Зародження бюджетних відносин

На всіх етапах застосовується однотипна формула, за якою розмір трансферту прив'язується до фіскального дефіциту між видатковими потребами та доходними можливостями. Як видаткові  потреби, так і доходні можливості оцінюються статистичне й не пов'язані  з фактичними видатками та фактичними доходами. У кожному випадку трансферт  має бути скоригований таким чином, щоб бюджет-одержувач міг профінансувати "стандартний" набір видатків за умови застосування стандартних  ставок оподаткування до стандартної  бази оподаткування.

Виходячи з принципу відповідності, кожен рівень субнаціональних  органів влади має відповідати  за ідентичний пакет видаткових повноважень, географічний обсяг яких відповідає території, що перебуває під його юрисдикцією. Не повинно бути перекриття повноважень різних рівнів субнаціональних  органів влади, це сприятиме ефективному  прийняттю рішень. Однорідність видаткових зобов'язань на кожному рівні сприятиме також застосуванню обчислених за допомогою формули середніх рівнів видатків на душу населення.

З погляду доходної частини бюджету, всі податки, чий  тягар лягає на місцевих жителів, повинні залишатися на місцевому  рівні. Надходження прибуткового податку  з громадян повинні використовуватися  на рівні міст обласного підпорядкування  та сільських районів. Ці доходи не повинні переходити на нижчий рівень, оскільки вони збираються за принципом  походження - залежно від того, де людина працює, а не від того, де вона мешкає; нема також жодної непереборної причини, чому вони мають передаватися на вищий рівень. Надходження від  податку на прибуток підприємств  та акцизних зборів мають бути виключно джерелом Держбюджету, якщо ми хочемо досягти стабілізації рівнів доходів  субнаціональних бюджетів, зменшити необхідність у фіскальному вирівнюванні і спростити механізм оцінки доходного  потенціалу, що застосовується у формулі. Крім того, ні податок на прибуток підприємств, ні акцизи не є по-справжньому місцевими  податками, бо значну частку їхнього  тягаря несуть не місцеві мешканці. Власні доходи міст районного підпорядкування, сіл та селищ мають складатися з поєднання різноманітних місцевих податків та зборів, про по йдеться  нижче.

Для того, щоб забезпечити  стимули до збирання на місцях усіх податків, надходження від зібраних на місцях прибуткових податків слід спрямувати на фінансування трансфертів, на які має право кожна територія. Аби посилити бюджетну дисципліну та бюджетне обмеження місцевих органів  влади, здійснення видатків понад плановий рівень, що веде до заборгованості, слід "карати" зменшенням трансферту. Для досягнення поєднання контролю з центру з певною свободою вибору на місцях, мінімальні видаткові норми  мають встановлюватися з центру для міст районного підпорядкування  та сіл, і мінімальні частки видатків на освіту та охорону здоров'я, тобто  функції, спільні для всіх рівнів субнаціональних органів влади, мають встановлюватися на всіх рівнях. Щоб ослабити фіскальний вплив об.ластей на нижчі рівні, обласні бюджети  слід обмежити видатковими лімітами, що їх накладає формула.

Цей альтернативний проект повністю відповідає положенням статей 142 та 143 Конституції України  та Закону про місцеве самоврядування. Він дає простір для розвитку в бік фіскальної децентралізації  в межах унітарної держави  й є адміністративне здійсненним, бо вимагає лише незначних інституційних  можливостей для обрахунку формульних трансфертів для різних рівнів субнаціональних  бюджетів.

Найістотніших змін зазнає система соціального захисту. Пільги ветеранам війни, сім'ям з  дітьми, допомога репресованим мають  фінансуватися з Держбюджету, що відповідає загальнодержавній природі  цих платежів.

За районними  та міськими (міст районного підпорядкування) бюджетами слід залишити повноваження фінансувати житлово-комунальні субсидії, бо ці платежі носять місцевий характер. Однак це повноваження слід посилити правом встановлювати тарифи на комунальні послуги. Очікується, що децентралізація  цього права дозволить підвищити  відповідність між тарифами та вартістю надання послуг.

Видаткові повноваження органів місцевого самоврядування міст районного підпорядкування  слід якнайбільше уніфікувати. Без  такої уніфікації видаткових повноважень  неможливо встановити мінімальний  бюджет місцевого самоврядування. Перегляд видаткових функцій торкнеться насамперед сфери освіти та охорони здоров'я. На сьогодні частина територіальних громад утримує установи освіти та медичні заклади, а інші - ні. Міста  районного підпорядкування та села мають утримувати дошкільні заклади, передавши утримання загальноосвітніх шкіл, поліклінік та лікарень районному  бюджету. Міста районного підпорядкування  та села повинні фінансувати із своїх  бюджетів лише технічне обслуговування цих закладів. Ця передача повноважень  сприятиме гармонізації мережі місцевих бюджетів і раціоналізації обрахунків місцевих бюджетів.

Після такого перерозподілу  видаткових повноважень на області  покладатиметься надання послуг, які мають загальнообласний масштаб  дії: спеціалізовані медичні та освітні  послуги, утримання дитячих будинків та інтернатів для інвалідів, міжміських доріг та транспорту, захист навколишнього  середовища, утримання парків відпочинку, резервуарів для водопостачання, які обслуговують значні території. Райони та міста обласного підпорядкування  надаватимуть комунальні послуги загальнорайонного значення, послуги з середньої та початкової освіти, утримання лікарень та місцевих клінік, утримання та ремонт місцевих доріг та забезпечення транспортних послуг. Міста районного підпорядкування й певною мірою села й селища мають відповідати за утримання дитячих садків, надання партонажних послуг літнім, утримання будинків та місцевих доріг, транспортування дітей до школи та додому, утримання місцевих кладовищ, збирання та вивезення сміття, а також утримання шкіл, лікарень та клінік, що належать до комунальної власності.

Аби посилити підзвітність місцевих органів влади та заохочувати  громадян до участі в місцевому самоуправлінні, доходні джерела слід закріпити  за бюджетами в такий спосіб, щоб  між сплатою податків і наданням суспільних послуг громадянам, які  живіть і працюють у межах певної адміністративно-територіальної одиниці, існував зв'язок..

За бюджетами  міст районного підпорядкування, сіл  та селищ доцільно закріпити місцеві  податки і збори, податок на землю, податок з власників автотранспорту та державне мито з фізичних осіб. У  більшості випадків ці податки сплачуються  мешканцями відповідного міста, села, чи селища. Однак істотна частина  їхніх бюджетів потребуватиме фінансування за рахунок трансфертів з районних бюджетів.

Джерелами доходів  міст обласного підпорядкування  мають бути ті самі джерела, що й  у районів, міст районного підпорядкування, сіл та селищ. Тож міста обласного  підпорядкування мають бути вправі одержувати доходи від прибуткового податку з громадян, плати за землю, місцевих податків та зборів, податків з власників автотранспорту, державного мита з фізичних осіб та фіксованого  податку на підприємницьку діяльність, які збираються на підпорядкованій  ним території.

Обласні бюджети  повинні мати свої власні джерела  доходів на додачу до невеликих надходжень від плати за користування лісовими ресурсами та плати за геологорозвідувальні роботи, які всі мають збиратися  в єдиний фонд на рівні області  через те, що джерела цих надходжень розподілені нерівномірно по території. Однак області продовжують отримувати цільові відрахування до дорожнього фонду. Трансферти з Державного бюджету  мають бути основним джерелом обласних доходів, а обласні бюджети мають  відповідати за розподіл трансферних  платежів між містами обласного  підпорядкування та районами. Райони повинні делегувати певні функції  обласним бюджетам і фінансувати  їх за допомогою внесків із районних бюджетів (слід розробити механізм фінансування таких спільних проектів на районному рівні).

Податок на прибуток підприємств повинен стати загальнодержавним  податком, який повністю зараховується  до Держбюджету, і виконувати цільову  функцію фінансування розрахованих за допомогою формули трансфертів, які має отримувати кожна область. Фонд таких трансфертів має бути створений на рівні обласного  відділення Казначейства. Розраховані  за формулою субвенції обласним, районним та міським (районного значення) бюджетам передаватимуться з цього фонду. Цей фонд посилюватиметься негативними  трансфертами з невеликої кількості  міст обласного значення та районів, у яких надходження від прибуткового податку з громадян перевищить видатки, розраховані на основі норм. Крім цього, до фонду можна зараховувати також  надходження від акцизних зборів.

Як зазначалося  вище, передбачається наскрізна система  трансфертів, за якої трансферти передаватимуться спершу з Держбюджету до обласних бюджетів, а потім з обласних бюджетів до районних бюджетів і бюджетів міст обласного значення, й насамкінець, з районних бюджетів до бюджетів міст районного підпорядкування, сіл  та селищ. У цій піраміді трансфертів  як обласні бюджети, так і районні  бюджети відіграють перерозподільчу  роль, і на кожному етапі має  застосовуватися певна формула  для визначення суми трансферту, яка  належить чи то обласним, чи районним бюджетам, і суми трансферту, яка має передаватися далі – бюджетам нижчого рівня  у формі трансферту.

Наприкінці треба  відзначити, що реформа міжбюджетних відносин в Україні тільки тоді буде доцільною, коли її безпосередньою метою  буде одночасне досягнення таких  фундаментальних цілей:

підвищення стабільності та передбачуваності потоку доходів  місцевих бюджетів з метою поліпшення бюджетного планування та уникнення  бюджетної заборгованості ;

чітке розмежування видаткових повноважень, з одного боку, між Державним та місцевими бюджетами, а з другого – між різними  типами місцевих бюджетів;

місцеві органи влади  повинні мати істотну свободу  у визначенні того, як їм використовувати  загальні наявні в них кошти для  виконання своїх видаткових зобов”язань;

заохочення місцевих органів влади до розвитку своїх  економічних можливостей та розширення власних баз оподаткування, причому  вони повинні мати гарантії, що центр  у них не відбере одержані від  цього додаткові доходи;

справедливий розподіл соціальних послуг у різних регіоних країни; місцеві органи влади всіх рівнів повинні мати приблизно однаковий  рівень доходів для надання соціальних послуг, за які вони відповідають;

досягнення консенсуу  щодо ролі в бюджетному процесі району і особливо області, якого дуже важко  досягти з політичних причин;

простота політики трансфертів з тим, щоб міжбюджетні  фіскальні потоки були прозорими, відносоно  захиченими від маніпулювання та достатньо простими для адміністрування; при цьому необхідно створити новий інституційний механізм, який забезпечував би повне й вчасне виконання  всіх зобов¢язань, щодо трансфертів.

Переслідуючи ці цілі, пропозиції щодо реформи міжбюджетних відносин мають відповідати важливім конституційним та законодавчим положенням, які, зокрема, передбачають, що:

обласним бюджетам має бути відведена роль у забезпеченні спільних проектів триторіальних громад і функція передачі трансфертів  від Державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів.

Крім того, як передбачено  Законом про місцеве самоврядування:

мінімальні бюджети  міст, сіл та селищ мають бути складовою бюджетного процесу.

Фактично кожна  країна, яка справді намагається  досягти цих цілей, дотримується таких трьох основних принципів:

1. Чіткий і раціональний  розподіл видаткових повноважень  поміж рівнями органів влади.

2. Розподіл доходних  повноважень, за якого податки,  закріплені за місцевими бюджетами,  породжуються місцевими мешканцями  і можуть ефективно адмініструватися  на місцевому рівні.

3. Розробка прозорої  формульної трансфертної системи,  здатної заповнити фіскальні  "щілини" між доходними повноваженнями  місцевих бюджетів та видатками,  які вони мають здійснювати.

5. Шляхи стабілізації  бюджетної системи України.

Створити ефективну  бюджетну систему, яка б стала  інструментом досягнення економічного зростання та забезпечення належного  виконання державою своїх функцій.

Слід визначитись  із моделлю бюджетної системи, що відповідала б закріпленому в  Конституції державному та територіальному устрою країни. Це найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного вибору.

Під моделлю бюджетної  системи розуміємо спосіб побудови бюджетної системи та організації  міжбюджетних взаємовідносин. Світова  практика свідчить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи держави.

Перша з них базується  на принципах автономії кожного  рівня влади, повному розмежуванні різних податків між територіальними  рівнями і закріпленні їх за відповідними бюджетами. Це означає, що в країні, яка має таку бюджетну систему, справляються центральні, регіональні й місцеві податки. Вони повністю надходять до відповідних бюджетів. Кожен рівень влади при цьому відносно незалежний один від одного і забезпечує фінансовими ресурсами покладені на нього функції, в основному, за рахунок власних податкових надходжень.

Друга модель бюджетної  системи базується на фіксованому  пайовому розподілі основних податків між різними територіальними  рівнями. Це означає, що в країні, де запроваджено подібну бюджетну систему, центральна влада, регіони й місцеве самоврядування мають зафіксовану частку доходів від кожного з податків. Ця частка є стабільною, не змінюється і забезпечує формування основної частини фінансових ресурсів кожного рівня влади.

Третя модель, базується  на тому, що у державі різні рівні  влади застосовують спільну базу оподаткування. Це означає, що кожен  рівень влади – центральний, регіональний та місцевий – встановлює свої ставки оподаткування в межах одного і того ж податку. Таким чином, загальна ставка податку по країні є сумою податкових ставок центральної, регіональної й місцевої влади.