Історія економічної думки на Україні

  Дещо  відмінну від такої позиції займав Туган-Барановський. Наголошуючи у згаданих вище «Очерках из новейшей истории политической экономии и социализма», що «проблема здійснення нового господарського ладу була зведена соціальним матеріалізмом (тобто марксизмом.— Л. Г.) до відкриття закону розвитку капіталістичного способу виробництва», вчений справедливо зауважував, що К. Маркс не надавав майже ніякого значення тим явищам, які знаменували собою ознаки зароджування нового суспільного ладу як результату закономірної еволюції капіталізму: ні робітничим союзам як засобу поліпшення економічного становища робітничого класу, ні кооперативному рухові робітників у формі споживчих товариств. «Кооперативний рух,— справедливо зауважував М. Туган-Барановськнй,— не відіграє у практичній програмі марксизму майже ніякої ролі».

  Що  ж до оцінки наміченої марксизмом схеми суспільно-економічного устрою майбутнього суспільства, то абсолютна більшість учених-економістів розглядала її як утопію. Це стосувалося і тієї соціальної місії, що відводилася пролетаріату, і економічного порядку, заснованого на колективній власності, централізованій планомірній організації виробництва, нетоварних його формах тощо. Відомий український економіст і громадський діяч — земський статистик Т. Осадчий у своєму дослідженні «Общественный быт и проекти его улучшения в XIX столетии» (1902) визнав марксизм як одну з передових доктрин побудови справедливого суспільства, але розцінив її як утопічну, що «не може мати практичного застосування...». Недосконалість і обмеженість марксистського вчення він бачив у тому, що в ньому ігнорувалася психологія людей, їх мораль, «юридичний бік суспільного буття був зовсім затемнений боком економічним» тощо. Крім того, соціалістичний ідеал зводився марксизмом до задоволення інтересів тільки одного класу, у той час як таким ідеалом, вважав Т. Осадчий, повинне бути «створення сприятливих суспільно-економічних умов для діяльності не одного якого-небудь класу або суспільної групи, а для всіх».

  Найзмістовнішу  оцінку рівня розробки марксизмом засад економічної теорії соціалізму дав Туган-Барановський, який присвятив дослідженню сутності марксизму, порівняльному його аналізу з іншими соціалістичними вченнями цілий ряд ґрунтовних праць, зокрема «Теоретические основы марксизма» (1905), «Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма» (1905), «Современный социализм в своем историческом развитии» (1906),  «Общественно-экономические идеалы нашего времени» (1913) та ін. «Маркс не надавав ніякого значення розробці планів майбутнього соціального влаштування,— наголошував учений.— Позитивна економічна творчість, до якої закликали утопісти, не користувалася ніяким співчуттям політиків школи Маркса».

  Цікаво  зазначити, що П. Лященко, близький до ортодоксального сприйняття марксизму (проте далеко не усіх його позицій, зокрема, з аграрного питання, проблеми відтворення. ринків, криз тощо), приходив, хоч і з іншого боку, до аналогічного висновку. В «Истории экономических учений» він пише: «Наукова догма соціалізму, як вона знайшла собі закінчене вираження у Маркса, містить у собі майже виключно науковий аналіз капіталістичного суспільства, а не які-небудь утопічні плани майбутнього влаштування соціалістичного суспільства». І далі: «...у Маркса в його «Капіталі» про це немає ні слова, а мова йде виключно про «буржуазний лад». Проте Лященко вважав «Капітал» «найбільш соціалістичним твором», оскільки «він дає суворо наукові докази неминучості кризи капіталістичного суспільства, його краху і переходу до усуспільненого господарства».

  Ця  тенденція — переважання критичних  засад порівняно з позитивною творчістю в галузі економічної теорії— наочно виявилася у течії ортодоксального марксизму, яка почала формуватися після вступу на арену суспільно-політичної боротьби В. Леніна. Перші його праці, з появою яких у нашій історико-економічній літературі традиційно пов'язувався початок нового ленінського етапу у розвитку суспільно-економічної думки, припали саме на кінець XIX — початок XX ст. В. Ленін веде безальтернативну боротьбу проти будь-яких спроб передивитися теоретичну й політичну доктрину марксизму, і тим самим заперечує здобутки сучасної йому економічної науки. У праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» він пише, що ні одному професору політичної економії, здатному давати найцінніші праці в галузі фактичних, спеціальних досліджень, не можна вірити ні в одному слові, коли мова заходить про загальну теорію політичної економії, бо ця остання — така ж партійна наука в сучасному суспільстві, як гносеологія.

  Прагнучи  використати марксизм стосовно до нових  умов, В. Ленін був переконаний, що капіталізм у XIX ст. існував у класичних формах. Монополістичний капіталізм він розглядав лише як короткочасний ступінь розвитку цього класичного капіталізму, своєрідну надбудову над ним — «загниваючий» і «відмираючий» капіталізм з до краю загостреними суперечностями і наявними об'єктивними та суб'єктивними передумовами для соціалістичної революції. Він безальтернативно відкидав будь-які спроби розвинути марксизм у руслі лібералізації цього вчення, збагачення його філософських засад та соціологічних уявлень, реальної оцінки здобутків економічної теорії марксизму, визначення її історичних меж та можливостей. Леніну були абсолютно чужі сумніви провідних учених того часу у вичерпності методу історичного матеріалізму для пояснення усієї складності суспільно-історичного процесу та достовірності обгрунтованої Марксом та Енгельсом на цій основі теорії соціалістичного руху та переходу до соціалізму.

  Основні напрями та характер розвитку В. Леніним у руслі цих уявлень марксистського вчення в галузі аналізу закономірностей розвитку капіталізму, теорії імперіалізму та соціалістичної революції всебічно висвітлені в нашій історико-економічній літературі, ставши на довгі десятиліття догмою для нашої економічної науки. Нагромаджений людством майже столітній досвід суспільно-економічного розвитку та його сучасне переосмислення надають можливість реально оцінити ті чи інші узагальнення і висновки, зроблені Леніним на початку століття, а також зіставити їх з висновками західної суспільно-економічної думки, з одного боку, і плеяди відомих російських і українських учених-економістів кінця XIX — початку XX ст., з іншого.

  Що  ж до відчутного впливу ленінських розробок на розвиток суспільно-економічної думки взагалі та марксистської, зокрема, як в Росії і Україні, так і в Західній Європі (як це стверджується в усіх історико-економічних дослідженнях радянського періоду), то він реально позначився лише у роки, що передували соціалістичній революції. Проте цей вплив дуже мало поширювався на власне економічну теорію, на професійних економістів — теоретиків і практиків. Ленінський напрям суспільно-економічної думки в Україні відчутно виявив себе фактично лише у численних публікаціях більшовиків, які активно виступили у широко розгорнутій тут напередодні жовтневої революції більшовицькій пресі. Однак ці виступи — з питань імперіалізму, соціалістичної революції, робітничого контролю тощо — в основному популяризували або конкретизували стосовно до умов України основні ленінські положення. Професійних економістів серед українських більшовиків було зовсім мало — статистики О. Шліхтер, О. Цюрупа. П. Попов і деякі інші, праці яких на той час будь-яких серйозних розробок в галузі економічної теорії не містили.

   Таким чином, вже на початку  XX ст. головний водорозділ як у  російській, так і українській  економічній думці проліг саме  по лінії ставлення до марксизму  — між його ортодоксальними  послідовниками та всіма іншими  течіями економічної думки, включаючи й так званих легальних марксистів і економістів, що прихильно ставилися до цього вчення. На цей час більшість з них повністю відходить не тільки від суспільно-політичної доктрини марксизму, а й від більшості його теоретичних засад і висновків. Саме з творчістю цих учених-економістів, які становили серцевину соціального напряму у політичній економії, пов'язаний цілий ряд визначних здобутків, внесених поряд з представниками маргінальної та математичної шкіл у розвиток економічної науки в Україні.