Прогнозування залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України за регіонами

Разом з удосконаленням законодавства щодо іноземних інвестицій повинні розвиватися й інші чинники механізму залучення ПІІ, необхідно:

-      забезпечити стабільність політичного середовища;

-      вдосконалити та забезпечити стабільності: податкової, грошово-кредитної та митної політики;

-      максимально спростити процедури, які регламентують взаємовідносини між державою і підприємцями в галузі залучення іноземних інвестицій;

-   створити гарантії стабільності умов щодо забезпечення довгострокового фінансування інвестиційних проектів [7, 179с.].

Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним чинником довгострокового соціально-економічного розвитку ‚ всі розвинуті держави мають так звану „ національну інноваційну систему ”‚ що являє собою комплекс інституційних ‚ правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної конкурентоспроможності як на внутрішньому ‚ так і на зовнішніх ринках [6, 759с.].

Для стимулювання залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну сфери слід забезпечити:

1) створення системи пільгового рефінансування комерційних банків у разі надання ними пільгових кредитів для реалізації інвестиційних проектів з розроблення і впровадження високотехнологічного устаткування та іншої інноваційної продукції;

2) розширення практики пільгового кредитування під заставу майна суб'єктів господарської діяльності;

3) створення пайових інвестиційних фондів для реалізації великих інноваційних проектів;

4) розширення форм кредитування інноваційних підприємств шляхом здійснення лізингових, факторингових та інших операцій[28, с. 31-36].

3.3.  Аналіз активізації залучення ПІІ в економіку України

Надходження інвестицій в економіку держави чи регіону є фактором однозначно позитивним. Звичайно, внутрішні інвестиції виглядають набагато привабливіше, ніж зовнішні, адже вони не обтяжені тими багатьма проблемами і незручностями, що пов’язані з експансією західного капіталу. Але факт залишається фактом: сьогодні в Україні (як і в більшості постсоціалістичних країн) спроможність акумулювання внутрішніх інвестиційних ресурсів є значно нижчою, ніж у країнах Західної Європи чи США. Отже, ми виходимо з наявних можливостей, які теж мають немало позитивів.

Переваги іноземного інвестування для України проявляються в наступному: створення додаткових та збереження існуючих робочих місць; активізація підприємницької діяльності; залучення сучасних технологій і „ноу-хау”; сприяння виходу на світові ринки.

В минулому році Україна продемонструвала успіхи в залученні іноземних інвестицій, про що свідчить їх позитивна динаміка. За даними Державного комітету статистики, у 2010 році прямі іноземні інвестиції (ПІІ) збільшились на 23% і станом на 1 серпня 2011 року досягли 8 353, 9 млн дол. або 177 дол. на одного жителя (Табл.1). У 2009 році прямі іноземні інвестиції зросли на 21,7 %. В цілому у 2010 році в економіку України було залучено 1, 9303 млрд. дол., в той час як річна потреба в них складає 8-10 млрд. дол. З країн СНД надійшло 80,2 млн дол. або 4,2 % від загального обсягу. Обсяг капіталу, вивезеного нерезидентами з України, складає 472,7 млн дол. [44, с. 35-40].

Таблиця 5. – Прямі іноземні інвестиції в Україну

Аналізуючи структуру ПІІ, можна пересвідчитись, що майже третину всіх інвесторів складають офшори, які являють собою український капітал, який повертається в країну, тобто капітал потенційних інвесторів.

Іноземні інвестиції нерівномірно розподіляються по регіонах України. Найбільш привабливими для іноземних інвестицій виявились місто: Київ – 2684,1 млн дол. (3768 підприємств і 32,1 % обсягу іноземного капіталу), Дніпропетровська – 778,6 млн дол. (640 і 9,3 %), Київська – 511,5 млн (331 і 6,1 %) і Одеська – 507,3 млн дол. (648 і 6,1 %) області. Прямі іноземні інвестиції надійшли з 116 країн світу і вкладені у 10542 підприємства України. Основними формами залучення іноземних інвестицій у 2010 році були грошові внески, які становили 1195 млн дол. (61,9 % вкладеного обсягу), внески у вигляді рухомого чи нерухомого майна - 566,7 млн дол. (29,4 %) [11, с. 13-15].

Не зважаючи на всі кількісні та якісні перетворення, Україна й досі сприймається іноземними інвесторами як несприятлива для інвестування держава. Головними причинами такої ситуації є:

1) Нестабільність політичної ситуації в Україні. Особливо цей фактор важливий для великих ТНК з Німеччини, США, Великобританії, які не тільки ведуть свою господарську діяльність, але певним чином відображають політичну позицію найвпливовіших країн світу.

2) Недоліки законодавства в сфері інвестування та підприємництва.

Недостатнє правове забезпечення, зокрема з питань платежів до бюджетів всіх рівнів та централізованих фондів спеціального призначення. Ця нестабільність стала причиною виходу з українського ринку багатьох потужних компаній, які вже звикли до правил гри в недосконалому правовому полі, але й вони не могли передбачити, що процес такого пристосування стане нескінченим;

- відсутність системи регламентації перевірок підприємницької діяльності;

- тривала процедура реєстрації і отримання необхідних сертифікатів, неоднозначне тлумачення різними гілками влади законодавчих актів, які постійно змінюються;

- недосконала система розгляду справ у господарських судах і несвоєчасне виконання їх рішень;

- невідповідність, у ряді випадків, між законодавчими актами і підзаконними нормативними актами;

- відсутність дієвого механізму правового захисту інвесторів від боржників і недоброчесних партнерів.

3) Стандарти. Невідповідність податкової та бухгалтерської систем міжнародним стандартам породжує велику кількість непорозумінь іноземних інвесторів з українськими партнерами в процесі їх спільної діяльності; невизнання сертифікатів ЄС, яке значно ускладнює і уповільнює рух імпортної продукції; обтяжлива система сертифікації.

4) Податки. Високий рівень і велика кількість податків позбавляє державу конкурентних переваг при залученні іноземних інвесторів. Одним з найгостріших є питання своєчасного повернення раніше сплаченого ПДВ податковими органами. Також відзначається нестабільність економічної і податкової політики, її залежність від організаційних змін на урядовому рівні. Умови оподаткування інноваційно-інвестиційної діяльності не стимулюють її розвиток.

5) Інформаційна ізольованість і велика кількість міфів. Ділові кола на „заході” не достатньо обізнані в інвестиційній привабливості української економіки. Натомість існує велика кількість недостовірної або перебільшено негативної інформації стосовно політичної, економічної, соціальної та криміногенної ситуації у нашій державі.

7) Митні бар’єри. Високі ставки мита на ввезення при надходженнях іноземних інвестицій в Україну, непорозуміння з митними органами при визначенні митної вартості товарів, способу нарахування мита та акцизних зборів.

8) Недостатньо розвинута інфраструктура бізнесу. Відсутність потужної страхової компанії, яка б покривала комерційні ризики під час реалізації особливо масштабних інвестиційних проектів; обмеженість довгострокових і недорогих банківських ресурсів; відсутність швидкісного транспортного сполучення з промисловими та сировинними центрами [ 51, с. 15] .

Стосовно причин недостатності надходжень іноземних інвестицій в інноваційні проекти, то слід зазначити, що сучасний стан технологічного розвитку виробництва в Україні не відповідає вимогам створення та функціонування в ній інноваційної моделі економіки. Переважна кількість галузей виробництва має низький технологічний уклад‚ морально та фізично зношене обладнання, застарілі технології. Це не забезпечує конкурентоспроможність продукції та послуг на зовнішньому і внутрішньому ринках, матеріальних основ для підвищення життєвого рівня населення‚ його добробуту‚ а також не створює науково-технічні та економічні передумови європейської інтеграції вітчизняної економіки. Основна причина такого стану полягає в низьких темпах інноваційної діяльності в галузях виробництва та на підприємствах.

Відчутним недоліком теперішньої інноваційної політики в Україні є намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери.

В Україні вже накопичено значний негативний досвід запровадження таких „широких” систем стимулювання у науково-технологічній сфері. Попередні спроби введення спеціальних систем стимулювання науково-технічної та інноваційної активності постійно наштовхувалися на інституційну непідготовленість їх впровадження – досить швидко надані пільги ставали не стимулюючим виключенням, а правилом для багатьох‚ і починали перевищувати бюджетні можливості держави‚ що призводило до скасування цих пільг.

Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним фактором довгострокового соціально-економічного розвитку‚ всі розвинуті держави мають так звану „національну інноваційну систему”‚ що являє собою комплекс інституційних‚ правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної конкурентоспроможності як на внутрішньому‚ так і на зовнішніх ринках [53, c. 150].

Основними причинами‚ що стримують комерціалізацію науки через інноваційну діяльність‚ є відсутність фінансування та коштів у замовників науково-технічної продукції‚ високі кредитні ставки та великі витрати‚ що пов’язані з нововведеннями. Інноваційна сфера не стала привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Недосконалою є також система управління інноваційною діяльністю та методи економічного стимулювання найбільш ефективних напрямків технологічного розвитку‚ відсутня методологія визначення технологічних пріоритетів‚ що відповідала б ринковим вимогам господарювання.

Усунення причин низького надходження іноземних інвестицій, в тому числі і в інноваційну сферу, потребує удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази щодо управління інноваційним розвитком виробництва в країні з визначенням законодавчих основ прямої та непрямої фінансової підтримки пріоритетних науково-технічних розробок та суб’єктів ефективної інноваційної діяльності, у тому числі ефективних „лідерів” структурних технологічних змін. Для цього потрібно:

- удосконалити систему фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності на основі, насамперед, розширення масштабів розвитку та фінансового забезпечення програмно-цільового управління науково-технічним розвитком‚ підвищивши частку бюджетного фінансування програм з цією метою до 50% і завдяки цьому – роль ДНТП в економіці країни. Водночас доцільно зосередити науково-технічний та ресурсний потенціал країни на розробці обмеженої кількості державних науково-технічних програм (18–20) з вирішенням, головним чином, науково-технічних проблем світового рівня (енерго- і матеріалозбереження‚ біотехнологій‚ інформатики, імпортозамінюючих матеріалів та речовин‚ екології і здоров’я людини)‚ сформулювавши назви відповідних напрямків НТР та концепцій програм;

- впорядкувати державну звітність та контроль за результатами інноваційної діяльності, у тому числі реалізації пріоритетних її напрямків на основі результатів виконання державних програм і напрямків міжнародного трансферу технологій з урахуванням критеріїв технологічної безпеки країни [46, с. 87-91].