Основні засади перехідної економіки в Україні

    Два визначення роздержавлення наведено у  роботі П. Кучерявенка та Я. Максимекка. "Роздержавлення у широкому смислі, - зазначають автори, - це розширення самостійності підприємств та організацій, це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання. Об'єктивна основа цього процесу - різноманітність форм власності та форм ведення господарства" [5].

    Визначення  роздержавлення "у вузькому смислі" "передбачає перетворення державної  власності в інші її форми, що супроводжуються  обов'язковою зміною власника - держави  на іншого - приватну особу, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство і т.д. При цьому в основі такого перетворення лежить правове визнання кожного суб'єкта як власника капіталу, реальної цінності, якою він володіє, розпоряджається і яку він використовує" [5].

    У цьому визначенні частково відображається реальний зміст роздержавлення, але у ньому помилково зазначається, що його основою є правове визнання цих суб'єктів власниками капіталу. Насправді, в основі реальних процесів роздержавлення є зміни, шо відбуваються у процесі привласнення у сфері безпосереднього виробництва.

    Узагальнюючи вищесказане, можна зробити висновок, що поняття роздержавлення й приватизація розрізняються за своїм економічним змістом, а також за формами реалізації Роздержавленням в економічному аспекті можна назвати процес переходу державної власності в інші недержавні типи та форми власності (акціонерну, кооперативну, приватну тощо). У кількісному аспекті роздержавлення можна розглядати як зменшення частки державної власності у загальній структурі власності країни. Що стосується приватизації, то це вужче поняття, обмежене лише зростанням частки приватної (такої, що належить одній людині) та сімейної власності. Водночас у всіх наведених визначеннях не береться до уваги принцип суперечності, тобто не розмежовується матеріально-речовий зміст та суспільна форма.

    У процесі трансформації відносин власності частка державної власності має зменшуватися поступово, і при цьому роль держави у регулюванні економічних процесів, на нашу думку, не повинна зменшуватися такою ж мірою. Роль держави за наявності плюралізму форм в економіці полягає, з одного боку, у забезпеченні правового механізму реалізації відносин власності й механізмів взаємодії господарських об'єктів, а з другого - в ефективному використанні таких економічних важелів, як податкові ставки, норми відсотка, державне замовлення, пільги, обмеження, що забезпечує організацію та ефективне функціонування економіки. Крім того, держава обов'язково повинна залишати у своєму володінні стратегічно важливі об'єкти і реально впливати на процес суспільного відтворення. В усіх розвинутих західних країнах таке управління державною власністю та опосередковане регулювання діяльності підприємств інших форм власності існує і приносить позитивний стабілізуючий ефект. Саме показники в державному секторі економіки західних країн суттєво впливають на відтворення і визначають рівень життя громадян та його якість.

    Державний сектор економіки - це логічний наслідок існування та ефективної економічної  діяльності недержавного (комерційного) сектора. Світовий досвід приватизації доводить, що державна форма власності є необхідною вимогою стабільності суспільства. Виходячи з ролі, яку повинна відігравати державна власність на сучасному етапі, можна, на нашу думку, визначити такі економічні функції державного сектора:

    1)   стабілізація економічного розвитку через функціонування підприємств державної власності;

    2)   досягнення збалансованого зростання  шляхом доповнення, підтримки та  стимулювання роботи недержавних  господарських об'єктів;

    3)   забезпечення економічного суверенітету;

    4)   створення матеріальних умов для функціонування регіональної економіки, рівномірного розвитку регіонів;

    5)   усунення суперечностей, які неспроможні  вирішити ринковий механізм, недержавні  форми власності. До них належать  забезпечення збалансованого розвитку  економічної системи, сприяння прогресу кожного елемента продуктивних сил, послаблення економічних криз, здійснення соціальних програм тощо.

    Особливо  важливим питанням сьогодення є роль держави у чіткій специфікації прав власності та розвитку людини на фоні процесів роздержавлення і приватизації. Дотепер дискусійним є питання про те, яку ж частку повинна займати державна власність в економіці країни. Однозначної відповіді на це запитання немає. Відомо, що у 2004 році частка державної власності становила 92% за вартістю основних фондів та понад 70% за кількістю підприємств. Протягом 90-х років вона значно знизилася. Так, у 1995 році ця частка становила 41,6%. у 2003 - 15,1% за кількістю підприємств. Загалом за 1992-2005 рр. роздержавлено понад 90 тис. об'ємів, зокрема у 2000-2003 рр. - 23,9 тис. об'єктів оцінковою вартістю майна близько 11,7 млн. грн. [6]. На підприємствах недержавної форми власності виробляється нині близько 70% промислової продукції. Проте незважаючи на кількісні успіхи, не спостерігається радикальних якісних змін в економіці, яких очікували прихильники тотальної приватизації (наприклад, не відбулося стрімкого зростання конкурентоспроможності наукомісткої продукції, оновлення фондів тощо). Звідси можна зробити висновок, що роздержавленням у країні не досягнуто поставленої кінцевої мети. Причини цього будуть з'ясовані нижче.

    Якщо  визнати, що показники в державному секторі економіки суттєво впливають  на відтворення і визначають рівень життя громадян, то здійснення реформ із початку незалежності України можна назвати безсистемним і непродуманим розвалом державного сектора з порушенням колишньої соціально-економічної структури, усталених господарських зв'язків та пропорцій. У результаті прискореного реформування системи відносин власності та влади за формою було створено національну державу з усіма її атрибутами, але її соціально-економічний зміст за своєю суттю виявився антисоціальним та антинародним. Характерно, що у посланні Президента до Верховної Ради 2004 року говорилося про необхідність додаткового "...зменшення питомої ваги державного сектора до 8-10%, що сприятиме інтенсизнішому припливу капіталу в економіку України та її зростанню"[6]. Разом з тим, приватизацію не використовують як вагомий інструмент інвестування національної економіки,  вона має фіск&тьний характер. Надходження коштів до державного бюджету від приватизації залишається головним аргументом піт час формування переліку підприємств, які підлягають приватизації.

    Наукове обгрунтування частки окремих форм власності повинно базуватися на довгостроковій стратегії подальшого розвитку економіки України. У вказаному аспекті провідні українські вчені зазначають; "Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває посилення економічної ролі держави... Україна має ставати на більш реалістичний, цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних можливостей. На наш погляд, це стратегічне спрямування передбачає, зокрема, необхідність чіткого розмежування першочергових завдань та прав держави у складі підприємств змішаних форм власності. За часткою участі держави у загальному статутному фонді підприємства, що утворилися в результаті роздержавлення та корпоратизації власності, можна класифікувати:

    1.    Підприємства, які за своєю сутністю не можуть бути приватизовані і їм, враховуючи їхню функціональну спрямованість, властива тільки державна форма власності;

    2.   Підприємства, які можуть бути корпоратизовані з відсотковим державним володінням акціями;

    3.      Підприємства з державним контрольним пакетом акцій:

    4.  Підприємства з досить вагомою часткою державної участі у статутному фонді (близько 30%);

    5. Підприємства з порівняно незначною державною часткою (приблизно у 20% і меншою). Підприємства першої, другої та третьої групи можна вважати приналежними до державного сектора, а усі решта - до змішаної форми власності. Можливість присутності у статутному фонді таких підприємств коштів інших акціонерів дасть змогу створити привабливі умови для потенційних інвесторів, і водночас держава не втрачає повністю контроль за стратегічними видами виробництв. Це змішані державно колективні підприємства, які є найтиповішою перехідною формою в умовах денаціоналізації та роздержавлення. Процес роздержавлення майна став одним з основних джерел формування корпоративного сектора економіки. Вартість акцій, якими володіє держава, перевищувала у 2005 році 10 млрд. грн. [6]. У перспективі за умов створення належних ринкових важелів регулювання економіки державні підприємства змушені будуть поступово модернізуватися й ефективно функціонувати або їм на зміну прийдуть нові конкурентоспроможні форми власності.

    З метою реалізації управління процесом роздержавлення власності у 1991 р. було створено Фонд Державного майна України. Його основними функціями були: оформлення переходу в юрисдикцію України державних підприємств союзного підпорядкування; визначення порядку реформування власності; здійснення корпоратизації, нагляд за ефективністю використання державного майна; розпорядження державним майном та управління його частками у змішаних підприємствах; здійснення комерціалізації торгівлі та сфери послуг. На нашу думку, поєднання однією організацією таких численних функцій ускладнювало її роботу і вимагало розмежування на два підрозділи, один із яких займався б приватизацією, а другий - управлінням державними майновими правами. Так було зроблено із самого початку у Польщі, де була утворена Державна Скарбниця та Міністерство з реформування власності.

    Реальна робота з роздержавлення власності розпочалася в Україні лише наприкінці 1992 року, коли була затверджена перша Державна програма приватизації. Завдання цієї програми мали скоріше декларативний характер і не були достатньо економічно обгрунтовані. Зокрема, про декларативність цієї програми свідчить той факт, що однією з пріоритетних цілей називалося Досить абстрактне "створення багатоукладної економіки" [8], а одним із принципів проведення -"забезпечення соціальної захищеності й рівності прав громадян України в процесі приватизації" [8]. На мій погляд, дотримання останнього принципу в процесі роздержавлення в Україні не відбулося.

    Підприємства, що підлягали роздержавленню та приватизації, класифікували за такими групами  залежно від балансової вартості основних фондів станом на 1 травня 1992 року та якісних ознак:

    І рупа А - оо єкти, вартість яких не перевищує 20 млн. крб.:

    Група Б - об'єкти, вартість яких становить  від 20 до 1500 млн. крб., а частка відновної  вартості фондів, що припадає на одноєо працюючого, не перевищує номінальної вартості приватизаційного сертифіката більш як у 1.5 раза (крім підприємств групи Г);

    Група В - об'єкти, вартість яких становить від 20 до 1500 млн. крб., а частка відновної вартості фондів на одного працюючого перевищує номінальну вартість приватизаційного сертифіката більш як у 1,5 раза (крім підприємств групи Г);

    Група Г - підприємства-монополісти, визнані  такими згідно з Законом України "Про обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції у підприємницькій  діяльності" незалежно від їх вартості; підприємства, вартість яких перевищує 1500 млн. крб.; підприємства ВПК; підприємства, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій незалежно від їх вартості.

    Група Д - законсервовані об'єкти та об'єкти незавершеного будівництва, майно ліквідованих підприємств;

    Група Е, - частки (паї, акції), що належать державі у майні підприємств із змішаною формою власності [8].

    Роздержавлення  підприємств в Україні найчастіше здійснювалося шляхом корпорагизації у декілька етапів. Фонд Державного майна України, місцеві органи приватизації щомісяця складали за поданням міністерств і відомств переліки об'єктів А і видавали їх у інформаційних бюлетенях та у міській (районній) пресі за місцем розташування об'єктів. Після цього приймалися й реєструвалися заяви щодо приватизації від покупців; державним органом ухвалювалися рішення про приватизацію; сповіщалися заявник і трудовий колектив, створювалася комісія з приватизації об'єкта.

    На  наступному етапі оцінювали вартість майна підприємства, розробляли та затверджували план приватизації, проводили організаційні та правові перетворення залежно від того, якої форми власності набуває новостворюване підприємство. Так, у разі корпорагизації державний орган ухвалював рішення щодо перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство, проводилася державна реєстрація відкритого акціонерного товариства і тимчасового статуту у місцевих органах влади, затверджувалися органи управління відкритого акціонерного товариства, реєструвався випуск акцій з інформацією про це у фінансовому органі. Після цього переходили до продажу акцій та проведення перших зборів акціонерів-засновників.

    Підприємства, що мають монопольний стан на регіональному  чи загальнодержавному рівні, роздержавлюють за погодженням із відповідними органами Антимонопольного комітет)' України у порядку, визначеному Фондом державного майна України та Антимонопольним комітетом України.

    Після закінчення терміну збереження у  державній власності пакетів  акцій ВАТ. створених на базі особливо важливих для економіки України підприємств, вони підлягають продажу з наданням переваг інвесторам, які придбали акції відповідного ВАТ та виконали у повному обсязі свої зобов'язання згідно з договорами купівлі-продажу.

    Контроль  за виконанням програм приватизації мають здійснювати:

    Верховна  Рада України - шляхом заслуховування на своїх засіданнях та на засіданнях своїх комітетів і комісій  звіту Фонду державного майна  України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів  Автономної Республіки Крим: