Історія економічної думки на Україні

  Недостатність моністичного пояснення цінності й  ціни відзначав і М. Туган-Барановський. У своїй праці «Очерки из новейшей истории политической экономии и  социализма» (1905) вчений наголошував, що школа Менгера «вперше дала вичерпне пояснення механізму оцінки, вияснила психологічні процеси, результатом яких є ціна, тобто суб'єктивному моменту, що лежить в основі ціни, яким попередні теорії майже не займалися». Разом з тим М. Туган-Барановський приходить до висновку, що ця школа одночасно «показала передаточні ремні, які зв'язують у суб'єкті об'єктивні фактори ціни з цінами».

  Вже в своїй першій, згаданій вище роботі «Учение о предельной полезности...», у 1890 р. М. Туган-Барановський обґрунтовує положення про те, що теорія граничної корисності, якщо її правильно розуміти, є несподіваним підтвердженням теорії трудової цінності, і протистояння цих теорій грунтується на різних підходах до проблеми цінності: об'єктивному у Д. Рікардо і К. Маркса та суб'єктивному у К. Менгера. «Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки знаходяться між собою в узгодженості, яка тим більша, чим більшою мірою розподіл народної праці підпорядковується господарському принципу». Вчений формулює закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям.

  Ідея  вченого про необхідність дослідження  категорії цінності з урахуванням як витрат (об'єктивних факторів), так і корисності («суб'єктивних» факторів) була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Саме з ідеєю синтезу досягнень маржиналізму з певними засадами класичної школи, вперше висунутою на Заході А. Маршаллом (Принципи політичної економії. 1890), були пов'язані так звана маршаллівська революція і формування неокласичного напряму в економічній теорії.

  Проте підходи до такого синтезу у А. Маршалла та М. Тугана-Барановського відрізнялися. А. Маршалл долає, з одного боку, обмеженість теорії цінності Д. Рікардо, зумовлену жорстким превалюванням у ній трудової засади (витрат живої та вречевленої праці) при визначенні мінової цінності і, з другого — догму австрійської школи про повну залежність цінності від суб'єктивної корисності, тобто про останню як єдину основу ціни.

  Акцентуючи  увагу при встановленні ціни пропозиції (з боку продавців) на виробничому  факторі (витратах виробництва) та використовуючи граничну корисність при встановленні ціни попиту (з боку споживачів), А, Маршалл розглядає ціну як результат їхнього зіткнення, рівновіддачу функціональної взаємозалежності попиту і пропозиції. Таким чином, він по суті знімає проблему джерела цінності як єдиної субстанції ціни. В центрі його уваги — можливості комбінування, заміщення факторів виробництва, їх ефективної організації в умовах технічного прогресу у тісному зв'язку з ринковим механізмом. Цей підхід плідно використовувався пізніше у працях Дж. Неймана, П. Самуельсона, Дж. Хікса й ін.

  М. Туган-Барановський, як і А. Маршалл, звертав увагу на ті моменти в теорії Рікардо, які підтверджували, що в ній трудові витрати — найважливіший, але не єдиний об'єктивний фактор ціни (другий—корисність), а також на ті опосередковуючі умови, які вводив Рікардо (рівність оплати праці однакової кваліфікації, обсягів капіталу та врахування часу їх інвестування, середня норма прибутку тощо). Однак, на відміну від А. Маршалла, він, з одного боку, абстрагувався від цих моментів, а з другого — явно перебільшував значення граничної корисності як первинної і вихідної у проблемі цінності. У своїй формулі («теоремі цінності») він залишає співвідношення «гранична корисність—витрати праці», а замість аналізу функціональних залежностей намагається безпосередньо зіставити ці категорії, вважаючи разом з тим, що «гранична корисність має бути функцією трудової витрати».

  Недоліки  цієї спроби М, Тугана-Барановського (який не був вузьким послідовником  ні маргіналізму, ні класичної чи будь-якої іншої школи) виразити формально надзвичайно плідну і перспективну ідею взаємозалежності об'єктивних та суб'єктивних (за його термінологією) засад у вирішенні проблеми цінності і ціни долалися російськими і українськими економістами, як буде показано нижче, через розвиток засад власне маргінальної школи, шляхом застосування вищої математики та економіко-математичних методів.

  Формування  і розвиток в Україні власне маргінального  напряму та його математичного відгалуження відбивали загальні тенденції, характерні для маргіналізму наприкінці XIX—початку XX ст. у цілому. Ці тенденції виявлялися передусім у прагненні його представників подолати крайній суб'єктивізм австрійської школи, її вихідного положення про граничну суб'єктивну корисність як основу ціни, поширити принцип маргінального аналізу на теорію витрат виробництва, «здержливості» та продуктивності капіталу (концепція граничної продуктивності Дж. Б. Кларка) та ін.

  В умовах наростаючих процесів монополізації  дедалі більше відчувалася потреба  перенесення центру уваги у теоретичних  дослідженнях з поведінки окремого господарюючого суб'єкта на розробку основ  економічної діяльності фірми, товарного  виробництва в цілому, проблеми ціноутворення, розподілу доходів (ресурсів) як умови забезпечення господарської рівноваги (збалансованості попиту і пропозиції) тощо. На це, до речі, звернув увагу ще у 80-ті роки XIX ст. Д. Піхно. У книзі, присвяченій виникненню перших монополій та огляду літератури з цього питання (Торгово-промышленные стачки. К., 1885), вчений, зокрема, наголошував, що «стачки» «слугують вираженням і провідником приватних і односторонніх інтересів, з тією лише різницею, що ці односторонні інтереси будуть діяти не поодиноко, а як масова організована сила».

  Одним з найяскравіших представників  маргіналізму в Україні був випускник  Новоросійського (Одеського) університету, викладач Демидівського ліцею в Ярославлі, Петербурзького університету, професор (а з 1919 р.— академік Української Академії наук) Р. Орженцький. У його працях основні засади маргіналізму знайшли детальний виклад та власне оригінальне обгрунтування і розвиток.

  Ґрунтовне викладення теорії К. Менгера в частині теорії цінності, визначення кількісної величини цінності граничною корисністю, виведення законів цінності (зниження, підвищення та співвідношення) як формальних законів свідомої діяльності, критика з позицій психологічної школи трудової теорії вартості класиків та інтерпретації її К. Марксом тощо міститься в першій науковій праці Р. Орженцького «Полезность и цена. Политико-экономический очерк», виданій в Одесі у 1895 р.

  Проблема  цінності розглядалася і в магістерській  дисертації Р. Орженцького «Учение о ценности у классиков и канонистов» (Одесса, 1896), в якій історія питання простежується починаючи з античної літератури (творів Аристотеля), дається історико-філософське обгрунтування психологічного напряму в дослідженні економічних явищ, високо оцінюється перевага пропонованого ним розуміння природи цих явищ порівняно з класичною школою політичної економії. Розкривається сутність теорії граничної корисності. Саме цю теорію вчений вважає тим ключем, що допомагає розкрити внутрішній зміст теоретичних концепцій, розроблених у руслі інших напрямів політичної економії: «Завдання правильної і всебічної теорії цінності полягало б, на нашу думку, в тому, щоб, виходячи з цілком правильних і в сучасний період більш або менш визнаних положень теорії граничної корисності, дати внутрішнє пояснення, показати основу всіх тих зовнішніх і емпіричних співвідношень та законів обміну, які розроблені і відкриті іншими теоріями».

  Проте у згаданій та ряді наступних праць  (Понятие об экономическом явлений. 1903, Основные законы ценности и их практическое значение. 1904 та ін.) учений розвивав у власному оригінальному викладі переважно ті нові елементи та перспективні ідеї, які накопичувала саме австрійська школа більш ніж за двадцять років свого існування і які пов'язані передусім з іменами Ф. Візера та Є. Бем-Баверка. Слідом за цими вченими Р. Орженцький вводить у науковий оборот поняття об'єктивної оцінки, фактично — ціни («розцінки»), максимальної та мінімальної «розцінки», поділ благ на споживчі та продуктивні, поширює принцип граничної корисності на оцінку витрат виробництва згідно з теорією продуктивних благ (за цією теорією останні є лише майбутніми споживчими благами, які одержують оцінку тільки за кінцевим продуктом) тощо.

  Таким чином, ні власна оригінальна трансформація  ідей  австрійської школи, ні глибоке філософське обгрунтування Р. Орженцьким у згаданих працях важливості і доцільності психологічного аспекту аналізу економічних явищ, передусім — цінності та ціни, все ж не виводили їх з кола вузько суб'єктивного трактування «австрійців». Величина цінності, стверджував учений, визначається «величиною почуттєвого стану» (ступеня відчуття задоволення або страждання), оскільки вона «являє собою вираз почуттєвого стану, який породжується впливом володіння або відсутності блага...».

  З часом дедалі більшу увагу Р. Орженцького, як і більшості послідовників маргіналізму та математичної школи, привертає проблема взаємозалежності між ціною та витратами виробництва. Йому, зокрема, імпонував підхід до вирішення цієї проблеми, запропонований видатним російським ученим—економістом та математиком В. Дмитрієвим у його широко відомих на той час у науковому середовищі «Экономических очерках» (Серия 1-я: Опыт органического синтеза трудовой теории ценности и теории предельной полезности. М., 1904), В Дмитрієв пов'язав аналіз рівня суспільно необхідних витрат праці з питанням про співвідношення попиту та пропозиції і широко використав положення теорії граничної корисності, вважаючи надзвичайно важливим урахування психологічних передумов при економічному обгрунтуванні теорії ціни. Рівняння, запропоновані В. Дмитрієвим, базувалися на використанні одного з варіантів теорії витрат виробництва Д. Рікардо і так земної догми А. Сміта у варіанті розкладу ціни на заробітну плату та прибуток. Це дозволило йому дати математичне вираження залежності ціни від витрат виробництва, визначаючи величини заробітної плати і прибутку не в ціннісному вираженні, а у вигляді функціональних залежностей під технічних умов виробництва .

  Систему рівнянь В. Дмитрієва для аналізу ціни використав і Р. Орженцький (Политическая экономия, 1909), розкладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток.

  З часом погляди Р. Орженцького  розвиваються в напрямі розширення та поглиблення соціального обгрунтування економічних явищ та понять. У праці «К вопросу о природе психологических явлений и методе их изучения», опублікованій в «Юридическом вестнике» у 1914 р., і економічна поведінка, і економічні явища, зокрема цінність (ціна), виступають уже не тільки як продукт суб'єктивно-психологічних факторів, а й як результат їхньої взаємодії з об'єктивними соціальними факторами, які включають і обмеженість ресурсів. При цьому соціальні фактори значною мірою обмежують економічний принцип поведінки індивідуума. Звідси й цінність «не визначається законами цінності, тобто цінність, або на практиці—ціни, не зумовлюються відданням переваг індивідуумів, «формуються на основі неіндивідуальних, а суспільних оцінок корисності благ». Проте, як справедливо зазначає один з відомих на Заході українологів І. Коропецький у праці «Асаdemic Есоnomics іп the Nineteenth-Сеntury Ukrain» (Selected contribution of  Ukrainion Scholars to Есоnomics, 1984), Р. Орженцький широко цитує «Принципи економіки А. Маршалла відносно розуміння природи економічного явища як синтезу суб'єктивно-психологічних та об'єктивних соціальних факторів, але теорії ціни А. Маршалла уваги не приділяє. Перегляд власних поглядів Р. Орженцьким відбив їх еволюцію від засад теоретичної економії як точної абстрактної науки в бік уявлень, характерних для представників соціального напряму політичної економії.

  Основні теоретичні позиції австрійської школи, їх розвиток і поглиблення відбилися і в творах іншого відомого представника цього напряму — професора Київського університету О. Білімовича. Послідовник Київської психологічної школи, він був переконаним противником трудової теорії цінності. «В основі процесу розцінки господарських благ (ціни.—Л. Г.),—писав О. Білімович в одній з своїх найбільш ґрунтовних праць того часу «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (1914),—лежить один факт, який впливає на напрям усього господарського життя. Це факт існування у кожної господарюючої людини певних, притаманних їй потреб». Виразом цих потреб, які О. Білімович трактує як почуття, що «випливає з відчуття відсутності», «прагнення усунути нестачу», і є суб'єктивні цінності. Пов'язуючи величину цінності з інтенсивністю потреб, учений вважав, що гранична корисність «є не що інше, як відбиття того задоволення потреб, яке залежить від даної кількості блага». Проте на відміну від теоретиків австрійської школи О. Білімович заперечував можливість вимірювання таких суб'єктивних величин, як інтенсивність потреб, корисність та суб'єктивна цінність речей не тільки на практиці, а й в теорії.

  Теорію  граничної корисності О. Білімович, подібно до Ф. Візера, Є. Бем-Баверка, Дж. Кларка та ін., доповнює теорією витрат виробництва, вносячи у неї засади маргіналізму, а також подає у власному трактуванні теорію вмінення. Ціна продуктів, вважає він, регулюється цінами факторів виробництва, кожен з яких має свою продуктивність і створює відповідний доход. «Кожна теорія цін товарів,— писав О. Білімович у праці «Социальная теория распределения» (1916),—відірвана від розцінки участі виробничих факторів, і кожна сучасна теорія створення доходів, що здійснюється через ринковий обмін, відірвана від розцінки продуктів,— логічно неможлива».

  Отже, розподіл учений теж вважав складовою  загальної проблеми створення цін: «Кожний доход є ціною, що сплачується на ринку за користування відповідними факторами виробництва... Вчення про створення доходів тоді виявляється окремим випадком загальної теорії розцінки». Відзначаючи особливості «оплати» кожного з факторів виробництва (О. Білімович розглядав їх як групи факторів: різні види капіталу, праці та природних ресурсів). Він, як і Є. Бем-Баверк, пояснює прибуток різницею оцінок теперішніх благ (заробітна плата або спожиті продуктивні блага) та благ майбутніх (засоби виробництва і праця) і трактує Ного як результат «очікування» капіталу. Заробітну плату О. Білімович розглядає як оплату всієї праці робітника і пов'язує її розмір з рівнем продуктивності праці, тобто ставить заробітну плату, як і прибуток, у пряму залежність від суто економічних факторів.