрої. Капіталізм базується на національній ідеї і приватній власності, яка має спонукати власників праці, інтелекту і капіталу до продуктивного і ефективного їх використання, соціалізм - на соціальній ідеї і суспільній власності, яка нібито вирівнює соціальну нерівність. Національна і соціальна ідеї визначають, у свою чергу, основні принципи організації держави та її економічної системи. Національна ідея передбачає дотримання принципів ринкової економіки, соціальна — планової. Проблема переходу до ринкової економіки полягає в тому, щоб поєднати ефективну капіталістичну економічну систему з соціальними цінностями, які  декларувалися за соціалізму, сформувати економічну систему з ефективним виробництвом і соціально орієнтованим розподілом, створеного продукту.

    Орієнтація  України на побудову ринкової економіки передбачає і політичну орієнтацію, яка може забезпечи-I ти створення економічної системи на засадах вільного підприємництва, вільної зовнішньоекономічної діяльності тощо. Економічні проблеми значною мірою є і політичними. Радикальні економічні трансформації неможливі без великих капітальних вкладень, а отже — без певного політичного партнерства з країнами, які володіють вільними капіталами. Здебільшого таке партнерство будується на принципах політичного співжиття країн, які досягли високої політичної культури, рівня життя, демократії тощо.    

    Досвід  ринкових країн підтверджує, що їхні політичні системи у поєднанні  з перевагами ринкової економіки виправдані історично: між ними існують політична довіра, партнерство і взаємодопомога: у них стабільне внутрішньополітичне життя і дуже мало причин для політичної дестабілізації; економічні системи ринкових країн є самодостатніми і забезпечують високий рівень життя своїх громадян. Це є свідченням того, що політичні та економічні системи ринкових країн — вагомий аргумент політичної та економічної орієнтації України.

    Економіка України, сформована на суспільній власності, була неефективною і неспроможною розв'язувати соціальні проблеми. Однотипна командно-адміністративна система монополізувала управління виробництвом, позбавивши підприємницької ініціативи конкретних виробників, її характерними ознаками були:

    — панування «соціалістичного» способу  мислення, що призводило до ускладнення економічних і соціальних процесів. Після розпаду радянської системи, тобто державних і господарських інститутів і механізмів їх функціонування, «соціалістичний» спосіб мислення певною мірою зберігся. Окремі націонал-демократичні партії, їх лідери і державні чиновники ще недостатньо сильні, не об'єднані в єдину політичну силу, щоб впливати на прискорення ринкових перетворень та. впроваджувати насади політичної і соціальної демократії;

    —  ігнорування значення основного  економічного відношення щодо ефективності функціонування економіки: ставлення суб'єкта власності і суб'єкта виробництва до результатів своєї праці. Це мало своїм наслідком переважання господарської форми над господарським змістом. Тотальна націоналізація власності зруйнувала органічну єдність суб'єкта власності і суб'єкта виробництва, спотворивши їх ставлення до праці і засоби реалізації власних економічних інтересів, а саме економічний інтерес виробників є рушійною силою економіки;

    —  нехтування принципу організації високоефективного виробництва і гуманізації суспільних відносин, який передбачає досягнення високого рівня раціоналізації господарювання і соціальної справедливості в розподілі національного доходу. Гуманізація суспільних відносин можлива за умови створення державою правових засад високоефективної економіки, здійснення нею стимулю-вальної податкової та цінової соціально справедливої бюджетної політики, а також політики нагромадження і споживання відповідно до потреб населення;

    —   ігнорування принципу соціальної зорієнтованості економіки, що призвело до структурних диспропорцій, підпорядкованості господарства ідеологічно-мілітарним інтересам великодержавного центру. Принцип соціальної зорієнтованості економіки передбачає пріоритет соціальних, гуманітарних проблем над політичними, ідеологічними і мілітарними. Його недотримання унеможливлює досягнення високого рівня життя населення, як це було в колишньому СРСР і в Україні зокрема. Цей принцип ґрунтується на засадах структурної, інвестиційної, цінової і демографічної політики.

    Усе це є свідченням того, що незалежна  Україна успадкувала низку політичних, економічних та інших проблем, без розв'язання яких неможливе просування шляхом ринкових реформ. Україна неоднорідна ідеологічно, політично, етнічно, тому об'єднання українського суспільства вимагає науково обґрунтованих заходів політичного та економічного впливу на суспільні процеси перехідного періоду.

    Україна володіє значними природними ресурсами, інтелектуальним потенціалом. За командно-адміністративної системи вони нерідко витрачалися марнотратно, використовувалися передусім на потреби військового виробництва, не давали максимальної віддачі. Значна частина створеного національного продукту спрямовувалася для підтримки радянської політичної системи СРСР і на здійснення комуністичних переворотів в інших країнах, що стало одним із факторів її краху і кризи у пострадянських країнах.

    Таким чином, реформування існуючої соціально-економічної системи в Україні'передбачає перехід:

    —  від диктатури до демократії;

    —  від колоніальної залежності до реальної самостійності;

    —  від економічного занепаду до ринкової економіки. Вирішення цих завдань  потребує правильного вибору

    політичних  та економічних пріоритетів.

    Політичні пріоритети. Більшість сучасних економічних і соціальних проблем, успадковані Україною від колишньої тоталітарної системи, є наслідком семи десятиліть радянської політичної та економічної стратегії, а не кількох років реформ. Навіть часткові реформи дали певні позитивні результати, однак чимало можливостей для докорінних змін було втрачено через зволікання, корупцію або відверте блокування певними силами. Для ринкових перетворень Україні необхідні значні капіталовкладення у реструктуризацію економічної системи, оновлення капіталу, підготовку спеціалістів. Таких ресурсів не мають ні Росія, ні інші країни СНД, оскільки всі вони є боржниками західних кредиторів. З огляду на це політичними пріоритетами України повинні стати:

    1)  орієнтація на розвинуті країни. Вони володіють великими резервами твердої валюти, управляють кредитними ресурсами міжнародних кредитних установ, зокрема МВФ, Світового банку, Європейського банку реконструкції і розвитку, і можуть надати Україні суттєву фінансову підтримку (кредити);