Становлення та розвиток податкової системи України

складено заданими [13; 26].

 

Протягом усієї історії розвитку податкової системи України найбільші  надходження до бюджету забезпечують чотири податки: податок на прибуток підприємств, прибутковий податок  з громадян, податок на додану вартість, акцизний збір.

В Україні досить значну роль у  структурі податкових надходжень відіграє ПДВ (40,7% у 2009 р., 40,5% у 2008 р., 36,8% у 2007 р., 40,1% у 2006 р.), що не відповідає практиці розвинутих країн.

Якщо в структурі податкових надходжень провідне місце займають непрямі податки, доходи бюджету залежать не від ефективності діяльності платників, а від обсягів господарських оборотів. Отже, в таких умовах фіскальні органи незацікавлені у збільшенні ефективності національної економіки, а податкова політика не розглядає зазначене завдання у складі пріоритетних [19].

В Україні основну частку у формування бюджетних доходів через механізм оподаткування вносять юридичні особи (підприємства й організації) промислової сфери. За таких умов з метою забезпечення позитивного фінансового стану багато платників змушені ухилятися від оподаткування [18].

На основі аналізу структури  податкових надходжень можна виділити п'ять періодів у її розвитку:

-  перший (1992—1993 рр.) — основну  масу надходжень забезпечували непрямі податки, а податкове законодавство знаходилося на етапі активного формування;

- другий (1994—1996 рр.) — основну масу  надходжень забезпечували прямі  податки (у 1994 р. частка прямих  податків досягла 33,8% у податкових  надходженнях зведеного бюджету і 14,7% у ВВП (проти 28,1% і 12,2% непрямих), у 1995 р. — відповідно 31,2% і 11,8% (проти 23,9% і 9,1%) і в 1996 р. відставання непрямих податків від прямих зафіксувалося всього на декілька відсоткових пункти), а податкове законодавство за основними податками було в цілому сформоване;

-  третій (1996—2002 рр.) — знову  спостерігається переважання непрямих  податків, але воно не дуже  значне;

- четвертий (2003—2005 рр.) — основну  частину надходжень забезпечили  податок на прибуток і податок на доходи фізичних осіб (близько 5% ВВП кожний);

- п'ятий (з 2006 р.) — у структурі  податкових надходжень знову  переважають непрямі податки, насамперед через зростання обсягів надходжень податку на додану вартість.

Тенденцію до поступового переходу на модель, коли в структурі податкових надходжень переважатимуть прямі податки над непрямими, слід визнати позитивною, оскільки за таких умов підвищується «зацікавленість» державного апарату у збільшенні доходів платників (ці доходи визначатимуть базу оподаткування), а система оподаткування є, за твердженням деяких дослідників, «більш справедливою» [18].

Порівняльний аналіз структур податкових систем провідних  країн свідчить, що Україна близька до середнього рівня. Так, протягом 1995—2008 рр. основні прямі податки в Україні забезпечили надходження на рівні 31—39%. Аналогічні показники в інших країнах становили: у Німеччині — 35,9%, у США - 38,1%, у Швеції - 41,1%, у Великій Британії - 40,1%                                      (дані за 2002 р.) [15].

Порівняльний аналіз дає змогу зробити висновок, що структура податкових надходжень в Україні значно відрізняється від структури податкових надходжень інших постсоціалістичних країн (табл. 1.2).

Згідно з даними, наведеними табл. 1.2, Україна має один з найнижчих показників частки податків з фізичних осіб та найбільший показник частки податків на доходи корпорацій, а також один із найбільших показників частки соціальних внесків, що сплачують роботодавці.

Досвід використання стимулюючого впливу оподаткування провідних країн світу свідчить, що встановлення співвідношення між прямими і непрямими податками має здійснюватися з урахуванням як історичного минулого, так і стратегічних орієнтирів розвитку в глобальній системі координат [12]. Показані відмінності є не просто різним співвідношенням окремих груп і видів податків, а вказують на масштаби податкового втручання у макроекономічні процеси (включаючи розподіл ВВП).

 

Таблиця 1.2

 Структура податкових надходжень у деяких країнах - нових членах ЄС (середні значення, 2000-2007 рр.), %

 

Вид податку або обов'язкового платежу	Польща	Литва	Латвія	Естонія	Чехія	Україна
Податки їв доходи фізичних осіб	11,3	24,0	19,5	205	13,6	12,2
Корпоративні податки	4,9	2,1	6,7	3,7	12,4	14,9
Внески на соціальне  страхування	40,9	30,2	32,3	355	42,4	34,7
В тому числі:
Роботодавці	17,6	27,1	24,0	34,1	29,4	31,1
Наймані працівники	17,9	2,3	33	0,9	10,5	2А
Самозайняті і незайняті  особи	5Д	0,3	0	0,6	2,5	1,2
Загальні податки на споживання	22,0	25,7	24.6	272	13,1	154
Спеціальні податки на споживання	11,3	11,в	10,2	0,0	9,3	6,2
Усього	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0

складено заданими [7; 12; 31].

Отже, одним із ключових завдань податкової реформи є  модернізація структури податкової системи України.

Ухвалення Податкового  кодексу України Т.І. Єфименко назвала «першим кроком» податкової реформи [8]. Таким чином, можна припустити, що на черзі кроки приблизно такого ж фундаментального значення.

Завдяки «першому кроку» податкової реформи знижено ставки основних податків — податку на прибуток підприємств (до 16%, в тому числі на перехідний період — до 19—23%), податку на доходи фізичних осіб (до 15%) та інших. Крім того, реалізовано заходи щодо вдосконалення адміністрування податків. Удосконалено правове регламентування стягнення податкового боргу, оформлення та подання звітності, механізму функціонування спрощеної системи оподаткування малого й середнього підприємництва, порядку розрахунків між бюджетами і платниками [9].

 

1.3  Податкова політика  держави

 

Податкова політика держави є невід'ємною складовою фінансової політики. Вона не має самостійного характеру, оскільки податки, як інструмент впливу на економіку, застосовуються в комплексі з іншими методами її регулювання. Система оподаткування — частина загальної податкової політики держави.

Загалом податкова політика — це система відносин, які складаються  між платником податку і державою, а також стратегія їх дій у  різних умовах господарювання та економічних  системах.

Залежно від організаційної структури управління державою розрізняють податкову політику на макроекономічному рівні, тобто державну податкову політику, і на мікроекономічному рівні, тобто податкову політику суб'єкта оподаткування на рівні підприємства, фірми (юридичних і фізичних осіб).

Кожен рівень має свої особливості, завдання, мету і методи її досягнення.

Якщо розглядати податкову  політику на макроекономічному рівні, то вона є системою відносин між  державою і платниками податків та інших обов'язкових платежів, які  складаються при отриманні та розподілі їх у державі.

Основна мета державної податкової політики полягає в організації наповнення дохідної частини бюджету держави з різних джерел для покриття витрат, пов'язаних із виконанням нею своїх функцій. При розробці податкової політики на макроекономічному рівні потрібно враховувати функції, які виконують податки.

Головною функцією є  фіскальна. Ефективність її залежить від  того, наскільки гнучкою вона може бути залежно від конкретної ситуації та стану розвитку економіки держави. Основна вимога при виконанні  фіскальної функції — повнота збору податків згідно зі строками, визначеними чинним законодавством. У деяких випадках з метою розвитку якогось напряму діяльності (приміром, підтримки інвестування деяких видів діяльності для прискорення розвитку галузі в цілому, агропромислового сектору держави тощо), тимчасової підтримки виробництва деяких товарів та виробів (наприклад, вітчизняних лікарських препаратів — інсуліну) або вітчизняного виробника продовольчих товарів держава може надати податковий кредит або встановити інші строки сплати податків. Якщо ці акції проводяться на підставі економічно обґрунтованих розрахунків, то в майбутньому це дозволить отримати економічний ефект і збільшити надходження податків до бюджету.

Сутність іншої функції  — розподільчої — полягає у  встановленні справедливості при стягненні податків. Тобто потрібно підходити до платників податків з урахуванням умов їх діяльності. Це стосується як фізичних і юридичних осіб, так і регіонів у цілому. При визначенні регіональної податкової політики особливої уваги потребує структура виробництва регіону, найбільша питома вага виготовлення певної продукції з точки зору розмірів сплати податків. Наприклад, найбільші податки повинні сплачувати ті регіони, де монопольно виробляється високоприбуткова продукція (горілчане та тютюнове виробництво), і найменші — де випускаються товари першої необхідності або продовольчі. Розвиток промислового виробництва також сприяє збільшенню загальної суми отриманих податків у цілому по регіону (наприклад, у промислових регіонах — Східна Україна — більше, ніж у сільськогосподарських регіонах — Південна та Західна Україна). Особливе значення мають рівні зайнятості населення та се-редньоподушного доходу. Причому тут виділяються два аспекти: з одного боку, збільшення податків з доходів, з другого — зростання обсягів реалізації товарів і сплата податків з ціни виробу. Тобто при виконанні цієї функції потрібна гнучка політика у визначенні розмірів податків, що стягуються до бюджету з різних платників.

Зміст соціальної функції  полягає в тому, що повинна змінюватись структура сплати податкових та інших обов'язкових платежів, особливо між тією частиною, яка йде до державного бюджету, та тією, що залишається в місцевому. Але для цього необхідно чітке визначення загальних витрат держави, їх структури та шляхів економії (при виконанні функцій держави в повному обсязі). З урахуванням особливостей розвитку економіки регіону або освоєння нових територій та залучення для цього інвестиційних коштів держава може створювати вільні економічні зони, тобто території, на яких діють найсприятливіші для розвитку підприємництва умови.

З урахуванням особливостей фінансової політики та наявності великої  кількості джерел наповнення державного бюджету державну податкову політику можна розглядати в широкому та вузькому значеннях.

У широкому сенсі сутність державної податкової політики полягає  у формуванні державного бюджету  за рахунок різних джерел, які можна  поділити на два блоки:

• безпосередньо податки  з юридичних і фізичних осіб;

• використання інших джерел, до яких належать внутрішні державні позики. Вони можуть бути в різних формах, головним чином у вигляді випуску цінних паперів, підписування на позики тощо. Сутність державної внутрішньої позики полягає в тому, що держава тимчасово бере у населення (іноді й у підприємств) кошти і зобов'язується їх повернути з відсотками за користування. Але в будь-якому разі ці кошти повертають населенню з державного бюджету. Однак головним джерелом надходжень до бюджету залишаються податки. Тому державні внутрішні позики можна визначити також як податки, сплата по яких з боку держави відстрочена у часі.[17]

У вузькому значенні під державною  податковою політикою розуміють  систему оподаткування, яка складається  з системи податків, об'єкта та суб'єкта оподаткування, ставок оподаткування, механізму їх сплати та вилучення, строків сплати тощо.

Виходячи із загальної фінансової політики держави, мети та завдань податкової політики визначаються головні принципи її організації. До них належать:

1. Забезпечення реалізації  головних напрямів державної фінансової політики на основі ефективного здійснення державної податкової політики, її напрямів та умов реалізації. Державна податкова політика при досягненні кінцевого результату повинна мати те саме спрямування, що й державна фінансова політика.

2. Стабільність нормативно-правового  забезпечення, яке регулює податкову  систему держави, зменшення різних  доповнень до законів. Підзаконні  акти не повинні суперечити  головним законам або указам  Президента.

3. Економічна зацікавленість. У сплаті податків повинні бути зацікавлені як платники (юридичні та фізичні особи), так і держава, яка має піклуватися про зростання добробуту населення, виконання в повному обсязі соціальних функцій та ін.

4. Соціальна справедливість  як щодо юридичних осіб, так  і щодо фізичних. Наприклад, ставки податків, тарифів або інших обов'язкових платежів повинні бути однакові для всіх платників.

5. Рівнонапруженість  податкового тиску як щодо  всіх платників податкових та  інших обов'язкових платежів, так  і в регіональному аспекті.  Дотримання цього принципу пов'язане із суттєвим зменшенням пільг при встановленні податків різних видів.

6. Принцип вигідності  для держави та платника податку.  Сутність цього принципу полягає  в тому, що платник податку  повинен отримати від суспільства  таку частину благ або послуг, яка задовольняла б його уяву про їх вартість. Під загальним благом розуміють ті вигоди, які платник податку може отримати і які фінансуються за рахунок бюджету. Відповідно до цього фінансування державного бюджету повинно проводитись за рахунок тих платників, які сплачують більші податки. Тобто податки можна розглядати як ціну послуги держави. Позитивним є те, що розмір податку пов'язується з витратами бюджету. Цей принцип має місце при встановленні митних тарифів, державного мита, сплати в соціальні фонди (соціального страхування, обов'язкового пенсійного страхування тощо).

7. Економічна ефективність. Усі витрати, пов'язані з організацією  податкової діяльності, вилученням  і зборами податків, повинні бути  значно меншими, ніж результати  цієї роботи. Насамперед це залежить від ставлення платника податків до виконання своїх податкових зобов'язань, а також від продуктивності праці самих податківців, від ефективності організації їх праці, ступеня технічного оснащення.