Національний банк І його функції в ринковій економіці

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються на адміністративні (прямі) та ринкові (опосередковані).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру  розуміють способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу  шляхом формування певних умов на грошовому  ринку та ринку капіталів. Ринкові (опосередковані) інструменти відрізняються більшою гнучкістю порівняно з адміністративними, хоча результати їх застосування не завжди адекватні наміченій меті. Проте зараз спостерігається відхід центральних банків розвинутих країн від прямих методів впливу до ринкових.

До найважливіших адміністративних інструментів можна віднести:

• механізм готівкової емісії;
• встановлення "стелі" кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам;
• пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки;
• обмеження споживчого кредиту;
• обмеження на відкриття філій та відділень.

Застосування адміністративних інструментів є доцільним у тому випадку, якщо ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той чи інший проміжок часу. Прикладом застосування адміністративних інструментів НБУ в Україні було встановлення тимчасового обмеження для комерційних банків на видачу вкладів фізичних та юридичних осіб в листопаді-грудні 2004 р. у зв”язку з політичними подіями в країні.

Система опосередкованого регулювання  грошового обігу є елементом  економічних методів державного управління. Вона охоплює три механізми  монетарної політики:

• регулювання норми банківських резервів;
• регулювання облікової ставки на позики, що надаються центральним банком;
• здійснення операцій на відкритому ринку.

Резервні вимоги щодо зобов'язань  комерційних банків є інструментом, який відзначається простотою у застосуванні, що разом із безпосереднім впливом на рівень ліквідності комерційних банків робить його досить привабливим.

Обов'язкові резерви є часткою  банківських депозитів та інших  пасивів, отриманих банком з інших  джерел, яка згідно з чинним законодавством або встановленими нормативними актами має зберігатись у формі касової готівки комерційних банків та їхніх депозитів у центральному банку.

Резервні вимоги розглядаються  як пасивний інструмент, що підтримує  та супроводжує активніші монетарні  інструменти.

Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, комерційні банки отримують можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через додаткове кредитування до емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Внаслідок того, що лише незначна частина усіх активів комерційних банків знаходиться у формі готівки, зміна норми резерву на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення пасивів банківської системи.

Наявність банківських резервів відповідає інтересам банківської системи, оскільки вони виступають умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи. До того ж банківські резерви виконують функцію страхування ненадійних позик: знижуючи ризикованість банківських вкладень та мінімізуючи втрати від банкрутств банків, вони є гарантією стабільності банківської системи у цілому.

 

Метою застосування резервних вимог  є:

• обмеження темпів зростання грошової маси;
• вилучення надлишкових коштів із грошової сфери;
• формування жорсткого зв'язку між грошовою базою і грошовою масою;
• регулювання попиту на банківські ресурси.

Роль мінімальних резервів для  високорозвинутої банківської системи полягає не в тому, що вони є фондом ліквідності, а у тому, що вони - інструмент регулювання кредитної діяльності банків.

Норма мінімальних резервних вимог  встановлюється у законодавчому порядку.

Політика мінімальних резервів як інструмент грошово-кредитної політики використовується Національним банком України для планування та регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків щодо їхніх зобов'язань стосовно залучених коштів юридичних та фізичних осіб.

НБУ використовує норматив обов'язкового резервування як один із інструментів реалізації грошово-кредитної політики з метою контролю за грошовими  агрегатами шляхом зниження або збільшення грошового мультиплікатора.

Зобов'язання виконувати резервні вимоги виникає у комерційного банку з моменту отримання ліцензії НБУ на право здійснення відповідних банківських операцій. Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансі комерційного банку кошти юридичних та фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком коштів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ.

 

Практично в усіх країнах світу  комерційні банки можуть отримати кредитні ресурси у центрального банку, котрі останній надає з певними процентами. Дисконтна чи облікова ставка, що застосовується центральним банком при операціях з комерційними банками щодо врахування короткострокових державних облігацій і переврахування комерційних векселів та інших видів цінних паперів, що відповідають вимогам центрального банку, називається офіційною обліковою ставкою. Офіційна облікова ставка - це плата, яку бере центральний банк при купівлі в комерційних банків цінних паперів до настання термінів їх оплати.

Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових ставок за кредитами. Встановлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк визначає вартість залучення кредитних ресурсів комерційними банками. Чим вищий рівень офіційної облікової ставки, тим вища вартість кредитів рефінансування центрального банку.

Разом з тим різний рівень офіційної  облікової ставки стимулює також переміщення капіталів, які шукають прибуткового застосування, з країн із низькими ставками до країн, де ставки високі, що значно впливає на стан балансу руху капіталів і на платіжний баланс різних країн. Таким чином, зміна офіційної облікової ставки використовується і яі метод валютного регулювання.

Регулювання облікової ставки відноситься  до ринкових інструментів грошово-кредитного регулювання. Механізм регулювання за допомогою змін офіційної облікової ставки досить простий. Наприклад, якщо центральний банк має за мету зменшення кредитних можливостей комерційних банків, - він підвищує облікову ставку, роблячи тим самим дорожчими кредити рефінансування. Якщо ж метою центрального банку є розширення доступу до кредитів комерційним банкам, - він знижує рівень облікової ставки.

Шляхом маніпуляцій офіційною  обліковою ставкою центральні банки  впливають на стан не лише грошового, але й фінансового ринку.

Національний банк України використовує облікову політику головним чином для забезпечення надійності та стабільності банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу країни.

Для того, щоб облікова ставка Національного  банку використовувалась у повному обсязі як інструмент монетарного регулювання, вона повинна відповідати певним принципам:

• забезпечення позитивного рівня облікової ставки щодо інфляції;
• рівень облікової ставки повинен перебувати в межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.

За різних макроекономічних умов держава  в особі центрального банку може провадити або політику кредитної  рестрикції, або політику поступового зниження облікової ставки заради пожвавлення процесу кредитування виробництва.

У перспективі роль процентних ставок у досягненні цілей економічної  політики держави повинна істотно  зрости. Завданням Національного  банку має стати створення  умов для поступового пониження  загального рівня процентних ставок в економіці, особливо процентних ставок за кредитами реальному сектору економіки до рівня, що стимулює зростання платоспроможного попиту на позичкові ресурси.

 

У структурі фондового ринку, що становить невід'ємний компонент  будь-якої ринкової економіки, важлива  роль належить державним цінним паперам, що перебувають в обігу. Шляхом проведення центральним банком операцій на відкритому ринку збільшується (при купівлі цінних паперів) або зменшується (при продажу цінних паперів) обсяг власних резервів комерційних банків зокрема та банківської системи у цілому, що призводить до зміни вартості кредиту і, як наслідок, попиту на гроші.

Залежно від умов угод із цінними  паперами на відкритому ринку розрізняють  прямі й зворотні операції. Прямі  операції – це купівля або продаж центральним банком державних облігацій та інших зобов'язань, казначейських векселів. Зворотні операції на відкритому ринку - це купівля-продаж центральним банком цінних паперів із зобов'язанням зворотного викупу за встановленим раніше курсом. Зворотні операції, що характеризуються м'якшим впливом на грошовий ринок, є більш гнучким методом регулювання, що підвищує їх привабливість і масштаби використання.

Важливою особливістю операцій центрального банку на відкритому ринку  є швидка реакція на короткотермінові тенденції ринку, що дозволяє стабілізувати стан грошового обігу й економіки в цілому.

 

Відповідно до Закону України "Про  цінні папери і фондову біржу" [3] в Україні запроваджено такий інструмент регулювання грошово-кредитного ринку, як державні цінні папери. За його допомогою мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб для фінансування бюджетних витрат. Рішення про випуск державних облігацій приймає Кабінет міністрів, оформлюючи його відповідною постановою. Емітентом облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) і гарантом їх погашення від імені уряду є Міністерство фінансів. Національний банк виступає у ролі генерального агента по розміщенню і погашенню облігацій.

Для держави ринок цінних паперів  повинен стати одним з найважливіших  елементів національного ринку позичкових капіталів, ефективним інструментом регулювання грошово-кредитних відносин. Для Національного банку важливим є подальший розвиток вторинного ринку державних цінних паперів, оскільки від цього залежить дієвість операцій на відкритому ринку як інструмента грошово-кредитної політики.

 

2.3. КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ З БАНКІВСЬКИМИ УСТАНОВАМИ

 

Для підтримки необхідної ліквідності  банківської системи Національний банк України здійснює рефінансування комерційних банків, тобто кредитування центральним банком окремих комерційних банків на їх прохання, у випадку тимчасової нестачі ліквідності.

Шляхом рефінансування центральний  банк діє як “кредитор останньої  інстанції”, тобто він є гарантом безперебійного функціонування банківської та фінансової систем у цілому.

Функція центрального банку як "кредитора  останньої інстанції" зумовлена  сутністю банківської діяльності, тобто  встановлення відповідної рівноваги  між пасивами, що повинні виплачуватися  за вимогою негайно, і їх активами, що, як правило, мають довший строк. У вигляді запасу ліквідності зберігається лише незначна частка активів. Якщо цей запас ліквідності виявляється недостатнім для погашення вимог вкладників, рівновага між активами і пасивами порушується внаслідок більшої швидкості, з якою депозити можуть бути зняті, порівняно з часом, необхідним для мобілізації кредитів.

Кредитування в останній інстанції  запобігає виникненню ефекту "доміно" - поширення кризи від комерційних  банків, що тимчасово мають нестачу  ліквідності, на стабільні банки, а також запобігає втраті довіри населення до надійності банківської системи у цілому [8, с. 88].

Раніше політика рефінансування банківських  закладів центральним банком використовувалася  виключно для впливу на стан грошово-кредитної  сфери. З розвитком ринкових відносин поряд з первинним призначенням політика рефінансування активніше почала використовуватися як інструмент надання фінансової допомоги комерційним банкам. Тобто центральні банки стали виконувати функцію банку банків і поступово перетворилися в кредитора останньої інстанції для комерційних банків.

Кредити рефінансування центрального банку є для комерційних банків джерелом тимчасових ресурсів, необхідних їм для поповнення ліквідних коштів. Проте доступ до цих кредитів не є вільним і залежить від багатьох факторів. До основних двох факторів належать:

• стан грошово-кредитної сфери країни;
• фінансовий стан комерційного банку, що бажає отримати кредит.

Економічна сутність кредитів рефінансування центрального банку на макроекономічному рівні полягає у тому, що через кредитування банківських установ здійснюється емісія грошей в обіг, і розширюється таким чином обсяг сукупної грошової маси в економіці. Це створює умови для розширення кредитної діяльності комерційних банків.