Основні засади перехідної економіки в Україні

    Система соціальних протиріч між соціальними  укладами, характерними для різних прошарків і станів суспільства, активною та інерційною складовими соціального укладу, різними елементами активної або інерційної складової соціального укладу, є джерелом руху не тільки соціальної, а й політичної, економічної та духовної сфер суспільства.

    Соціально-економічний (економічний) уклад характеризується історично визначеною формою привласнення процесу, умов і результатів виробництва продукту і людини. Притаманна йому система протиріч включає протиріччя між різними соціально-економічними укладами (наприклад, між приватнопідприємницьким і державним); між процесами привласнення та відчуження в межах кожного укладу.

    Враховуючи  технологічну, соціальну та соціально-економічну багатоукладність перехідної економіки нового типу, що взаємовідповідні одна одній, стає зрозумілою складність системи її протиріч. Це певною мірою необхідно враховувати при формуванні організаційно-економічного механізму їх руху і розв'язання. Зокрема, він являє собою суперечливу єдність трьох рівноцінних та самоцінних сторін — ринкового саморегулювання,  державного та громадянського економічного регулювання. 

    Тут же треба наголосити на його визначальній ролі у формуванні ядра саморозвитку перехідної економіки.

    Із  суто технологічної точки зору ядром саморозвитку перехідної економіки є група машинобудівних і будівельних галузей; із суто соціальної — таким ядром можна визнати ту складову ПКІОПС, що самовідтворюється, нарешті, із суто соціально-економічної— характер привласнення. Інтеграційний підхід до проблеми передбачає визначення в якості ядра саморозвитку інтеграційно-інноваційного сплаву найактивніших складових всіх трьох типів укладів одного історичного рівня з чітко визначеною постіндустріальною спрямованістю. Ця проблема стоїть на порядку денному і держави, і бізнесу, і громадянського суспільства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Розділ  IІ Основні засади перехідної економіки в Україні

    2.1 Економічна політика  України в перехідній  економіці

    З погляду економічної науки, економічна політика — це система спеціально розроблювальних і здійснюваних заходів щодо впливу на господарські процеси, що протікають у національному господарстві, з метою додання їм визначеної спрямованості розвитку [1].

    У політологічній літературі економічна політика визначається як обміркована, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій і громадських організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.

    Результатом десятилітньої практики ринкової трансформації  національної економіки України  стало те, що вона істотно змінила  свій вигляд. Демонтовано механізми командної економіки, зникли загальні дефіцити товарів і послуг, значно розширений їхній асортимент. Розкріпачено раніше сковану особисту ініціативу людей, продовжується процес становлення підприємницького класу, що формує основу майбутнього добробуту країни. Виріс рівень політичної й економічної активності громадян України. Кожному надане і реалізується право займатися будь-якою діяльністю, не забороненої законом. Це стало відправкою крапкою для зародження і розвитку підприємництва, малого бізнесу, для створення широко.' мережі комерційних структур і комерційних банків.

    Однак поряд з позитивними є і  незадовільні результати. У салу суб'єктивних і об'єктивних причин мають місце  негативні тендещії і руйнівні процеси, що на сьогоднішній день багато в чому переіа-жають над творчими, конструктивними процесами, що сильно вплиіає на політичну ситуацію в країні, положення в її економіці, соціальній сфері. У першу чергу, слід зазначити занадто високу соціальну ції/, що довелося заплатити за ринкову трансформацію. Різко знизивія середній рівень реальних доходів населення і одночасно збільшилася нерівність у їхньому розподілі. Дана ситуація характерна і для інших країн колишнього соціалістичного табору. П'ята частина населення цих країн поліпшила життєвий стандарт, а третит перетворилася в "нових бідних". За даними недавнього дослідження ООН, у даний час 147 млн. чоловік мають тут доход менше 4 дол. на день, тоді як наприкінці 80-х років до цієї категорії відносилося лише 14 млн. чоловік [3]. Причому характерно те, що рівень бідності підвищився за рахунок розмивання сформованого в минулому середнього класу (висококваліфіковані робітники, інженерно-технічна інтелігенція, учені, працівники культури, освіти, охорони здоров'я). За роки реформ швидко збільшувалося безробіття. Скоротилася державна підтримка охорони здоров'я, науки, культури. Також приходиться визнати, що Україна придбала інвестиційну непривабливість, однією з причин якої дослідники вважають умови співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, реалізацію їхньої програми трансформації суспільства методом "шокової терапії". У результаті цього в Україні формується така ідеологія реформ, що породжує фактори, які лякають інвесторів: ріст організованої злочинності і корупції; прогресуючий ріст фінансової залежності України; поляризація суспільства, яка підсилюється, що веде до соціальної напруженості [4].

    Таким чином, неоліберальна політика, узята як спосіб реалізації соціально-єкономічного реформування, показала свою повну неспроможність. На думку деяких дослідників, покладання витрат економічних реформ на самі уразливі шари населення, не здатні зробити значної політичної протидії, а також максимізація добробуту членів груп тиску свідчать про відхилення політичної влади від ефективних методів перетворень. І все-таки деякі політики й економісти продовжують відстоювати точку зору про те, що невдачі реформування зв'язані з "поганим" виконанням "гарного" неоліберального плану. Так, наприклад, керівник другого європейського відділу МВФ Дж. Олдинг-Сми, оцінюючи результати реформ у Росії, помітив: "Якби економічні програми, що МВФ підтримував в останні роки, були проведені цілком, то сьогодні економіка Росії виглядала б по-іншому" [5].

    Міжнародні  фінансові організації роблять істотний тиск і на Україну. Механізм цього тиску звичайний для даних організацій. Спочатку пропонуються різноманітні кредити на таких умовах, що потім дають можливість контролювати всю економічну політику держави. Цей метод був апробований ще в 70-х роках у країнах Латинської Америки; Венесуелі, Перу, Чилі, Болівії й ін. Результат скрізь був той самий. В жодній країні, де МВФ і інші міжнародні організації нав'язували свої рецепти економічного реформування, позитивних тенденцій немає. Єдиний результат — це боргові зобов'язання, що дуже важко погасити, а значить, під сумнівом виявляється політична й економічна незалежність. Таким чином, у даному випадку можна говорити про те, що гроші (кредити) є інструментом у рішенні задач економіки через призму політики.

    Досвід  господарювання в ринкових умовах показує, що ринковий механізм самостійно не здатний автоматично зосередити інвестування на забезпеченні державних інтересів. У зв'язку з цим виникає необхідність застосування методів державного регулювання інвестиційної політики з метою планомірного формування, концентрації й ефективного використання насамперед вітчизняних інвестиційних ресурсів, а також відповідного залучення інвестицій іноземних держав.

    На  сьогоднішній день в Україні відсутні чітко сформульована урядова програма економічної політики, обґрунтування цілей, задач і перспектив у коротко- і середньостроковому аспекті.

    Як  відзначає В. Горбатенко, за роки незалежності України не удалося перебороти ситуацію, у якій більшість населення сприймає себе як пасивних об'єктів політики, що не дозволяє створити діючий механізм обмеження влади. Одним з найважливіших напрямків подолання такої ситуації є ліквідація економічної залежності населення від суб'єкта влади. Тому одним з головних напрямків економічної політики України повинне стати стимулювання розвитку малого і середнього підприємництва, роль якого в сучасних умовах зростає. Підприємства малого бізнесу, як свідчить світовий досвід, більш сприйнятливі до інновацій у порівнянні з великими корпораціями, мають більшу гнучкість в умовах мінливого ринку. А за умови наявності сучасних інформаційних і виробничих технологій підприємства малого і середнього бізнесу здатні успішно конкурувати з великими фірмами на світовому ринку. Успіх розвитку малого бізнесу залежить від наявності тісних коопераційних зв'язків, що поєднують малі підприємства, і всебічної підтримки з боку держави. Без розвитку малого підприємництва неможливий не тільки загальний підйом економіки, але і рішення таких найгостріших соціальних проблем, як скорочення безробіття.

    Слід  зазначити, що ринкова економіка  по своїх принципах соціальна. Вона підкоряє свій розвиток інтересам і  потребам особистості, створює умови для реалізації її здібностей, заохочує працьовитість, ініціативу, проводить у дію стимули ефективної праці. Однак на попередньому етапі розвитку української економіки реалізація даного принципу виявилася практично неможливою. Відсутність належних державних механізмів, корумпованість у різних ешелонах влади привели до надмірного майнового розшарування населення. Таке розшарування, що підриває соціальну і політичну стабільність, здійснювалося стихійно, переважно на тіньовій основі.

    На  основі вищевикладеного можна зробити  деякі висновки. За минуле десятиліття  країна звільнилася від застарілих економічних догм, що були досить сильним гальмом для розвитку економіки і соціальної сфери. Однак корінної зміни відносин до власності як основи суспільного ладу поки ще не відбулося. З працею змінюється психологія у відношенні ринкової економіки в більшості населення України, що зв'язано з кризою в економіці і соціальній сфері. У суспільстві підсилилися конфликтогенні фактори, в основі яких лежать соціальний розрив і протистояння між більшістю населення, що убожіє, і вузьким прошарком надбагатих людей. Про-рахунки в економічній політиці (знецінення заощаджень населення, постійне підвищення цін, знецінення доходів, невиплата заробіт-ної плати і пенсій, зниження купівельної спроможності) привели до того, що значна частина населення перестала вірити в можливість яких би то ні було поліпшень у своєму соціально-економічному положенні. У суспільстві стає популярною думка про те, що розробка і здійснення економічної політики знаходяться в руках корумпованих державних структур і суспільна власність віддана на роз-гарбування невеликому і впливовому прошарку населення. У зв'язку з цим збільшується число громадян, байдужих до будь-яких політичних подій.

    На  думку автора, пріоритетними напрямками економічної політики України повинні стати:

    -  протидія зниженню рівня життя  населення, підвищення його матеріального  добробуту,

    -  збільшення асигнувань на соціальні  цілі і визначення зобов'язань стосовно різних соціальних груп, а також обов'язкове їхнє виконання;

    -  формування і розвиток інституту  власника;

    -  підтримка малого і середнього  бізнесу;

    -  формування середнього класу;

    -  створення і підтримка правового  полю, що гарантує недоторканність і захист власності, а також гарантій виконання контрактів.

    Але не можна забувати, що ніякі соціальні  й економічні перетворення неможливі без згоди серед політичних сил по найважливіших проблемах економічного розвитку країни, без політичної стабільності в суспільстві.

    2.2. Роздержавлення та  особливості цього  процесу в перехідній  економіці України

    Роздержавлення - це перетворення державних підприємств на колективні, па акціонерні, кооперативні та інші підприємства, що грунтуються на відмінних від державної формах власності, зокрема на власності громадян та виведенні цих підприємств з-під державної опікис

    Це визначення частково можна визнати раціональним, проте треба зазначити, що власність громадян (якщо мається на увазі індивідуальна або особиста власність) утворюється не завжди у процесі роздержавлення, а також існує у вигляді особистого майна. Крім того, виведення підприємств з-під державної опіки можна розуміти у доволі широкому діапазоні: і як передачу функцій управління, і як повне дерегулювання підприємницької діяльності державою, тобто таке визначення є не зовсім точним.

    Точка зору В. Тарасевича полягає в тому, що "роздержавлення характеризується, головним чином, відокремленням функцій  державного управління економікою від  функцій господарю-вання"[3]. Дослідник  наголошує на тому, що у певних конкретно-історичних умовах воно (роздержавлення - авт.) має розглядатися й здійснюватися у ширшому контексті, а саме - як сукупність реалізованих за критерієм зростання соціально-економічної ефективності виробництва послідовно-паралельних процесів суверенізації, деунітаризації, муніципалізації, комерціалізації, демонополізації, демократизації економіки, приватизації та формування широкої верстви підприємців"[3].

    Автори  підручника "Основи економічної  теорії: політекономічний аспект", розглядаючи процеси становлення нових форм власності, стверджують, що "... роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація, - на їх думку, - це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності"[4].