Філософія епохи Відродження

 

Зміст

1.ВСТУП…………………………………………………………………………...3

2.ПЕРЕХIДНИЙ ХАРАКТЕР ФIЛОСОФIЇ ВIДРОДЖЕННЯ…………………4

3.ОСНОВНІ ІДЕЇ ФІЛОСОФІЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ……………………..5

4.ПЕРІОДИ ФІЛОСОФІЇ ВІДРОДЖЕННЯ……………………………………..6

4.1.ГУМАНIСТИЧНИЙ………………………………………………………..6

4.2.НЕОПЛАТОНIЧНИЙ……………………………………………………....7

4.3.НАТУРФIЛОСОФСЬКИЙ…………………………………………………8

4.4.РЕФОРМАЦІЙНИЙ………………………………………………………11

4.5.ПОЛІТИЧНИЙ………………………………………………………….....12

4.6.УТОПІЧНО-СОЦІАЛІСТИЧНИЙ……………………………………….13

5.МОНТЕНЬ……………………………………………………………………..15

6. ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..16

7.СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……................................…..….17

 

 

 

 

Філософія епохи Відродження  — період розвитку європейської філософської думки з кінця XIV до початку XVII ст., що віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу). У цей період на тлі послаблення домінування релігійного світогляду відбувається відродження віри у творчу наснагу людини, відновлення уваги до оригінальної античної філософії поза її релігійним трактуванням, античних ідеалів краси та виховання, звернення до містичних (герметичних) дохристиянських культів, активне дослідження природи і людини як природної істоти.

Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.

Середньовічна філософія глибоко  і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значущість людини, її своєрідності, її творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових переконаннях. Багатьом мислителям представлялося, що новій людині краще всього відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і її умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування). І це представлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження був вироблений  новий, що значно відрізняється від античного, філософський світогляд. Передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник, Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

 

ПЕРЕХIДНИЙ ХАРАКТЕР ФIЛОСОФIЇ ВIДРОДЖЕННЯ

Ренесансна філософська  думка представляє собою перехідний період від теоцентризму Середньовіччя до наукоцентризму Нового часу, що супроводжується значними змінами у науковому та суспільному житті: виникає експериментальне природознавство, утверджується геліоцентризм, формується протестантизм. На тлі технічних та духовних здобутків Відродження тим не менш великий вплив мають релігійні аспекти світорозуміння, тому ренесансна філософія характеризується еклектичністю, а іноді й суперечливістю поглядів:

- стверджується природність  світу і одночасно визнається створеність його Богом;

- стверджуються ідеї пантеїзму  поряд з креаціоністськими уявленнями;

- стверджується безмежна  здатність людини до творчості  та свободи, але залишається уявлення про божественне провидіння;

- розвиваються ідеї природності  життя і блага як користі  та насолоди, та разом з тим істинне щастя вбачається у єднанні з Богом;

- джерелом пізнання проголошуються відчуття, а його метою — пізнання природи і людських можливостей, та водночас, вершиною пізнання залишається божественнее одкровення, недоступне розуму;

- поряд з розвитком  експериментального природознавства  розвивається алхімія та магія, відроджуються містичні дохристиянські культи.

 

ОСНОВНІ ІДЕЇ ФІЛОСОФІЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину, яка є центром і метою Всесвіту.
2. Гуманізм - визнання людини особою, її права на творчість, свободу і щастя. Вважалося, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і його знання природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.
3. Титанiзм — гуманістичне уявлення про необмеженість можливостей людини, що проявилося у прагненні до всебічного самовираження особистості у різних сферах діяльності: мистецтві, науці, філософії тощо;
4. Особово матеріальне розуміння світу : усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.
5. Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.
6. Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.
7. Антиклерикалізм — заперечення повної влади церкви у всіх сферах людського життя;
8. Антисхоластичність — заперечення схоластики як методу філософствування та пізнання як такого, що не дає інформації про дійсний світ.
9. Пантеїзм – філософська позиція (світогляд), згідно з якою Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

 

ПЕРІОДИ ФІЛОСОФІЇ ВІДРОДЖЕННЯ

ГУМАНIСТИЧНИЙ (XIV – до сер.XV ст.). Відбувається звернення до людини як богорівної творчої істоти, становлення гуманізму та антропоцентризму.

 Представники: Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валу;

 

Одним з перших представників  епохи Відродження, хто найбільш повно представив ці ідеї, є Данте Аліг'єрі (1265 - 1321). Йому належить «Божественна комедія». На думку автора, людина гріховна як і весь рід людський і повинна, для досягнення раю, пройти через пекло і чистилище. Данте ратує за торжество християнської Церкви, символом якої є Беатріче, його кохана. Християнські догмати Данте не заперечує, але не протиставляє божественне і природне начала. Тим самим здійснюється взаємний вплив Божественного і Природного у світі. Оригінальність гуманістичного навчання Данте про людину полягає в тому, що життя цього Божественного творіння будується «по чеснотам моральним та інтелектуальним». Все людське ставиться в залежність і підпорядкування розуму.

Інший видатний представник  гуманізму відродження - Лоренцо Валла. Філософ, філолог та історик XV ст., автор антиклерикальних та

антисхоластичних творів. Валла вважається родоначальником  історичної критики, спираючись на філологічні  та історичні аргументи викрив середньовічні підробки античних текстів. Велику увагу приділяв питанням історичності мови, досліджував граматичні категорії.

Залишаючись вірним релігійним ідеям креаціонізму, Валла підтримує  окремі моменти пантеїзму, частково ототожнюючи Бога з природою. Розвиває ідею гармонії людини і природи, через причетність до розлитого в природі божества.

Валла ігнорує релігію як засіб пізнання, вважаючи її сферою практично-емоційного життя людини, що не піддається раціоналізації. В роботі «Перегляд діалектикита філософії» Валла критикує схоластику як споглядальне та хибне вчення. Пропонує мінімізувати набір категорій, звівши їх до трьох: сутності, якості та дії. Ігноруючи середньовічну «проблему універсалій» Валла проголошує зайвими абстрактні категорії,

ототожнюючи їх з конкретними  речами, яких вони стосуються. Схоластиці протиставляє гуманістичну філологію, в якій слово виступає носієм культурного досвіду людства.

Особистість визначає як гармонійне поєднання чуттєвого, тілесного і духовного. Особисте життя набагато важливіше, ніж життя інших людей. Як і всі живі істоти, люди прагнуть до збереження власного життя і уникають всього, що може їм зашкодити.

Суспільство виступає способом реалізації ідеї максимальної корисності

людей один одному. Суспільство  має орієнтуватися перш за все  на потреби конкретної особистості, гарантувати кожній людині можливість всебічної реалізації. Іноді абсолютизує індивідуалізм, доводячи його до асоціальності.

В роботі «Про істинне та хибне благо» фактично відновлює  епікуреїзм, реабілітує природні потреби людини і вказує, що джерелом насолоди є людські почуття. Насолоду часто ототожнює з корисністю. Справжнє благочестя вбачає не у приборканні природних потреб, а в умінні гідно переносити мирські радості та негаразди. Заперечення середньовічного аскетизму у нього іноді доходить до звеличення егоїзму та утилітаризму:

«Навіть Богу не варто служити, не сподіваючись на винагороду».

 

НЕОПЛАТОНIЧНИЙ (середина XV – перша третина XVI ст.). Поряд з питаннями природи людини здійснюється постановка онтологiчних проблем та вирішення їх у дусі оригінально інтерпретованого вчення античності. Розвиваються магія та алхімія як способи пізнання природи та її перетворення.

Представники: Микола Кузанський, Піко делла Мірандолла, Парацельс;

 

Одним з видатних виразників ідей неоплатонізму в даний період був Микола Кузанський (1401-1464), видатний церковний діяч, містик і богослов. Розмірковуючи про природу ангелів і Боголюдини, він у той же час посилено і плідно працював над проблемами математики і природознавства, набагато випереджаючи свою епоху. Якщо середньовічна схоластика вважала, що метою людського пізнання є досягнення «божественної істини», яка раз і назавжди дана через віру, то Микола Кузанський представляв процес пізнання як досягнення нескінченно досконалого, де «всі речі складаються з протилежностей в різних ступенях». Велику увагу Микола Кузанський приділяв інтелектуальній інтуїції, розглядаючи її як «вчене незнання», яка виступає в якості підсумку процесу пізнання. «Вчене незнання» не означало відмови від сили людського розуму; воно протистояло самовпевненості схоластичного «всезнання». Вчене незнання є саме «вчене» (логічний наголос на першому слові). І воно разом з тим - «знання», осягнення того, що істина не дається в готовому вигляді, а виступає як поступовий процес. Пізнання нескінченное через нескінченності свого об'єкта і власної незавершеності. Пізнання не може зупинитися, бо істина невичерпна. Пізнання, на думку Миколи Кузанського, здійснюється в чотири етапи:

1) чуттєве сприйняття;

2) розсудливий поділ протилежностей;

3) розумне їх зіставлення;

4)інтелектуальна інтуїція;

 

НАТУРФIЛОСОФСЬКИЙ (друга половина XVI — початок XVII ст.). Відхід від розуміння людини як центру світу і визнання її частиною природи. Розвиток пізнання природи як механізму.

Представники: Микола Коперник, Джордано Бруно, Галілео Галілей.

 

Микола Коперник (1473 - 1543) - великий польський астроном, математик та економіст, праці якого справили переворот в розвитку наукового знання. Він обгрунтував геліоцентричну систему світу, створив зоряний каталог, обчислив астрономічні відстані, висловив ідею всесвітнього тяжіння.

Стверджував однакову природу  та матеріальність небесних і земних тіл, їх підпорядкованість єдиним законам природи. Ідею Бога не заперечує, але відводить йому роль творця, що відійшов від справ (деїзм). На його думку, світ створений Богом найкращим і гармонійним способом. Сферу, коло вважає божественними формами, яких прагнуть набути природні тіла. Стверджує неспівмірність неба (Космосу) і Землі як нескінченного і скінченного, висловлює ідею нескінченності природи як у більшу сторону (космос), так і вменшу (атоми).

Геліоцентрична система: робота «Про обертання небесних сфер».

- Земля не центр світу, а лише центр орбіти Місяця;

- Земля разом з Місяцем  та інші планети обертаються  навколо Сонця;

- відстань від Землі  до Сонця набагато менша ніж  відстань від Землі до зірок;

- добовий рух Сонця  — видимість, зумовлена рухом  Землі.

Розуміє світ як машину, механізм роботи якої можна пізнати за допомогою спостереження, експерименту та умовиводів. Обов’язок філософів — шукати істину у всьому, що дане Богом людському розуму. Досвідні дані потрібно раціонально осмислювати і узгоджувати з природними законами, бо бездумне їх прийняття може привести до помилок (наприклад, здається, що Сонце обертається навколо Землі). Формулює ідею відносності руху: будь-який рух здійснюється відносно певної точки відліку.

Досягнення блага пов’язує з набуттям знання про світ. Мета благородних наук —відвертання людини від пороків і спрямування її розуму до кращого. Наука несумісна зі здирництвом та егоїзмом. За думкою Коперніка, людина, яка розуміє світоустрій і бачить, що він якнайкраще влаштований Богом, сама буде прагнути до вдосконалення.

Джордано Бруно розглядає проблеми нескінченності світу, його єдності і руху. Намагається подолати схоластичний дуалізм у розділенні душі і тіла, загального і одиничного, приходить до ствердження діалектичної єдності протилежностей.

Головні роботи: «Про причину, принцип і єдине», «Про нескінченність, всесвіт та світи».

Стверджує радикальний пантеїзм, що набуває форми панпсихічного

матеріалізму — визнання основою всього сущого матерії, що наділена розумом, душею. Основою світу виступає Єдине — матерія, що є непроявленою причиною всього сущого. В матерії міститься причина всіх конкретних речей, вона як Єдине виступає формою для всього, єдиною субстанцією, життям і душею. В Єдиному співпадає одиничне і множинне, мінімум і максимум. Здатність світу створювати єдність Бруно називає «душею світу» і розглядає як світовий розум, що примушує природу приймати всі її різноманітні форми, невтрачаючи єдності. Не існує ніякого першодвигуна, рух притаманний самій матерії. Матерія не може існувати без форми і навпаки, форма є проявом матерії. Бруно стверджує, що Космос нескінченний і можливе існування життя на інших планетах.