Разработка плана организационно-технического развития предприятия

Принцип автоматичності - це застосування в виробничих процесах економіко-математичних методів і систем управління, які вивільняють працівників частково або повністю від безпосередньої участі їх в управлінні виробничими процесами. В автоматичних системах управління об'єкт управління, апаратура вимірювання і керування об'єднані в одну систему, в якій обробка інформації, формування команд і прийняття рішення здійснюються автоматично, після чого автоматично подається команда на об'єкт управління без участі працівника (людини).

Принцип гнучкості полягає у створенні умов для поєднання більшості наведених вище принципів організації виробничих процесів в єдину гнучку систему всього виробничого циклу. Принцип гнучкості створює можливість комплексного підходу до організації і спеціалізації виробничих процесів, можливості суміщення професій і трудових функцій основних технологічних процесів, допоміжних і обслуговуючих.

Головним фактором принципу гнучкості має бути створена можливість швидкої переорієнтації виробництва на випуск нових видів продукції, які користуються підвищеним попитом у споживача.

Принцип гомеостотичності вимагає, щоб виробнича система була здатною стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам. Це досягається створенням технічних і організаційних механізмів саморегулювання і стабілізації. До стабілізаційних організаційних систем належать системи оперативного планування і регулювання виробництва, планово-запобіжного ремонту устаткування, резервних запасів та ряд інших заходів.

Розглянуті принципи раціональної організації виробничого  процесу тісно між собою пов'язані, доповнюють один одного і різною мірою  реалізуються на практиці в конкретних умовах. При проектуванні виробничого процесу, його організації треба їх враховувати, але вибирати оптимальні організаційно-технічні рішення за критерієм економічної ефективності [20].

 

 

1.2 Характеристика виробничого циклу

 

Виробничий цикл — один із найважливіших показників, який є основою для розрахунку багатьох інших показників виробничо-господарської діяльності підприємства. Наприклад, на основі виробничого циклу встановлюються строки запуску виробів у виробництво, розраховуються потужності виробничих підрозділів, визначається обсяг незавершеного будівництва та деякі інші показники [28].

Структура виробничого  циклу — це інтервал часу від  початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого  запущені у виробництво предмети праці перетворюються у готову продукцію. Він обчислюється для одного виробу або певної їх кількості, що виготовляються одночасно.

Виробничий цикл є  важливим календарно-плановим нормативом організації виробничого процесу  у часі. Виходячи з його тривалості визначається термін запуску продукції у виробництво, складаються календарні плани її виготовлення на всіх стадіях виробничого процесу, узгоджується робота суміжних підрозділів (дільниць, цехів). На основі виробничого циклу обчислюється величина незавершеного виробництва — важливого елемента обігових коштів підприємства [15].

Структура виробничого циклу показана на рис. 1.2. З нього видно, що виробничий цикл складається з часу виробництва і часу перерв.

Час виробництва – це період з моменту надходження предметів і знарядь праці у виробничу сферу до завершення виготовлення і здачі готового продукту в реалізацію.

Час перерв містить перерви  у робочий час, тобто тоді, коли підприємство працює, і неробочий  час, який визначається режимом його роботи (вихідні, святкові дні, перерви  між робочими змінами, на обід).

Рис. 1.2 Структура виробничого циклу.

Джерело: [7]

Перерви у робочий час поділяються на перерви партіонності та чекання.

Перерви партіонності виникають  тоді, коли предмети праці обробляються партіями.

Партія предметів —  це певна кількість однакових  предметів, які обробляються на кожній операції безперервно з одноразовою витратою підготовчо - заключного часу. Предмети партії обробляються не одночасно, а по одному або декілька штук. Кожний предмет праці чекає спочатку своєї черги на обробку, а потім кінця обробки всієї партії.

 Перерви партіонності  обчислюються не окремо, а разом з тривалістю технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл. Перерви чекання виникають внаслідок несинхронності операцій виробничого процесу: предмети праці не можуть оброблятися, бо зайняті робочі місця іншими операціями.

Перерви чекання виникають також тоді, коли не одночасно виготовляються деталі, що входять до одного комплекту [7].

Неоднозначність у визначенні поняття «стратегія» є наслідком  великої кількості класифікацій стратегій діяльності організацій, що пропонуються до розгляду сучасними публікаціями як за кордоном, так і в Україні.

Класифікація стратегій організацій багатоланцюгова. Це пояснюється тим,що стратегія є досить складною категорією і її можна розділити на головні та локальні стратегії за різними ознаками. Тому в різних літературних джерелах можна зустріти різноманітні ознаки, за якими проводиться класифікація чисельних стратегій. Розглянемо деякі з них в порівняльному аналізі та в узагальненому вигляді.

Значна більшість спеціалістів зі стратегічного управління приходять до висновку, що майбутнє організації в конкурентному середовищі можна описати за допомогою ієрархії стратегій, в якій виділяються чотири рівні:

1) корпоративний;

2) діловий;

3) функціональний;

4) операційний.

Корпоративна стратегія фокусується на питаннях взаємодії організації з факторами макросередовища бізнесу та інтеграції її в єдиний ефективний комплекс. Ця стратегія охоплює вибір сфери бізнесу, взаємодіє з групами впливу і є концептуальною основою розвитку організації. При аналізі корпоративних альтернатив автори пропонують вибирати одну із трьох базових стратегій – зростання, обмежене зростання, скорочення.

До корпоративних стратегій  М. Портер відносить стратегій, що мають універсальну можливість застосування, виведені з деяких базових постулатів теорії конкурентних переваг:

• Лідерство в знижені витрат – прагнення до виробництва з більш низькими, ніж у конкурентів, витратами. Основними факторами досягнення такої переваги є: економія на обсягах виробництва, сучасна технологія та доступ до джерел сировини.
• Диференціація – прагнення до унікальності в одному або декількох аспектах діяльності. Унікальність може проявлятися в самій продукції, додаткових послугах, методах доставки, умовах розповсюдження тощо.
• Фокусування – прагнення до фокусування зусиль у вузькій сфері конкуренції в галузі.

Як показано М. Портером, в усіх галузях з конкурентною взаємодією існують три основних типи стратегій поведінки і розвитку організацій:

• «ті, що знімають вершки»,
• «лідери собівартості»,
• «гравці на нішах».

«Ті, що знімають вершки» користуються своїм монопольним правом на виробництво і реалізацію інноваційних товарів або просто значно випереджають конкурентів не тільки в розробці нових товарів, але й у виведенні їх на ринок. Їм вдається встановлювати високі ціни на товар, що користуються підвищеним попитом.

«Лідери собівартості»  перемагають завдяки тому, що вони є більш ефективними, ніж їхні конкуренти. Вони знаходять способи  виробництва одиниці продукції  із споживанням меншої кількості  праці і матеріалів. Для цього  потребуються певні резерви в зниженні витрат або значні інвестиції в раціоналізацію виробництва з метою постійної цінової переваги і розширення збуту продукції.

«Гравці на нішах» виживають  тому, що уникають лобової цінової  конкуренції. Завдяки тому, що орієнтовані саме на споживачів продукти і послуги більше по душі їм, ніж стандартні моделі, споживачі згодні платити більше.

Ділова стратегія націлена на встановлення і зміцнення довгострокової конкурентоспроможності позиції фірми на ринку. Для неї характерні наступні напрями діяльності:

•своєчасна реакція  на зміни, що відбуваються в галузі, в економіці в цілому, в політиці і інших значимих сферах;

•розробка конкурентоспроможних заходів та дій, ринкових підходів, які можуть забезпечити міцну  перевагу перед конкурентами;

•об'єднання стратегічних ініціатив функціональних відділів;

•рішення конкретних стратегічних проблем, актуальних в  даний момент.

Ділова стратегія включає  будь-які кроки і заходи, що враховують конкуренцію, інші ринкові чинники, особливості демографії і запити покупців, нові законопроекти і правові вимоги, а також інші зовнішні умови роботи.

Розробка ділової стратегії  ведеться по трьох напрямах: а) рішення  питання про сферу з найбільшими  шансами виграшу в конкурентній боротьбі; б) розробка характеристик продукції, здатних залучити покупців і виділити фірму з середовища інших конкурентів; в) нейтралізація конкурентних заходів противників.

Функціональні стратегії розробляються з урахуванням корпоративної стратегії та стратегій конкурентних переваг. Вони охоплюють прийняття рішень в області фінансів, маркетингу, виробництва, технологічних інвестицій, а також управління персоналом.

Спеціалісти використовують різні підходи до виділення конкретних функцій та відносно них пропонують набір функціональних стратегій. Але усі пропозиції можна звести до логістичного підходу управління організацією, що відбиває фізичний аспект ланцюга «забезпечення – виробництво - збут».

Функціональна стратегія  здійснюється по управлінському плану  дій усередині підрозділу або ключового функціонального напряму усередині сфери фірми: маркетингу, збуту, виробництва, обслуговування, постачання, фінансів, персоналу і ін. Вона конкретизує деталі ділової стратегії фірми за рахунок визначення підходів, адресних дій і практичних кроків по забезпеченню управління окремими підрозділами або функціями бізнесу. У загальному вигляді окрема функціональна стратегія уявляє собою план показника, що містить опис необхідних дій для досягнення цілей ділової і функціональної стратегій.

Для узгодження параметрів функціональних стратегій автори пропонують розробляти стратегії четвертого рівня, які мають назву конкретні стратегії.

Конкретні стратегії – це тип забезпечуючої стратегії, яка визначається ключовими параметрами об’єкта управління, що на певному стратегічному періоді є пріоритетними. Ці стратегії виникають у результаті пристосування процесу поточної реалізації свідомих стратегій до реальних умов, створених зовнішнім середовищем. Стратегії, що виникають в процесі реалізації свідомих стратегій, мають пряме відношення до функціонування конкретного об’єкта управління. В кінцевому підсумку організація практично реалізує не заплановану стратегію, а певну комбінацію свідомої та виникаючої (конкретної) стратегії.

Враховуючи багатоплановий характер діяльності організацій, у літературі пропонується формування певного переліку взаємопов’язаних стратегій, з яких складається «стратегічний набір». Автори підходу вважають, що процес побудови стратегічного набору підприємства є діяльністю, що здійснюється на всіх рівнях управлінської ієрархії, тому класифікація стратегій групується за рівнями організаційної структури управління: загальні стратегії для всього підприємства в цілому; загальні конкурентні за окремими бізнес-напрямами; стратегії для кожного з напрямків діяльності підприємства; стратегія для кожної з функціональних підсистем; ресурсні стратегії для забезпечення досягнення стратегічних орієнтирів загального, функціонального та продуктово-товарних типів.

Стратегічний набір  – це система стратегій різного типу, що їх розробляє підприємство на певний відрізок часу, яка відбиває специфіку його функціонування та розвитку, а також рівень його претендування на місце й роль у зовнішньому середовищі.[5]

Класифікація економічних  стратегій підприємства поєднує  різні за змістом і напрямком дії стратегії. Одні з них спрямовані на зовнішнє конкурентне середовище, інші реалізуються безпосередньо на підприємстві, проте всіх їх об’єднує єдина мета – запобігання банкрутству підприємства.

 

 

1.3. Планування організаційно – технічного розвитку підприємства.

 

Підвищення ефективності діяльності підприємства ґрунтується  на досягненнях науки і техніки, передового, вітчизняного і зарубіжного  досвіду. Наскільки цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні  досягнення науки і техніки, які є першоджерелами розвитку продуктивних сил, настільки успішніше вирішуються пріоритетні (щодо виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні  означає безперервний процес розвитку науки і техніки; у ширшому суттєво-змістовому значенні – це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва та кінцевої продукції з використанням досягнень науки.