Основні засади розуміння людини та культури у філософії Постмодерну

                     Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Донбаський  державний  педагогічний університет

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основні засади розуміння людини та культури у філософії Постмодерну

Реферат

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                            Підготувала:

                                                                            студентка 5 курсу (магістратура)

                                                                            психологічного факультету

                                                          заочної форми навчання

                                                    Зарубайко Анастасія

 

 

 

2012рік

 

План

Вступ

1. Основні положення і принципи постмодернізму

2. Фази постмодернізму

3. Постмодернізм – один з найвагоміших мистецьких напрямів   ХХ ст.

4. Світогляд сучасної постмодерної людини

Висновки

Література

 

Вступ

 

В останні три десятиліття  в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу виникли тенденції, що одержали назву "постмодернізм", або "постмодерн", що буквально означає те, що після "модерна", або сучасності. Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури та тією або іншою мірою проявляється в усіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику.

Широке використання терміна "постмодернізм" відзначається  у кінці 60-х років для характеристики новацій у мистецтві, літературі, а також трансформації в соціально-економічній, технологічній і соціально-політичній сферах.

На відміну від колишнього неприйняття чи практики випадкових контактів з масовою культурою  мистецтво поставангарда активно  вступає в неї, іронічно її переосмислюючи і даючи їй випереджальні завдання в сфері моди, музики, танцю, реклами. Так складається єдине, пульсуюче художнє середовище, де колишні поняття «елітарного» і «масового» утрачають усякий зміст. Новації постмодернізму відзначені сильним впливом філософії структуралізму і «нової критики» (Р.Барт, Ж.Деррида, М.Фуко, Ю.Кристева, Ж.Бодрийяр, Ж.Делез, філософська спадщина М.М.Бахтина й ін.); критичний умогляд стає тепер навряд чи не самою впливовою формою літературного листа.

Постмодерністську культуру часто характеризують як явище, пройняте настроями «кінця історії», коли вже все сказано, немає підґрунтя для виникнення нових, оригінальних ідей, панує компілятивна естетика художнього ар'єргарду. Однак вагомішою, переконливішою є концепція постмодернізму як культури нового художнього змісту (Д.Барт), а зовсім не занепаду, вичерпності. Це "скандальний", з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування "без суб'єкта": суб'єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій "суб'єктивність", "інтенціональність", "рефлексивність" з'являються безособові "потоки Бажання", імперсональні "швидкості", неоконцептуалізовані "інтенсивності".

Зазначені концептуальні  розходження, інші розбіжності в  тлумаченні постмодернізму свідчать насамперед про недостатнє вивчення цього явища, його неоднозначність, відсутність усталених підходів. Навіть стосовно того, вважати найхарактернішими ознаками постмодернізму, існує дуже широкий спектр думок.

 

1. Основні положення і принципи постмодернізму

 

Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає "післясучасність". В російській мові поняття "модерну" означає певну епоху кінця XIX - початки XX століття. Модернізмом називали авангардні течії, що заперечували реалізм як обмеження творчості певними рамками і затверджували принципово інші цінності, спрямовані в майбутнє. Це доводить зв'язок модернізму, постмодернізму як певних стадій розвитку. Модернізм маніфестував новаторські напрями на початку XX століття, які, втративши деякий епатаж, стають вже традиційними. Тому в даний час не утихають суперечки про те, чи існує постмодернізм як самостійний феномен або ж це законне продовження і розвиток модернізму.

Загалом і в цілому епоха модернізму прагнула відкриття загальних наукових законів розвитку природи і суспільства і їх використовуванню в діяльності людства. Її представників об'єднувала віра в соціальний і науковий прогрес і встановлення на цій основі панування людини над природою, соціальної справедливості і гуманізму.

Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і  філософію. Постмодерністські дискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою. Постмодернізм, як світоглядно-мистецький напрям, виникає як усвідомлення вичерпності онтології, у межах якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з "нерозумного" стану до "розумного". Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей "мстить" нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації: світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але й не вкладається ні в які теоретичні схеми

Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже відказують у монопольному володінні істиною. Постмодернізм заперечує її здатність давати об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, виявляти тенденції, її критикують за те, що наука абсолютизує раціональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і суттєве, недооцінюючи одиничне та випадкове. Сприймаючи в силу цих причин науку як спрощене та неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголушують релігію вище науки.

 

2.Фази постмодернізму

 

Предтечами літературного  постмодернізму визнані Д.Джойс, У.Фолкнер, Г.Гессе, Р.Музіль, Х.Л.Борхес, Г.Міллер. Як самостійне художнє явище в  мистецтві постмодернізм зароджується у США наприкінці 50-х, а на початку 60-х років вже вступає у свою першу фазу. Концептуальна новизна цього періоду полягає у неприйнятті усталеного на той час поділу мистецтва на елітарне й масове та у висуненні ідеї їхньої дифузії. Уже в цей час формується постмодерністська домінанта – іронічний синтез минулого і теперішнього, високого і низького в мистецтві, установка на полігамність естетичних смаків. (Теоретики: М.Маклюен, С.Зонтаг, Л.Філдер, І.Хассан, Р.Гамільон, Л.Еловей; письменники: Д.Селінджер, Н.Мейлер, Д.Керуак та ін.).

Друга фаза розвитку постмодерністського  мистецтва пов'язана з його поширенням у Західній Європі в 70-ті роки. Її виразними  особливостями стають плюралізм  і еклектизм, а ключовою постаттю теорії постмодернізму – італієць У.Еко з його концепцією іронічного прочитання минулого, метамови та постмодерністської психології творчості. Серед письменників, яскравих представників цього періоду, називають І.Кальвіно, Г.Гарсіа Маркеса, С.Беккета та ін. Цю фазу вважають початком формування культури постмодернізму.

З кінця 70-х років постмодернізм  вступає в період зрілості. Він  поширюється і в країнах Східної  Європи в його політизованому різновиді. Теоретиком-лідером цього періоду  стає Ж.Дерріда. І хоча постмодернізм  є явищем інтерконтинентальним, на різних континентах і в різних країнах він зберігає і свої регіональні ознаки (скандинавська неоготика, слов'янський соц-арт, латиноамериканський «магічний реалізм» та ін.). У кожному окремому випадку постмодерністські твори набувають національної забарвленості. У своїй сукупності ці національні риси і становлять той специфічний конгломерат, який спонукає говорити про постмодернізм як про особливий естетичний феномен.

Постмодернізм як напрям у сучасній літературі та літературній критиці  спирається на теорію і практику постструктуралізму (у лінгвістиці) та деконструктивізму (у філософії). До його теоретиків та ідеологів належать Жак Лакан, Мішель Фуко, Жиль Делез, Фелікс Гваттарі, Юлія Крістева, Жак Дерріда, Ролан Барт, Жан-Франсуа Ліотар, П'єр Клоссовські та ін.

Постструктуралісти, досліджуючи  феномен тоталітаризму і тотальної  свідомості, їх зв'язки з мовою, оголосили  боротьбу з тотальністю в усіх її видах. Вони не прийняли ті форми  знання, які претендують на універсалізм, узагальнюючий характер інформації про світ, оволодіння абсолютною істиною. Звідси у постмодерністів «сумнівність істини», її множинність, «відсутність остаточної істини». Як зазначив у своєму романі «Ім'я троянди» У.Еко, один із найвизначніших представників людей, - вчити сміятися над істиною, вчити сміятись саму істину, тому що єдина тверда істина полягає в тому, що необхідно звільнятися від нездорової пристрасті до істини».

Постмодерністи сповідують принцип  «методологічного розуму» щодо всіх «позитивних істин», установок, переконань, котрі існують в західному суспільстві. Стратегія «законодавчого розуму» розвіюється як авторитарна, замінюється стратегія. «розуму інтерпретуючого». Сама безкінечність світу передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже, постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у них з'являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення до традицій, відкритість.

Деконструктивісти (Жак Лакан, Жак  Дерріда та ін.) висунули ідею деконструкції  як основного принципу аналізу тексту. Деконструкція (за Деррідою) еквівалентна переконструюванню. Одне з найважливіших завдань деконструкції – у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у віднайдені в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, але й для самого автора, «залишкових смислів», які тут наявні як спадок минулих культурних практик.

Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а  прагне їх використати на новій теоретичній  основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише «віртуальна реальність».

 

3.Постмодернізм – один з найвагоміших мистецьких напрямів

                                         ХХ ст.

Умберто Еко  в статті «Постмодернізм, іронія, цікавість», вміщеній у циклі, названому письменником «Нотатки на берегах «Імені троянди», зазначає: «Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) – підхід до роботи. В цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха в певний момент підходить до межі кризи…» Ця думка може бути відправною точкою у наших роздумах про постмодернізм.

Справді, постмодернізм  – це насамперед особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає жодних надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У.Еко, «перебувають на самому краю прірви». Далі вже йти нікуди. Людині, що опинилася на її краю, відкривається зовсім в іншому ракурсі життя і смерть, саме існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок у напрямку до себе, зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І той погляд, відкриває всю неприховану правду невпорядкованого й досі належно не влаштованого людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу.

У.Еко розмірковує: «Якщо важко дивитися, то чи варто  взагалі зазирати туди, куди, можливо, й не слід?..» Варто. Бо постмодернізм  – це не просто кризове світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і  самоусвідомлення себе у цьому неспокійному, несталому світі, де руйнуються самі засади буття. І сам це – усвідомлення й самоусвідомлення – визначає актуальність творів постмодернізму.

Символом постмодерністської культури – різома, лабіринт.

Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним).

Книга – корінь – новий тип естетичних зв'язків, заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно  відмираючи і заново відростаючи, перебувають  в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв'язки». Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр.

У різомі немає  частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве», «верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.

Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.

Іронія стає «радикально, самодосконалою грою…» (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри – широко вживані естетичні прийоми постмодернізму. Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.

На думку У.Еко, «відповідь постмодернізму модернізмові полягає у визнанні минулого: оскільки його не можна зруйнувати.., його слід переглянути – іронічно, буз наївності».