Монетарна політика України

Прямі монетарні інструменти  використовують найчастіше у країнах  з перехідною економікою та тих, що розвиваються, де механізм опосередкованого впливу на грошово – кредитну систему ще не набув достатньої зрілості. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроковому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей. А тривале застосування прямих монетарних інструментів має негативний вплив на функціонування національної економіки. Основний недолік полягає в тому, що втрачаються ринкові цінові сигнали, непомірно зростають ціни на фінансові ресурси, починається неефективний розподіл цих ресурсів, загальна економіка розбалансується, і в кінцевому результаті призводить до посилення інфляційного процесу та спаду виробництва. Крім того виділяють ще такі недоліки, як зменшення рівень конкуренції між банками, підривання посередницької функції банків, спотворення структури наданих банками кредитів тощо.

До прямих монетарних інструментів відносять:

• пряме кредитування економіки центральним банком;
• механізм готівкової емісії;
• встановлення максимального обсягу кредитування чи рівня процентних ставок за операціями банків;
• обмеження споживчого кредиту;
• встановлення агрегованих або індивідуальних кредитних стель.

А в країнах із розвинутою ринковою економікою здебільшоговикористовують непрямі інструменти. Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в тому, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси відповідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосереднього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя коригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.

До непрямих знарядь належать такі як:

• операції на відкритому ринку;
• зміна норми резервування;
• зміна облікової(дисконтної) процентної ставки.

Операції на відкритому ринку. Вважається, що вони є найважливішим  знаряддям, за допомогою якого центральний банк контролює пропозицію грошей.

Операції на відкритому ринку  — це купівля центральним банком державних цінних паперів (облігацій) у населення, фірм чи банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних  банків і, отже, пропозицію грошей. Отже, купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, центральний банк може відповідно збільшити або зменшити банківські надлишкові резерви, а водночас пропозицію банківських грошей та грошову масу загалом.

Припустімо, що центральний  банк купує державні цінні папери. Їх можна купити у населення, фірм або комерційних банків, але в  усіх випадках результат однаковий: резерви комерційних банків збільшуються. Якщо, наприклад, центральний банк купує  державні цінні папери у комерційних  банків, то він оплачує ці папери збільшенням резервів комерційних банків на суму купівлі. У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комерційних банків до центрального банку. Центральний банк оплачує купівлю цінних паперів у комерційних банків, збільшуючи їхні резерви. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже зросла їхня здатність давати позики.

Якщо ж центральний  банк купує цінні папери у фірм чи населення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогічний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви комерційних банків. Загалом, коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть у позику більше грошей, то пропозиція грошей у національній економіці зросте.

Отже, коли центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшення резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.

Крім того, операції на відкритому ринку поділяють на два види: динамічні та захисні. Динамічні операції діють на зміну обсягу резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впливи інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у національній економіці.

Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають "репо"). Такі угоди передбачають, що центральний  банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, — як правило, менш ніж  за тиждень. Операції "репо" чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських  резервів — після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньому рівні.

Прикладом динамічних операцій є угоди у формі "аутрайт", які означають остаточну купівлю  чи продаж центральним банком цінних паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті остаточно змінити пропозицію грошей у національній економіці [2].

Облікова ставка. Як нам уже відомо, процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються комерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтримання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге — для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації "навали на банк".

Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає центральному банкові виписане на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою — здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.

Центральний банк контролює  обсяг позичених у нього комерційними банками коштів через облікову ставку.

Політика облікової ставки служить одним із важливих важелів  монетарної політики. Зміст полягає  в змінах процента за позиками, котрі  центральний банк надає комерційним банкам, що позначається на можливостях комерційних банків надавати кредити. На сьогодні,  вона включає купівлю векселів, позики під заставу цінних паперів, процес надання центральним банком усіх різновидів кредитів комерційним банкам.

При політиці „дешевих грошей”  відбувається зниження облікової ставки, що заохочує комерційні банки до отримання  додаткових резервів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Що в свою чергу сприяє економічному зростанню.

У разі проведення політики „дорогих грошей” підвищують облікову ставку, що знеохочує дисконтні позики. Отже, стримує збільшення пропозиції грошей у національній економіці, а від так обмежуються інфляційні тенденції.[3, c.39]

Однак результати від зміни  облікової ставки залежать не від  центрального банку, а від комерційних банків. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рівнем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернативних джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального зменшується.

Наслідки зміни облікової  ставки мають низький рівень прогнозованості  щодо конкретних величин  для національної економіки. Бо центральний банк не може точно передбачити обсяг кредитів, які візьмуть у нього комерційні банки, адже вони мультиплікуються. Облікова ставка показує загальну спрямованість диниміки попиту на банківські позики. А від так на тип монетарної політики. Підвищення облікової ставки вказує на реструкційний тип грошово – кредитної політики. Зниження – на експансивний тип.

 Загалом, у розвинених  країнах зміна облікової ставки  здебільшого є «попереджувальним  дзвінком» про наміри центрального банку щодо зміни майбутньої монетарної політики.

Норма резервування. Для швидкого збільшення пропозиції грошей центральний банк паралельно з обліковою ставкою може знизити і норму резервування. І навпаки, центральний банк може зробити гроші «дорожчими», підвищуючи норму резервування.

Центральний банк може впливати на здатність створювати гроші, змінюючи норму резервування. Підвищення норми резервування збільшує величину обов'язкових резервів, що їх повинні зберігати банки, а також призводить до зменшення обсягів кредиту та інвестицій в економіку. Інакше кажучи, надлишкові резерви переводяться в обов'язкові, що зменшує здатність комерційних банків до створення грошей через надання позик. Водночас підвищення норми резервування означає зменшення розміру грошового мультиплікатора, а це ще більшою мірою звужує пропозицію грошей. 

Зміна норми резервування є дуже сильним знаряддям впливу на пропозицію грошей. Тому центральний  банк використовує цей засіб порівняно  рідко. Річ у тім, що підвищення цієї норми може спричинити раптові труднощі банків з низькими наднормативними резервами. Часта зміна норми резервування вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень резервів, щоб мати змогу у будь-який момент виконати підвищені резервні вимоги. Це зменшувало би прибутки банків, оскільки наднормативні та обов'язкові резерви не приносять процента.

Вважається, що найбільш ефективним з непрямих інструментів є операції на відкритому ринку. Можливість їх проведення у країнах із розвинутими фінансовими  системами практично нічим не обмежені.

Пропозиція грошей у національній економіці визначається головною політикою центрального банку країни. Як ми бачимо, зміни резервних вимог і облікової ставки, операції на відкритому ринку впливають на обсяг банківських резервів і пропозицію грошей в економіці. Що в свою чергу впливає на інфляційні процеси та зростання економіки держави [2,с.320].

1.3.Функції центрального  банку України

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків[1]. Центральні банки в їх сучасному вигляді існують порівняно недавно. На ранніх стадіях розвитку капіталізму чітке розмежовування між центральними (емісійними) та комерційними банками було відсутнє. Комерційні банки активно вдавались до випуску банкнот з метою залучення капіталу. По мірі розвитку кредитної системи проходив процес централізації банківської емісії в деяких великих комерційних банках. Підсумком цього процесу стало закріплення за одним з банків монопольного права на випуск банкнот. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а в подальшому – центральним, що відповідало його зверхньому положенню у кредитній системі.

Серед різноманітних функцій  центральних банків потрібно виділити основні, без яких неможливе виконання  головної мети центрального банку – регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму[1,c.245]; та додаткові, що відповідають рішенню цього завдання. Основні функції, що здійснюються всіма без винятку центральними банками, поділяються на регулюючі, контрольні та обслуговуючі. До регулюючих функцій відносять:

• управління сукупним грошовим оборотом;
• регулювання грошово-кредитної сфери;
• регулювання попиту та пропозиції на кредит.

Під контрольними функціями  розуміють:

• здійснення контролю за функціонуванням кредитно-банківської системи;
• проведення валютного контролю.

   Обслуговуючі функції здійснюються при:

• організації платіжно-розрахункових відносин комерційних банків;
• кредитуванні банківських установ та уряду;
• виконані центральним банком ролі фінансового агента уряду.

Важливою є регулююча функція, яка притаманна всім без винятку центральним банкам, і включає розробку та проведення грошово-кредитної політики. Характер запровадженої центральним банком грошово-кредитної політики багато в чому залежить від ступеню його незалежності від уряду, яка може бути більшою або меншою, але ніколи не є абсолютною. Наприклад, цільові орієнтири зміни агрегатів грошової маси зазвичай визначаються безпосередньо центральними банками. В той же час не один центральний банк не може самостійно, без участі держави, встановити той або інший валютний режим. З іншого боку, відмічені за останні десятиріччя тенденції в грошово-кредитній сфері сприяли посиленню незалежності центральних банків. Так, процеси лібералізації руху капіталів призвели до підвищення значення ринкових інструментів та зменшення ролі адміністративних заходів регулювання. Це, в свою чергу, викликало згортання регламентуючих процедур і в певній мірі зміцнило незалежність центральних банків.

Не менш важливою контрольною  функцією центрального банку є здійснення валютного контролю та валютного  регулювання. Ступінь жорсткості валютного  контролю та валютного регулювання  залежить передусім від загального валютно-економічного стану в країні. Так, в країнах, що розвиваються, контролю, як правило, підлягає дуже широке коло операцій по зовнішнім платежам та розрахункам, що обумовлено необхідністю регламентації витрачання іноземної  валюти. Навпаки, найбільш розвинуті  в економічному відношенні країни в  даний час ідуть шляхом лібералізації  валютного контролю.