Трансформація форм власності в перехідній економіці України

До недоліків суспільної власності слід віднести й те, що в процесі її реалізації управлінські функції дещо обмежені наявністю  багатьох власників, і це не сприяє вибору оптимального варіанту організації  виробництва. Цей недолік особливо помітний в умовах ринку, де зовнішні умови дуже швидко змінюються, і  необхідно мати гнучкі форми організації  управління виробництвом.

Ще один недолік реалізації колективної форми власності  полягає в тому, що за певних умов (наприклад, перед загрозою скорочення робітників, які водночас є і співвласниками) вона може гальмувати технічний прогрес  [3, 150].

Державна форма власності  найбільш усуспільнена. На рівні правової форми вона відображається, зокрема, у такій категорії, як, наприклад, власність народу України. Цей найбільш високий (порівняно з іншими формами  власності) рівень усуспільнення забезпечує такі особливості і переваги даної  форми власності:

- особливість державної  власності полягає у тому, що  вона є неподільною (ніхто своєї  частки не має ні в натурі, ні в грошовому еквіваленті). Вона  є власністю всіх громадян, від  імені яких певний державний  інститут і розпоряджається цією  власністю;

- державна форма власності  забезпечує найбільш високий  рівень соціальної справедливості  в розподілі. З цього погляду  така форма власності схожа  на власність колективну, проте  процес реалізації державної  власності супроводжується більш  глибоким рівнем соціальної справедливості. Він забезпечується не тільки  межами державної власності у  сфері виробництва, що є основою  для організації розподільчих  відносин, але й усім комплексом  матеріальних благ, що знаходяться  в державній власності;

- одна з переваг даної  форми власності в процесі  її реалізації - це забезпечення  найвищого (за умов конкретного  суспільства) соціального захисту.  Його гранична межа знов-таки  обумовлена спільною власністю  всіх громадян держави, а також ступенем її розвитку, який знаходить свій вираз в ефективності її реалізації.

До певних недоліків державної  форми власності, які знаходять  свій прояв у процесі її реалізації, слід віднести найменшу (порівняно  з іншими формами власності) пристосованість  її до ринкових умов взагалі і, перш за все, до змін кон'юнктури ринку. Це пояснюється тим, що форма організації  управління підприємством, яке функціонує на основі державної форми власності, включає власника (усі громадяни  країни) у процес управління дуже опосередковано, через державного чиновника, який виконує  свої функції на умовах продажу своєї  робочої сили сукупному власнику в особі держави. Організаційно  сукупна власність в особі  держави може виступати і виступає певною уособленою одиницею, яка може вступати у відносини власності  з конкретною особою, яка є певним співвласником тих матеріальних благ, що виступають основою виникнення цієї форми власності. Цей співвласник, що як директор чи будь-який управлінець  найнятий державою, як і будь-який інший  найманий робітник, мало мотивований  щодо розвитку виробництва і підвищення його ефективності.

Суттєвим недоліком цієї форми власності є також і  те, що частковий власник (співвласник), яким виступає кожний громадянин, не може самостійно реалізувати своє право  співвласника. Включення його до реалізації цих відносин власності можливе  лише через форму його залучення  як найманого робітника. Співвласник, конкретна особа, з одного боку, не маючи можливості реалізувати своє право співвласника окремо, з іншого боку, реалізуючи його за формою найму  стосовно до самого себе як сукупного  власника, потребує певної системи  стимулювання до праці. Форма реалізації цих відносин не дає змоги вмонтувати в систему поведінки і ціннісної  орієнтації окремої особи стимул до найбільш ефективної організації  своєї праці. Тому тут необхідним стає створення штучних стимулів, що, безсумнівно, є певним недоліком  даної форми власності загалом  і процесу її реалізації зокрема [2,84-85].

РОЗДІЛ 3. Шляхи формування форм власності в умовах переходу до ринку

Для успішного розвитку власності  необхідне виконання багатьох економічних та соціальних умов, зокрема необхідний перегляд самого відношення до власності в нових економічних умовах.

З демократизацією нашого суспільства з'явилися мотиви переходу до ринкової економіці, у зв'язку з цим були зроблені спроби реалізації даної мети,часом не найбільш вдалі, але гідні розгляду,оскільки саме з них почалася повільна і болісна ломка наших старих економічних стереотипів.

Основою сучасної ринкової економіки, у тому числі і регульованою державою, виступає приватна власність в її різноманітних типах і формах. Різноманіття форм власності відображає різний ступінь розвитку продуктивних сил та організаційно-економічних відносин, не однакову міру усуспільнення виробництва в різних галузях господарства.

У кожній державі встановилося своє співвідношення між різними формами власності, а в кожній галузі господарства, в матеріальному виробництві та у нематеріальній сфері затвердилася перевага тих чи інших форм.

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою  стало реформування відносин власності  на фактори виробництва.

На сучасному етапі  Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, повинна пройти зворотний шлях, а саме: подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності (державних, колективних, приватних). Це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності (суспільні, приватні, змішані) [3, 154-155].

Фіксуючи помітну тенденцію  сучасного розвитку відносин власності, яка відображається в певній трансформації  приватної власності в суспільну (колективну і державну), не слід абсолютизувати цей процес. Приватна власність у ринковій економіці має певні переваги і залишається важливим компонентом системи відносин власності, без якого сучасна ринкова економіка ефективно функціонувати не може.

Важливу роль у контексті  розвитку відносин власності в сучасних умовах відіграє стан державної форми  власності. Цей аспект розвитку відносин власності особливо важливий у таких  країнах, як Україна, де процес становлення  ринкових відносин ще далекий до завершення

Державна власність теоретично повинна забезпечувати найвищий (з погляду всього суспільства) рівень ефективності використання об'єктів  цієї власності і максимально  можливий рівень соціальної справедливості під час розподілу цих благ чи благ, створених за їх допомогою. Але в практиці будь-якого суспільства  ще немає чітких механізмів реалізації цієї власності в інтересах усього суспільства [2, 94].

Необхідність існування  різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється тим, що, по-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва  в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі та значні розриви в технічному рівні  на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвиту  НТП відбуваються два взаємопов’язаних процеси – концентрація та спеціалізація.

Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва, другий – його диференціацію. Остання відкриває  можливості для дрібного виробництва  та індивідуальної трудової діяльності.

Законом України “Про власність ”, передбачено існування різних форм власності в економіці України, а саме: державної, колективної власності та власності інших держав, міжнародних організацій, спільних підприємств та іноземних громадян. Кожен з цих видів має різноманітні форми, формування яке стало можливим в результаті подолання державного монополізму на власність [4].

Головним шляхом перетворення вiдносин власностi стало роздержавлення. Воно є загальносвiтовою тенденцiєю. Досвiд, накопичений розвинутими країнами,свiдчить, що роздержавлення не тотожнє виходу держави з економiки. Проблема роздержавлення особливо актуальна для країн, якi здiйснюють перехiд   вiд тотального одержавлення до ринку.

Роздержавлення – це перетворення державних пiдприємств у такi, що заснованi на iнших (недержавних) формах власностi. Воно означає iстотне скорочення державного сектора економiки i масштабiв державного втручання в економiку. Це загальноекономiчний  процес.

Роздержавлення повинно  розв’язувати більш глибокі завдання:

• подолання соціально-економічної монополії держави;
• забезпечення альтернативності трудових відносин замість альтернативного державного найму;
• перехід до багатоканального формування економічного регулювання, утворення системи соціальних гарантій та соціального захисту трудящих.

В той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва  й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

Процес роздержавлення не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він  проходитиме поступово, протягом тривалого  часу. Тому до нього слід підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання  якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму [5,126].

Приватизація – це лише стан роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу  власності на частку засобів виробництва.

Для того, щоб приватизацiя вiдбувалася з успiхом,необхiднiстю є виконання таких умов.

• iснування суб'єктiв державної власностi, тобто установ, якi за законом мають право на продаж чи купiвлю акцiй державних пiдприємств.
• iснування розвинутої ринкової iнфраструктури.
• достатня ємнiсть фiнансових ринкiв, якi повиннi "опрацювати" багато акцiй тих пiдприємств,що приватизуються.
• розподiл власностi, яка приватизується.
• оптимальний розподiл повноважень мiж центральними i мiсцевими органами державної влади.
• створення правової основи приватизацiї.

Кожна функціональна форма  власності має відбивати, насамперед, рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися  специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини.

Слід врахувати і те, що в умовах товарного виробництва  та ринкових відносин лише конкуренція  здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з  іншими.

Будь-яка консервація  розвитку функціональних форм власності  неодмінно призводить до застійних  процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес [6, 15]. 

Висновки

Отже, з вище зазначеного  матеріалу можна зробити такі висновки, що форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.

Для України особливо важливими  є цілі і завдання, які сприятимуть розвитку форм власності, а саме:

• формування прошарку приватних власників-підприємців;
• залучення іноземних інвестицій;
• сприяння демонополізації економіки;
• створення конкурентного середовища;
• підвищення ефективності діяльності підприємств;
• соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної

інфраструктури за рахунок  коштів від приватизації.

Вивчаючи процес розвитку відносин власності в усіх аспектах і, перш за все, в економічному, фахівці  не тільки збагачують науку про економіку, але й формують основні теоретичні засади для розробки і реалізації економічної політики держави.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. Е45 В.Д. Базилевича.— 6-те вид., перероб. і доп. — К.:3нан- ня-Прес, 2007. — 719 с.
2. Щетинін А.І. Політична економія: Підручник. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 480 с.
3. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.
4. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/697-12
5. Семененко В. М., Коваленко Д. І., Бугас В. В., Семененко О. В. Економічна теорія; За заг. ред. В. М. Семененка та Д. І. Коваленка. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 360 с.
6. Л. А. Малишева. Світова практика приватизаційних процесів як передумова для їх проведення в Україні // Фінансовий контроль. – № 3, 2002.