Теорія змішаної економіки

1. Теорія та моделі  змішаної економіки

Теорія змішаної економіки зародилась в кінці XIX століття в умовах переростання капіталізму  вільного підприємництва у монополістичний  капіталізм та зростання економічної  ролі держави. Саме тоді німецькі економісти Альберт Шеффлє та Адольф Вагнер в  ряді економічних праць виступили  з обгрунтуванням ідеї змішаної економіки. Будь-яке втручання держави в  економічне життя А. Шеффлє називав "соціалізмом", а А. Вагнер - "державним  соціалізмом".

 Оскільки в  умовах переходу до монополістичного  капіталізму економічна роль  держави зростала, то, на їх думку,  економічна система капіталізму  трансформувалася в нову систему,  де є елементи і капіталізму  і соціалізму. Проте цілісну теорію  змішаної економіки вони не  створили і не могли створити, оскільки на той час недостатньо  проявилися ті явища і процеси,  які послужили об'єктивною основою  виникнення даної теорії

 Цілісну теорію  змішаної економіки розробив  німецький економіст Вернер Зомбарт  у 20-х роках XX століття. В працях "Соціалізм і соціальний рух", "Сучасний капіталізм" та деяких  інших він ототожнював соціалізм  з будь-якими формами державних  підприємств. Оскільки в цей  період відбулося переростання  монополістичного капіталізму у  державно-монополістичний, що характеризувалось  значним зростанням державного  сектору в капіталістичній економіці  та посиленням втручання буржуазної  держави в господарське життя,  остільки це дало підстави  говорити про формування системи  змішаної економіки.

 Після другої  світової війни активними прихильниками  теорії змішаної економіки виступали  буржуазні економісти С. Чейз, А. Хансен, Дж. Кларк, П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт та деякі інші. На  їх думку утвердження змішаної  економіки відбувається в результаті  того, що, по-перше, в розвинутих  капіталістичних країнах держава  і приватні інститути підпорядковують  свою діяльність підвищенню добробуту  народу, по-друге, що економічна  та соціальна діяльність держави  поступово усуває суперечності  капіталізму, забезпечує безкризовий  розвиток економіки та високі  темпи її зростання.

 Розвиваючи подібні  ідеї американський економіст  Дж. Гелбрейт навіть назвав "новим  соціалізмом" ту частину економіки,  яка зазнає впливу з боку  держави.

 Свій варіант  теорії змішаної економіки розробили  після другої світової війни  лейбористські ідеологи Е. Кросленд  і Дж. Стрейчі. Вони вважали,  що після другої світової війни  розпочалася трансформація капіталізму  у зовсім іншу економічну систему,  характерними рисами якої в  галузі економіки є: перехід  керівної ролі від власників  капіталізму до менеджерів (революція  управляючих), посилення економічної  ролі держави, забезпечення повної  зайнятості, постійне зростання  виробництва.

 Якщо не брати  до уваги окремі неістотні  розбіжності в тлумаченні суті  змішаної економіки різними авторами, то можна сказати, що змішана  економіка це така, яка поєднує  в собі відносини власності  та елементи господарських механізмів  різних економічних систем.

 Як свідчить  практика, співвідношення між формами  власності та елементами господарського  механізму капіталізму й соціалізму  в різних країнах різне. З  огляду на сказане, розрізняють  консервативну, ліберальну і соціал-реформістську  моделі змішаної економіки.

 Консервативну  модель змішаної економіки відстоюють  американські економісти Л. Мізес,  Ф. Хаєк, М. Фрідмен та деякі  інші. Вони вважають, що втручання  держави в економіку повинне  обмежуватися лише створенням  сприятливих умов для розвитку  приватного сектора і активізації  ринкових важелів, тобто забезпеченням  правил гри на ринку і проведенням  відповідної бюджетної та податкової  політики. Цим вимогам в якійсь  мірі відповідає економічна система  США.

 Ліберальну модель  змішаної економіки розробляють  знову ж таки американські  економісти Дж. Гелбрейт, Д. Белл, А. Тофлер, та інші. На їх думку,  в сучасному суспільстві забезпечується  раціональна взаємодія державного  і приватного секторів економіки,  впроваджуються системи макроекономічного  планування, програмування і прогнозування,  відбувається переорієнтація приватного  сектора економіки на вирішення  соціальних проблем. Згідно з  цими ознаками до ліберальної  або змішаної економіки можна  віднести економічну систему,  що має це сьогодні в Японії, Німеччині та інших країнах. 
 
 
 
 
 
 

Змішана економіка  — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання  приватної, колективної і державної  форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного  економічного планування з метою  побудови прогресивнішого ладу.  

Вона виникла в  перші десятиліття XX ст. Розрізняють  два її основні варіанти (моделі): ліберальний і соціал-реформістський. Кожний із них набуває специфічних  ознак в окремій західній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В  межах окремих варіантних моделей  змішаної економіки виділяють різні  течії, школи. 

Ліберальний варіант  охоплює проведення важливих інституційних  і соціальних реформ, раціональну  взаємодію приватного і державного секторів, впровадження системи національного  планування, підпорядкування приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін. 

Соціал-реформістський варіант передбачає оптимальне поєднання  децентралізму і централізму, планування ринку, індивідуальних і колективних  форм власності для поступової трансформації  капіталізму у прогресивніше  суспільство. Його представники — теоретики  Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму. 

Ці варіанти змішаної економіки мають чимало спільного. Зокрема, їх представники рекомендують пряме втручання держави в  економіку з метою захисту  суспільних інтересів, розвиток державного сектору, пріоритет колективних  і суспільних інтересів порівняно  з індивідуальними тощо. 

Прихильники неокласичного  напряму економічної науки М. Фрідмен, Ф. Хаєк та австрійський економіст  Л. Мізес пропагують обмежене (передусім  опосередковане) втручання держави  в макроекономічні процеси з  метою створення сприятливих  умов для розвитку приватного сектору, ринкових важелів саморегулювання  економіки. Тому їх концепція лише незначною  мірою відповідає тим принципам  і критеріям, які формують змішану  економіку, тобто поєднання різних форм власності, двох типів регулювання. 

Ідейні витоки змішаної економіки закорінені у німецькій  історичній школі, представники якої (Г. Шмоллер, А. Вернер, В. Зомбарт та ін.) в останній чверті XIX ст. обстоювали державне втручання в економіку  з метою її модернізації, проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інституційно-соціальний напрям (або інституціоналізм), представники якого (Т. Веблен, А. Гобсон, Д. Коммонс  та ін.) різко критикували неокласичну  концепцію ринкової рівноваги з  її методологічним принципом граничної  корисності, стверджували, що ринок  перетворився лише на один з економічних  інститутів поряд з такими, як корпорація, держава. Найважливішим інститутом вважали державу, яка проводить  активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання  господарського життя. Інституціоналісти  пропонували встановлення соціального  контролю; побудову держави соціального  благоденства і обмеження приватної  власності. Оскільки державу вони вважали  нейтральною силою, то вона, на їхню думку, повинна була здійснювати  соціальний контроль за економікою, проводити  трансформацію соціально-економічної  системи. Двома найважливішими елементами цієї системи інституціоналісти  вважали форми власності та механізми  розподілу (або аллокації) ресурсів, які є основою типологізації  економічних систем. Крайніми антиподами колективної власності вони вважали  приватну і державну, проміжними —  різні варіанти їх поєднання. Антиподами механізму розподілу ресурсів, на думку інституціоналістів, є стихійне ринкове регулювання і державне централізоване планування, а між  ними — різні форми поєднання  цих полюсів. У свою чергу, залежно  від поєднання централізму і  децентралізму, форми втручання  держави в економіку можна  істотно змінювати механізм розподілу  ресурсів і доходів. 

Проблемам функціонування цієї моделі відведено значне місце  в кейнсіанській теорії. На противагу  неокласичному напряму, представники якого вважали несумісними ринкові  механізми самоуправління економіки  з державним централізованим  управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання  економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію «вмонтовані» методи безпосереднього втручання  держави в макроекономічні процеси  — державна власність, організація  громадських робіт, надання субсидій приватним компаніям, — які є  ознаками соціалізації економіки. Наприклад, так характеризували заходи американського президента Ф. Рузвельта щодо виходу економіки з кризи 1929—1933 pp., які  ґрунтувалися на рекомендаціях кейнсіанської  теорії. 

Найважливішими формами  соціалізації власності соціал-реформістські  теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей або великих  компаній через націоналізацію, будівництво  державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних  компаній. Важливо при цьому забезпечити  умови і механізм розвитку державної  власності в суспільних інтересах. За їх відсутності (демократизації контролю і управління цією формою власності, наявності демократичних інститутів, плюралізму політичних сил та ін.) державна власність може сприяти посиленню  монополізації економіки. Необхідною умовою соціалізації економіки є  перетворення державної власності  на основу розгалуженої системи демократичного планування. 

У деяких країнах  Заходу поширилися реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки  через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих  приватних підприємств тощо, завдяки  чому відбувається розширення частки державного капіталу. Цей шлях привабливіший (порівняно з націоналізацією  окремих підприємств і галузей) як з погляду трансформації форм власності, так і щодо створення  відповідного механізму регулювання. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували  контрольні пакети акцій гігантських  компаній у ключових галузях народного  господарства і спрямовували їх на розвиток в загальнонаціональних інтересах. 

Ліві соціал-демократи  пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності (регіональної, муніципальної, комунальної та ін.). Крім цих методів  соціалізації капіталістичної економіки, вони вважають за необхідне розвивати  профспілкову, кооперативну та інші форми  колективної власності, асоціації  малих підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до процесу управління власністю. 

Ще одним напрямом соціалізації економіки є вплив  держави на інвестиційну діяльність і розподіл доходів. Вплив на інвестиційну діяльність здійснюється через податки, кредити, надання позичок, субсидій, державні закупівлі товарів і  послуг, контроль за якістю продукції  та встановлення стандартів якості, за умовами праці, заробітною платою і  капіталовкладеннями тощо. Вплив  на розподіл доходів — через механізм трансферних витрат, контроль за цінами, заробітною платою, дивідендами, розподілом сировини, споживчим кредитом та ін. Деякі з цих важелів прямо або опосередковано стосуються як інвестиційної діяльності, так і розподілу доходів. 

Засобами соціалізації є також впровадження загальнонаціонального  регіонального регулювання і  планування всього народного господарства (макроекономічний рівень), мікроекономічного  регулювання (через контроль стандартів якості продукції, укладення контрактів між державою та окремими компаніями, галузевими асоціаціями підприємців, селективний вплив на розвиток окремих  галузей, економічну кон'юнктуру на окремих ринках тощо), здійснення інституціональних  реформ (через механізм посилення  суспільного ревізорського нагляду, введення до складу керівництва великими компаніями представників держави, профспілок, споживачів, удосконалення  антимонопольного законодавства, прийняття  нового статуту діяльності великих  корпорацій тощо). Надзвичайно важливе  значення має процес демократизації планування, підпорядкування його суспільним інтересам, а також демократизації управління на макро- і мікрорівнях. Зокрема, за допомогою плану формується модель соціально-економічного розвитку країни, здійснюється макроекономічне  регулювання господарства. Водночас за допомогою ринкових важелів саморегулювання  економіки передбачається регулювання  і коригування пропорцій між  попитом і пропозицією лише на окремі товари і послуги. Демократизація процесу планування дасть змогу  здійснити як демократичні перетворення в державному секторі, так і реформувати  приватний сектор, спрямувати розвиток гігантських монополій в русло  загальнонаціональних інтересів. 

В інвестиційній  діяльності впровадження демократичного планування передбачає докорінну зміну  в структурі виробництва і  в розподілі доходів. Вирішальну роль в інвестиційному процесі повинні  відігравати державні капіталовкладення  і насамперед інвестиції в соціальну  сферу, в наукові дослідження  й розробки, пов'язані з новою  технікою. Це, на думку прихильників радикально-реформістської моделі змішаної економіки, стане дієвим засобом  комплексного розв'язання проблеми інфляції та безробіття. Важлива роль у механізмі  реалізації демократичного планування належить механізмові укладення  контрактів між державою і приватними компаніями, за допомогою якого буде узгоджено макроекономічне регулювання  з мікроекономічним, а також встановлено  необхідний суспільний контроль за великими компаніями (за формуванням витрат виробництва і цін, системою звітності  тощо). Крім того, контрактна система  вважається ефективним засобом удосконалення  економічних відносин у межах  державного сектору економіки (зокрема, між державними компаніями, з одного боку, адміністративними і регулюючими  органами — з іншого), зростання  ефективності державних підприємств, посилення їх фінансово-оперативної  самостійності, конкурентоспроможності. Так, у разі виконання завдань  державних органів, що не приносять  економічної вигоди, державні підприємства повинні отримувати відповідну компенсацію. До цього методу, зокрема, планують вдатися Лейбористська партія Великобританії, Соціалістична партія Франції.