Історія економічної думки на Україні

  У поширення марксистського вчення, подолання  на його основі народницьких ілюзій щодо можливості обминути капіталістичну стадію у розвитку суспільства вагомий внесок зробили такі відомі російські та українські вчені, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, Б. Кистяківський, М. Лежнєв, В. Водовозов, М. Ратнер та ін., що починали в 90-ті роки XIX ст. свою наукову та громадсько-політичну діяльність в руслі соціал-демократичного руху в Україні, а на початку 1900-х років склали серцевину соціального напряму. При цьому, як було показано вище, сприйняття і поширення так званими легальними марксистами марксового вчення було далеким від ортодоксії. Головну увагу вони приділяли його переосмисленню в нових історичних умовах та розвитку окремих його положень.

  Видатний  вчений-економіст, палкий прихильник соціалістичної ідеї М. Туган-Барановський, якого Г. Плеханов відносив до «академічних марксистів», а В. Ленін—до буржуазних учених, апологетів капіталізму і т. ін., у 1899 р. писав Г. Плеханову: «Моє глибоке переконання, що підтримати марксизм можна тільки його критикою та дальшим розвитком». І у тому ж листі: «Я вірний прапору, який вже іншими вважається застарілим — соціал-демократичному». Аналогічно своє ставлення до марксизму формулює у тому ж році у статті «Против ортодоксии», опублікованій в журналі «Жизнь», П. Струве. Він вважає за необхідне, твердо дотримуючи соціологічну теорію додаткової праці, відмовитися від економічної теорії додаткової цінності та взагалі критично передивитися всю економічну теорію Маркса як таку.

  Позиція П. Струве мала великий вплив на погляди  В. Водовозова, Б. Кистяківського, П. Лебедева, С. Булгакова й інших учених, які на початку 1900-х років входили у київську групу «Освобождение» або примикали до неї. Так, В. Водовозов, який у 90-ті роки вів активну революційну діяльність, пропагував марксизм, у 1900 р. у листі до П. Струве висловив повну згоду з поглядами останнього. Б. Кистяківський, відомий як активний учасник українського культурницького руху, член драгоманівського гуртка, поширювач в Україні ідей марксизму, вже з 1902 р., разом з П. Струве починає випускати журнал «Освобождение», очолює у 1904 р. київську групу цієї організації і виступає з цілого ряду питань критичного перегляду марксизму.

  При певній відмінності теоретико-методологічних підходів у творчості цих економістів перегляд ними теорії марксизму або її окремих положень мав багато спільного. Усі вони вважали, що найважливіші і найгостріші проблеми економічної науки, пріоритет у розробці яких належить класичній школі політичної економії — трудова теорія цінності, заробітної плати, прибутку, ренти, уявлення про класову структуру та класові суперечності буржуазного суспільства й ін., одержали у марксистській теорії таку інтерпретацію, яка дозволила її основоположникам перетворити її на так звану доктрину або догму наукового соціалізму. Тому перегляд цієї доктрини відбувався у контексті переосмислення в нових історичних умовах як здобутків власне класичної школи, так і виявлення методологічних та ідеологічних засад їх інтерпретації марксизмом.

  Передусім це стосувалося теорії цінності та додаткової цінності К. Маркса. Вчені вважали помилкою Маркса те, що проблему цінності він зробив вихідною для пояснення всіх соціально-економічних явищ капіталістичного суспільства. У статті «Трудовая ценность й прибыль» (Научное обозрение. № 3. 1900) Туган-Барановський визначив трудову цінність як «фікцію», хоч і корисну з точки зору використання її в єдиній теорії цінності як «методологічного прийому, свідомого абстрагування певного явища від усіх ускладнюючих моментів і пристосування цього явища для простоти аналізу до одного з цих моментів». Що ж до поняття додаткової цінності, вчений вважав, що воно взагалі не має важливого значення. Пояснюючи цю думку, яку поділяла абсолютна більшість вчених, Туган-Барановський в роботі «Основная ошибка абстрактной теории капитала Маркса» (Научное обозрение. № 5. 1899) писав: «Звичайний здоровий глузд та вульгарні економісти безумовно праві, заперечуючи яку б то не було різницю в розумінні створення прибутку між знаряддями праці та «робочою силою». Тобто вчений заперечував положення марксизму, що всяка нова або додаткова цінність створюється живою працею, є продуктом лише змінного капіталу. Звідси випливав висновок і про надуманість марксистських положень щодо підвищення рівня (норми) додаткової цінності, падіння середньої норми прибутку, зростання ступеня експлуатації з розвитком капіталізму, сформульованого Марксом загального закону капіталістичного нагромадження—усієї, за виразом Тугана-Барановськопз, конструкції абстрактної теорії капіталізму Маркса.

  Запропонований  методологічний підхід до аналізу сутності економічної теорії марксизму давав підстави і для висновку, що Марксу, як і теоретикам класичної школи, не вдалося розв'язати головного суперечливого моменту в теорії трудової цінності — розкрити співвідношення ціни й цінності. Введене у третьому томі «Капіталу» поняття ціни виробництва як перетвореної форми цінності, навколо якої, за Марксом, коливаються ринкові ціни товарів, суперечило, на думку більшості вчених-економістів тієї доби, висновкам класичного аналізу цінності у першому томі, спростовувало Марксове вчення про додаткову цінність. Дійсно, якщо у першому томі розглядається відношення додаткової цінності лише до змінного капіталу, то в третьому томі — її відношення до всього капіталу (норма прибутку). У результаті, відзначав, зокрема, С. Булгаков, у статті «Третий том «Капитала» К. Маркса» (Русская мысль. 1895), К. Маркс доходить «парадоксального висновку, що міновий закон має силу лише при слабкому розвитку обміну, але не в розвинутому капіталістичному суспільстві», тобто закон цінності в умовах розвинутого капіталізму перетворюється у нього - лише на методологічну умовність. По суті це були ті вузлові моменти економічної теорії марксизму, аналіз яких призвів до перегляду на початку XX ст. і остаточної переоцінки усієї системи марксистського вчення, змісту запропонованих ним категоріального апарату та висновків з цілого ряду найважливіших політико-економічних проблем. Широкі дослідження новітніх економічних явищ на базі останніх здобутків економічної теорії приводили вчених до висновку про невідповідність теоретичних засад марксизму та його практичної функції новим історичним умовам. Разом із тим у творчості багатьох учених-економістів соціального напряму зберігалася висока оцінка «Капіталу» К. Маркса як однієї з вершин теоретичної думки середини XIX ст., як досить глибокого теоретичного відображення сучасних йому умов розвитку капіталізму вільної конкуренції, що склалися в результаті промислового перевороту.

  Як  позитивна риса марксизму, порівняно  з класичною школою, розглядалося внесення ним в економічну теорію засад історизму, відзначався його великий вплив на подальший розвиток суспільствознавства. Цей вплив, вважали вчені, марксизм здобув завдяки ствердженню ним ряду положень, що міцно увійшли до арсеналу суспільних наук: про визначальність економічних сил та їх організації, зростаюче значення машинного виробництва, економічну структуру буржуазного суспільства та взаємозв'язок і взаємини його продуктивних сил та суспільних відносин, про історичну минулість останніх та роль класової боротьби тощо. Проте розуміння ними цих положень марксизму докорінно відрізнялося від ортодоксального їх сприйняття.

  М. Туган-Барановський вважав центральною  і найсильнішою ідеєю марксизму вчення про концентрацію і централізацію. суспільного виробництва. У праці «Очерки из новейшей истории политической экономии й социализма» (1905) він зазначав, що це вчення найлегше пояснює, «яким чином капіталістичний господарський лад перетворюється на свою протилежність, яким чином з нещадної боротьби, гноблення, експлуатації та зненависті, пануючих нині, виростає з необхідністю природного процесу сім'я мирної, вільної й рівноправної асоціації майбутнього». Що ж до висновків, які зробив з цієї ідеї К. Маркс, то на думку М. Тугана-Барановського, потрібно мати на увазі, що всі його основні соціальні погляди склалися в 40-х роках XIX ст., що «Маркс стояв на грунті сучасних йому історичних фактів», які багато в чому розбіжні з дійсністю кінця XIX — початку XX ст.

  У цьому зв'язку вчений звертав увагу на ті явища, які не вкладалися в Марксові висновки. Це, зокрема, успішне співіснування частини дрібної промисловості з крупним виробництвом, яке іноді навіть сприяє її розвитку. Крім того. у сільському господарстві не спостерігається нічого подібного концентрації та централізації виробництва, які так характерні для еволюції промисловості. Селянське господарство не тільки не знищується крупним капіталістичним землеробством, але навіть зростає у більшості випадків за рахунок цього останнього. Разом з тим, наголошує М. Туган-Барановський, той факт, що «до сільського господарства схема Маркса зовсім непристосовна... тільки послаблює, але не знищує значення цієї схеми по відношенню до всього суспільного господарства у сукупності». Оскільки все суспільне виробництво, вважав він, у цілому концентрується, незважаючи на зростання селянського господарства, загальна чисельність пролетаріату швидко зростає, а кількість самостійних виробників відносно падає. Незважаючи на занепад крупного капіталістичного землеробства, капіталістичний спосіб виробництва дедалі більше підпорядковує собі суспільне господарство.

  С. Булгаков в одній з своїх найгрунтовніших  праць «Капитализм и земледелие» (1900) робив висновок, що «в землеробстві не тільки не відбувається ніякої концентрації, а й з надзвичайною силою виступають децентралізуючі тенденції». Цю точку зору поділяла абсолютна більшість українських учених-економістів, зокрема О. Посніков, В. Косинський, В. Левитський, М. Ратнер, В. Желєзнов, О. Русов, Т. Осадчий та інші. Вони заперечували значення Марксової теорії ренти взагалі і абсолютної зокрема, саму ідею націоналізації землі, обґрунтовували тезу про стійкість трудового селянського господарства тощо, робили висновок про недосконалість теорії марксизму в галузі аграрного питання в цілому. «Вся проблема в тім,—писав у 1899 р. М. Ратнер у праці «Аграрные вопросы в европейской литературе» (Русское богатство. №8. 1899),— що «Капітал» написаний на досвіді Англії і аграрне питання в «Капіталі» є прогалиною, оскільки тут сільське господарство знаходилося у зовсім виняткових умовах».

   Не  менш гостру реакцію серед учених-економістів  викликали і висновки Маркса про зубожіння робітничого класу як необхідний наслідок основного закону капіталістичного нагромадження: «наступні історичні факти позбавили (їх.— Л. Г.) ...всякого значення», вважав М. Туган-Барановський, ці факти є свідченням «безсумнівного економічного, морального та інтелектуального піднесення робітничого класу в найновіший час». Відомий економіст, викладач Київського університету професор В. Желєзнов, у дослідженнях якого однією з центральних була проблема заробітної плати, хоч і проголошував своєю «точкою опори» теорію Маркса, вважаючи загальний погляд останнього на економічні відносини плідним, проте був переконаний, що висновки К.- Маркса відносно заробітної плати вже застаріли. Він детально досліджує Марксову концепцію заробітної плати в монографії «Заработная плата. Теория. Политика. Статистика» (1918) і переконливо доводить, що доктрина марксизму про стрімке нагромадження капіталу всупереч інтересам пролетаріату наочно спростовувалася пізнішими фактами: на основі піднесення продуктивних сил суспільства та внаслідок боротьби робітників з підприємцями і регулювання суспільною владою заробітна плата мала тенденцію до зростання.

  Критична  переоцінка теоретичної системи  марксизму супроводжувалася не менш глибоким критичним аналізом його філософських та методологічних засад. Особливу увагу вчені звертали на метод історичного матеріалізму, проголошений Марксом та його ортодоксальними послідовниками єдино науковим для пояснення всіх явищ суспільного життя та визначення законів його розвитку. На зламі двох століть з'являється ціла низка праць, в яких поглиблено досліджується ця проблема. Серед них — праці О. Миклашевського («Реализм и идеализм в политической экономии», 1896), М. Лежнєва («Маркс и Кант. Критико-философская параллель», 1900), С. Булгакова («От марксизма к идеализму. Сборник статей», 1896—1903, 1904), П. Струве («Марксовская теория социального развития», 1905), М. Тугана-Барановського («Теоретические основы марксизма», 1905, «Современный социализм в своем историческом развитии», 1906) та ін.

  Віддаючи  належне марксистському методу, вчені  звертали увагу на обмеженість його економічного детермінізму, моністичного погляду на розвиток людського суспільства, визначення людини виключно як продукту середовища, наголошували на неправомірності зосередження теорії в сфері інтересів одного класу та надмірної її ідеологізації тощо. Показова у цьому відношенні є, зокрема, праця Б. Кистяківського, опублікована в 1900 р. в журналі «Жизнь», «Категории необходимости социальных явлений».

  Нікому  до Маркса, вважав учений, не вдалося  так глибоко зазирнути в суть соціального процесу, саме Маркс і Енгельс «вперше висловили вимогу всеосяжного застосування причинного пояснення до соціальних явищ». Та разом з тим, посилаючись на ідеї 1, Канта, Б. Кистяківський різко заперечує проти фетишизації історичного матеріалізму, спроби шукати причинний зв'язок явищ тільки в економічному житті, проти виключення із сфери причинних зв'язків духовних засад, юридично-правової надбудови. Він відкидає спроби марксизму відкрити закони суспільного розвитку. запропоноване ним діалектико-матеріалістичне трактування закону, віддає перевагу розумінню економічних законів у вченнях А. Сміта та Д. Рікардо та ін. По суті Б. Кистяківський, як і переважна більшість учених-економістів того часу, відстоював позитивну функцію суспільних наук у цілому і політико-економічної науки зокрема.

  М. Туган-Барановський вважав недостатнім і неефективним зосередження політичної економії на поясненні класового поділу суспільства, розуміння цього поділу як основи господарського ладу, прагнення вирішити всі теоретичні питання крізь призму ідеології виключно робітничого класу і на цій базі обгрунтувати свою практичну програму. В «Очерках из новейшей истории политической экономии й социализма» він писав: «...прагнення марксизму звести весь робітничий рух до політичної боротьби робітничого класу за свої класові інтереси уявляється нам поганою і такою, що не досягає своєї мети політикою».

  Інший відомий в Україні і Росії  вчений-економіст, викладач Харківського університету М. Соболев у праці «Экономические интересы й группировки политических партий в России» (1906) визнав Марксову ідею суспільних класів і їх боротьби геніальною та «найвищою мірою плідною у справі вияснення процесу історичного розвитку». Що ж до практичної політики марксизму, то він викладав її вже в дусі реформаторських програм західноєвропейської, передусім німецької, соціал-демократії. М. Соболев наголошував, що соціал-демократична партія полишила ідею «насильницького перевороту» і тепер «стоїть на грунті еволюції, виходить з того, що ніякий політичний та соціальний порядок не може бути створений міцно, якщо не існує усіх умов для такого здійснення і якщо водночас новий етап не відповідає загальним потребам широких верств суспільства». Подібний підхід до розвитку ідей марксизму був типовим на початку XX ст. для прихильників цього вчення. Особлива увага зверталася (як, до речі, і в нашій сучасній-економічній літературі) на ті моменти в «Капіталі» Маркса, які, на думку багатьох учених, свідчили про нібито передбачену Марксом можливість еволюційного розвитку суспільства, розв'язання мирним шляхом класових антагонізмів тощо.