Сучасні напрямки політологічних досліджень

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КАФЕДРА СОЦІОЛОГІЇ ТА ПОЛІТОЛОГІЇ

РЕФЕРАТ по курсу політології

на тему: "СУЧАСНІ НАПРЯМКИ політологічних досліджень"

підготувала

студентка Факультету економіки

Перевірила:

2008  

План

Введення

1. Розвиток сучасних політологічних досліджень

2. Дослідницькі підходи в сучасній політології

3. Сучасні напрямки, концепції і теорії політології

Висновок

Список літератури  
 

Введення  

ХХ століття - століття докорінних змін у світі. Це століття революцій в науці і політиці, століття розвитку демократії на Заході та її становлення на Сході, Півночі і Півдні. Процеси політичних перетворень викликали до життя нові теорії про політику і демократії, які сформувалися на науковій базі, створеної попередниками та засновниками сучасної політичної науки в минулому столітті і в перші десятиліття нинішнього сторіччя. У той же час сучасні концепції та теоретичні системи не відтворюють уявлення класиків політичної думки, а в них обгрунтовуються і конструюються ідеї, моделі та правила політичної гри, властиві умовам і формам життя народів і країн на рубежі XX-XXI ст. На перший погляд, за словами Р. - Ж. Шварценберга, політична наука схожа на Пенелопу з грецького міфу: сьогодні кожен руйнує все, що було створено вчора, кожен політолог всі винаходить заново, починає ніби з нуля. Насправді ж у цьому є своя логіка поступового, суперечливого процесу накопичення об'єктивних знань, формування, розвитку і перетворення досліджень сучасності підходів, понять, моделей. Доказом сему служить активні політологічні прямування сучасності.

Відсутність загальної методології, заперечення єдиної системи понять і концепцій - одні з головних особливостей сучасної політичної науки. Різноманітність напрямків і проблематики, теорій, парадигм і підходів до вивчення політики - така загальна картина сучасного політологічного знання. Під сучасними напрямками політологічних досліджень маються на увазі проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди XX століття і є предметом обговорення та подальшого дослідження в даний час. І метою цього реферату є показати основні з цих напрямків, а також охарактеризувати головні положення цих досліджень.  
 

1. Розвиток сучасних політологічних досліджень  

Процес виділення політології з загальної системи соціальних і гуманітарних наук зайняв кілька десятиліть в кінці ХІХ - початку ХХ ст. Протягом усього ХХ ст. позначилися і виділилися найважливіші національні школи та напрямки політології. У їх рамках здійснювалася розробка методології, понятійно-категоріального апарату, принципів, методів і інструментарію досліджень.

У червні 1903р. у французькому філософському товаристві відомий психолог Г. Тард зробив доповідь, присвячену проблемі класифікації наук О. Конта і А-А Курно. За словами Тарда Конт виділив п'ять фундаментальних наук в такій послідовності: математика, фізика-хімія, астрономія, біологія, соціологія. Курно запропонував свій перелік: математика, фізичні науки, біологічні науки, науки про дух і політичні науки. У підсумку перемогла класифікація Конта.

В останні десятиліття ХІХ - початку ХХ ст. сфера політичного виділилася як самостійна підсистема суспільного життя. До цього періоду відноситься остаточне формування та затвердження в більшості промислово розвинених країн найважливіших інститутів, які в сукупності склали сучасну політичну систему в різних її формах. Мова йде насамперед про чіткий поділ влади на три самостійні, але взаємопов'язані гілки - законодавчу, виконавчу і судову, - формуванні політичних партій, виборчої системи, запровадження виборчого права. Політична наука якраз і стала дисципліною, покликаної вивчати ці інститути, явища і процеси. У цьому контексті важливе значення мала розробка провідними суспільствознавцями кінця ХІХ - початку ХХ ст. основоположних політологічних концепцій і теорій, політики та світу політичного. Тут насамперед слід назвати німецького вченого М. Вебера, який став розглядати політичні явища як особливі реальності, що мають власну логіку розвитку і відповідно власну історію. Італійські дослідники В. Парето, і Г. Моска, звернувшись до реальних процесів владарювання прийшли до висновку про те, що будь-яка система правління, незалежно від форми політичних інститутів носить по суті олігархічний або елітіческій характер. Вони сформулювали теорії циркуляції еліт і "залізний закон олігархії", згідно з якими будь-яке суспільство неминуче ділиться на добре організована меншість можновладців і відсторонене від реальної влади більшість. Всі політичні процеси, на думку елітістов, визначаються суперництвом, конкуренцією і зміною при владі різних угруповань еліти. Виходячи з такої постановки питання, всі вони вважали головним завданням політичної науки вивчення еліт, особливостей їх функціонування і закономірностей їх періодичної зміни при владі.

У кінці ХІХ початку ХХ століття були закладені основи сучасної політичної соціології. Значний внесок у розвиток політичної соціології вніс американський вчений А. Бентлі, який опублікував ряд праць, в яких розроблялася теорія груп. У подальшому на основі розробок Бентлі були сформульовані концепції зацікавлених груп, які разом з партіями зайняли особливе місце в політологічних дослідженнях. У період між двома світовими війнами розвиток політичної науки характеризувалося переважанням американського впливу. У цей час велика заслуга у розвитку політичної науки належить представникам чиказької школи. У політологічних дослідженнях ними був зроблений серйозний крок у напрямі професіоналізації політичної науки та підвищення вимогливості до дослідників і обгрунтуванню їх результатів та висновків.

У силу цілого ряду факторів, зокрема встановлення тоталітарних режимів, політологічні дослідження в багатьох країнах Європи були або згорнуті, або повністю підпорядковані ідеологічним і політико-пропагандистським цілям правлячих режимів.

Однак повоєнні десятиліття можна розглядати як новий етап у розвитку політичної науки. Вже в перші роки після війни розвернувся бурхливий процес спочатку відновлення, а потім і подальшого розвитку політологічних досліджень у європейських країнах.

Відбувалося неухильне розширення кола охоплених політичною наукою проблем. У сферу інтересів політологів увійшли політичні системи та політичні процеси, партії і групи інтересів, політична поведінка і політична культура, громадська думка і роль засобів масової інформації, політичне лідерство і еліти, політичні ідеології, історія політичних вчень, політична філософія та ін

Спочатку пріоритет у світовій політичній науці належав американцям. У багатьох навчальних закладах країни, де раніше навчання цієї дисципліни було відсутнє, було введено викладання політичної науки.

Помітною подією в історії післявоєнної політології прийнято вважати міжнародний колоквіум з питань політичної науки, організований з ініціативи ЮНЕСКО в Парижі в 1948 р. На ньому був розроблений і прийнятий спеціальний документ, в якому викладалися і систематизувалися основні положення політичної науки. У 1949 р. рамках ЮНЕСКО була створена Міжнародна асоціація політичних наук, щорічні конференції якої вносять істотний внесок у розвиток політологічних досліджень. У багатьох країнах збільшилося число політологічних журналів, розширилося викладання політології у ВНЗ, велася підготовка бакалаврів, магістрів та докторів політичних наук. Розроблялися методологічні принципи і методи політологічних досліджень.  
 

2. Дослідницькі підходи в сучасній політології  

У ХХ столітті виникло дуже багато підходів, які використовуються для політологічних досліджень. Однак спробуємо виділити найбільш відомі і поширені з них.

У ХХ столітті продовжують розвиватися парадигми, що стали традиційними: нормативно - ціннісний та соціологічний дослідний підходи до політики. Але нормативізм виявився суперечливим за своїми наслідками. У його руслі народжувалися різного роду утопії, що ведуть до романтичним, але небезпечним проектам, до обгрунтування суспільних змін, для яких немає реального грунту. Соціологічний підхід дозволив відкрити найбільш суттєві неполітичні чинники політичного розвитку, але абсолютизація цього підходу вела до применшення значення природи політичних механізмів.

Реакцією на недостатність нормативізму і соціологізму, на зростання успіхів природничих наук стало розвиток позитивістського підходу до політичних явищ. Позитивізм почав формуватися ще в XIX столітті, проте сьогодні він оновлений, сформувався принцип неопозитивізму. Його особливість в акцентуванні уваги на сцієнтизму, тобто точності методу політичного аналізу, їх зближення з методами, які у природничих науках. Принцип сцієнтизму означає, що в дослідженні має панувати спеціальне, професійне і математично точне знання, не тільки відокремлене від ідеології, аксіологічних підходів, але і вільне від будь-яких політичних впливів.

До початку ХХ століття склався прагматизм. Цей підхід грунтується на тому, що людина переживає не рух від незнання до знання, а коливається між сумнівом, твердим думкою або стійким віруванням. Об'єктивних же критеріїв істини не існує. Значення ідей, дій вичерпується їх наслідками. Прагматисти заперечують об'єктивну необхідність, але визнають дійсність достатньо пластичним, щоб вона піддавалася зусиллям волі. Моральна і політична оцінка поведінки визначаються успішністю вирішення конкретного питання в даній ситуації.

Також у XX ст. виник напрям, в центрі якого стоїть вивчення політичної поведінки з урахуванням знання правил, меж і мотивів, - біхевіоризм. У центрі уваги біхевіоpістов - політична дія, перетворення інформації в волю, що спирається на державні механізми. Політичний процес бачиться ними як взаємодія і суперництво груп, зацікавлених у володінні ресурсами влади. Але наприкінці 60-х - початку 70-х років монополізм біхевіоpістов в американській політичній науці похитнувся. Стала виявлятися не тільки сила, але й слабкість звернення до "мікpотеоpіі" і методам, розробленим лише на основі емпіричного дослідження. Такий підхід постійно вів від соціальної реальності як цілісного процесу та сфери діяльності.

Тому виник ще один підхід - системний, який був обгрунтований Т. Паpсоном і Е. Шилзом. Він має на увазі існування системи дій, яка може аналізуватися з точки зору:

внутрішньої інтеграції;

збереження структур, які визначають і контролюють систему;

пристосування до загальних умов середовища; целеоpіентаціі, пов'язаної з середовищем.

Для прихильників системного підходу характерний пошук і формулювання універсальних, функціональних закономірностей, в яких нібито й приховані витоки стійкості тих чи інших систем. При системному підході поза увагою залишається індивідуальне в політиці, конфлікти, якими сповнена життя. Людина бачиться тільки як виконавець функції, включений в роботу єдиної системи. Тому даний метод мало працює при аналізі політичної культури, лідерства, станів аномалії, кризовою і революційної ситуації.

Таким чином, у кожного з підходів є свої достоїнства і недоліки, проте всі вони мають право бути застосованими для політологічних досліджень. Кожен з цих підходів важливий, так як на їх основі розробляються всі нові й нові політологічні концепції і теорії.  

3. Сучасні напрямки, концепції і теорії політології  

Почнемо з соціологічного напряму в розвитку сучасної політології. Мабуть, воно займає одне з провідних місць в західній політичній науці, все більш помітним стає у нас. Представники соціологічного напряму вивчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспільства у всій складності і різноманітті його соціальної структури і процесів. Вирішальний вплив на становлення й розвиток цього напрямку в політології зробили праці німецького соціолога Макса Вебера і французького соціолога Еміля Дюркгейма. Нещодавно російською мовою видані найважливіші твори цих авторів. Значний внесок у розробку проблематики політичної соціології вніс француз Моріс Дюверже, фундаментальна книга якого "Соціологія політики" витримала за кордоном кілька перевидань.

У рамках соціологічного напрямку італійці Вільфред Парето і Гаетано Моска розробили основи сучасної концепції еліти. Приміром, Парето вважає суттєвою рисою усіх людських суспільств їх розподіл на еліту ("кращих") і нееліта, а "круговорот" еліт - їх стабілізацію і подальшу деградацію - рушійною силою суспільного розвитку, що лежить в основі всіх історичних подій. Відповідно до цієї концепції індивіди, наділені від народження схильністю до маніпулювання масами за допомогою хитрості й обману ("лисиці") або здатністю застосування насильства ("леви"), створюють два різних типи правління, які приходять на зміну один одному в результаті вичерпання "потенцій" правлячої еліти з наступною її деградацією.