Прикладна політологія

1. Предмет і  специфіка прикладної політології 
 
Політологія як наука функціонує на теоретичному і прикладному (практичному) рівнях, які, взаємодіючи, доповнюють один одного. Адже без збору, класифікації, аналізу матеріалу, який дає політична діяльність, вона приречена на виродження в схоластику. Водночас без теоретичного осмислення подій і фактів неможливо зрозуміти їх сенс, логіку виникнення і розвитку, побачити цілісну картину політичного буття. Саме взаємодія цих рівнів політичного знання зумовлює повноцінний розвиток політичної науки. Крім того, політологія формує здатність до критичного мислення, оцінювання політичних режимів, інститутів, окремих акцій. Як прикладне експертне знання вона описує і  прогнозує індивідуальну, групову поведінку у сфері владних відносин.  
 
 
1.1. Сутність, функції і структура прикладної політології 
  
У широкому значенні політологія є комплексом різних дисциплін, що вивчають політику; вона системно охоплює теорію і практику політичного розвитку та політичної діяльності. До теорії політики передусім належить завдання пізнання, осмислення і пояснення різноманітних політичних явищ.  
 
 
Сутність прикладної політології  
 
Прикладна політологія розглядає проблеми, пов’язані з ефективною реалізацією політики в суспільній практиці, сприяє забезпеченню інтересів суб’єктів політики (суспільства, держави, особистості). За теоретичним рівнем політології вгадується постать ученого, науковця, за прикладним — особистість консультанта, політтехнолога, покликаного аналітично оцінити конкретну проблему й запропонувати рекомендації щодо реалізації інтересів суб’єкта політики, пошуку оптимальних шляхів їхнього забезпечення. 
Теоретичні аспекти політичної науки переважно розробляють в університетах і науково-дослідницьких центрах, а прикладну політологію впроваджують у життя агенції і радники уряду, політичних партій тощо. Теорія політології збирає, аналізує і систематизує інформацію, створює концепції, моделі, які можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях. Прикладна політологія збирає та обробляє актуальну інформацію, необхідну для уточнення, коригування або реформування поточної політики. Теорія зорієнтована на довготривалу  перспективу, прикладна наука — на конкретну політичну ситуацію. При цьому не існує жорсткої відокремленості політичної теорії від політичної практики, яка завжди підтверджується конкретними теоретичними положеннями. Для розмежування теоретичної і прикладної сторін політичної науки використовують різноманітні критерії (табл. 1.1).

Фундатором прикладної політології вважають американського вченого Чарлза Мерріама (1874—1953), який у 1921 р. звернувся до фахівців із закликом про створення прикладної науки про політику, головними прийомами якої мають бути методи, що використовують у психології й статистиці. Цей заклик підтримали соціальний психолог, психіатр, фундатор соціометрії Джекоб-Леві Морено (1892 —1974), політичний психолог Гарольд Лассвел (1902—1978), спеціаліст у галузі кількісного аналізу поглядів і позицій людей Джон Геллап (1901—1984), засновник теорії груп Артур Бентлі (1870—1957) та ін. Розвитку прикладних політологічних досліджень слугували ідеї Толкотта Парсонса (1902—1979), який досліджував взаємозв’язок між структурою і функціями основних складових соціальних систем; Девіда Істона (нар. 1917), котрий аналізував механізм зворотного зв’язку між результатами політичного курсу, підтримкою політичної системи населенням та вимогами громадян до неї; Карла Дойча (нар. 1912), який вивчав подібність між процесами комунікації та контролю, що розвиваються в людському мозку, та відповідними функціями елементів політичної системи; Габріеля Алмонда (1911—2002), який зосереджував увагу на порівнянні політико-системних характеристик промислових та аграрних країн; фундаторів загальної системної методології К. Вінера та Л. Берталанфі, які пропонували перетворити системне мислення на новий світогляд, що сприяв би збереженню позитивних людських цінностей. 
Формування прикладної політології відбувалося переважно на американських теренах. Це було спричинено неможливістю в міжвоєнній Європі (1920—1940) незалежного політичного аналізу, оскільки у більшості європейських країн політичні дослідження підпорядковувались ідеологічним і політико-пропагандистським завданням. Утвердження на європейському континенті фашистських режимів змусило багатьох учених (П. Лазарсфельд, К. Мангейм, Г. Моргентау, Л. Страусс, З. Фройд, Г. Маркузе) виїхати за океан, що надало нового імпульсу американській політичній науці, в т. ч. прикладним політичним дослідженням.  
У США прикладні політичні дослідження активно підтримували держава і приватний бізнес. Проголошена Ч. Мерріамом орієнтація на практичну корисність наукових досліджень у політичній сфері була глибоко обґрунтована і продемонстрована передусім Чиказькою школою політології. Саме тут були розроблені перші програми емпіричних досліджень з використанням кількісних і експериментальних методів (вивчення орієнтацій виборців під час виборів мера Чикаго в 1923, демографічних характеристик основних груп населення, впливу на результати голосування цілеспрямованої агітації та ін.). Представники цієї школи виступали за точність емпіричних досліджень, обґрунтованість висновків при вивченні політичних проблем, започаткували психологічну і соціологічну інтерпретацію політики. Завдяки їм було обґрунтовано і використано у практичній діяльності метод інституціонального вимірювання, а також поведінковий методологічний підхід, який значно вплинув на розвиток західної політології. 
Діяльність Чиказької школи була припинена наприкінці 30-х років ХХ ст. у зв’язку з недовірою адміністрації університету до цінності емпіричних досліджень у галузі суспільних наук, що змусило провідних її представників покинути роботу або перейти в інші навчальні заклади. Однак започаткована ними традиція поширилась на дослідження міжнародних відносин, порівняльну політологію, вивчення груп інтересів, політичних партій, електоральних процесів та громадської думки. 
Значно зросла роль прикладних політологічних досліджень у роки Другої світової війни. Метою цих досліджень було з’ясування ставлення населення до ворогів і союзників у війні, способів забезпечення високого рівня продуктивності праці в сільському господарстві та промисловості в умовах скорочення чисельності робочої сили, найвигіднішого розміщення облігацій тощо. 
У повоєнний час прикладні дослідження розвивалися на базі організованої у 1947 р. при Мічиганському університеті літньої школи, в якій навчалося багато фахівців з європейських країн. Після створення у 1949 р. Міжнародної асоціації політичних наук принципи і стандарти американської політичної науки активно почали використовувати європейські вчені. Особливого пожвавлення набули прикладні політичні дослідження в 60-ті роки ХХ ст. У 1985 р. уже було офіційно зареєстровано 2,5 тис. європейських вчених, які займалися політичною наукою, в т. ч. й у сфері прикладної політології. 
Провідні позиції у цьому процесі займали Американський національний комітет електоральних досліджень, Дослідницька комісія з суспільних наук (США), Міжуніверситетський консорціум політичних і соціальних досліджень (США), Європейський консорціум політичних і соціальних досліджень, створений у 1970 р. на кошти фонду Форда, за сприяння якого було налагоджено випуск «Європейського журналу політичних досліджень». 
У 70-ті роки ХХ ст. політична наука та її важлива складова прикладна політологія набули статусу загальновизнаних, організаційно оформлених самостійних дисциплін з розгалуженою системою освітніх та науково-дослідних закладів, наукову діяльність яких координує Міжнародна асоціація політичних наук. 
У прикладній політології існує тісний взаємозв’язок між безпосереднім суб’єктом політичної дії (замовником) і політичним консультантом (виконавцем), завдання якого полягає у тому, щоб на основі аналізу складних ситуацій рекомендувати найнадійніші шляхи політичної діяльності. Це є свідченням того, що прикладна політологія акумулює і продукує інструментальні знання, спрямовані на розв’язання конкретної проблеми в конкретній ситуації, на вироблення реалістичних, ефективних політичних рішень, забезпечення оптимальної діяльності суб’єкта політики, кваліфіковане використання інтелекту у вирішенні суспільних проблем. 
Важливим сутнісним чинником прикладної політології є прагматизм. Вивчення та вирішення конкретних колізій політичного життя зорієнтоване не на ідеальне, а на реальне спрямування зусиль державних інститутів, партій, рухів, груп інтересів та інших суб’єктів. Основним її пріоритетом є вплив на існуючу політику. Вона зосереджує свою увагу на політичних силах, які формують політику, безпосередньо відповідають за втілення певної політичної стратегії. У сфері інтересів прикладної політології перебувають партії, вибори, громадська думка, засоби масової інформації, суспільно-політичні об’єднання,  а також політичні цілі і наміри, політичний вплив, політичні конфлікти, різноманітні форми опозиційної діяльності тощо. 
Кінцевим продуктом прикладної політології є практичні рекомендації і пропозиції конкретним учасникам політичного процесу, обґрунтування переваг відповідних способів і засобів здійснення політики, довгострокові і короткострокові прогнози розвитку політичних подій. Її пропозиції й узагальнення, як правило, адресовані особам, наділеним владними повноваженнями у сфері управління, від яких безпосередньо залежить спрямування державної політики. Висновки її можуть бути використані для обґрунтування чи спростування типових установок суспільної думки,  збереження або порушення політичної стабільності, надання конкретним політичним процесам певної спрямованості. 
Суб’єктами практичної політології є аналітики, експерти, радники політичних діячів, працівники владних структур і установ державного управління, фахівці з політичної реклами, які здійснюють налагодження відносин з громадськістю, формування й реалізацію виборчих технологій, політичного прогнозування і безпосередньо пов’язані з виробленням політичної лінії політичних лідерів, органів управління з прийняття політичних рішень. 
Прикладне дослідження з політології, як правило, є міждисциплінарним, оскільки до його сфери разом із моделями політичної системи належать і фактори (економічні, психологічні, соціокультурні та ін.), які потребують залучення надбань інших фундаментальних наук. Прикладне політологічне знання у цьому сенсі є не еклектичним (грец. eklektikos — той, що вибирає) поєднанням конкретно-емпіричних висновків різних дисциплін, а технологічним синтезом, єдиною картиною різних абстрактних моделей, що дає змогу теоретично проінтерпретувати конкретну політичну ситуацію, поєднуючи можливості теоретичного, емпіричного (грец. empeіria — досвід) і практично зорієнтованого ставлення до дійсності. Це дає підстави для твердження, що предметом прикладної політології є сукупність теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також політичних технологій, програм і рекомендацій. 
 
Прикладна політологія — соціоінженерна і політична субдисципліна, предметом якої є розроблення принципів і методів аналізу, діагностики і прогнозування політичних ситуацій, проектування і вироблення варіантів типових політичних рішень і процедур, конструювання алгоритмів і технологій, які впливають на політичний процес. 
 
Вона відповідає на питання «для чого?» і «як?». Її метою є вироблення оцінок, настанов щодо конкретних дій, поведінки, способу життя. Такі оцінки і настанови мають бути адекватними реальним проблемам, відповідати критеріям практичного мислення, що спирається на практичний досвід, здебільшого пов’язаний із конструюванням, реалізацією механізмів консервування або розвитку чи докорінної зміни політичних систем, їх суб’єктів, політичної практики тощо. За словами австрійського філософа і політолога Карла Поппера (1902—1994), якщо проблемою  теоретичного мислення у сфері політики є те, хто повинен правити, то практичне мислення шукає відповіді на питання «як організуввати політичні установи, щоб некомпетентні правителі не заподіяли надто багато шкоди?». 
Отже, для прикладної політології важливою є передусім практична користь політичних дій, а не примноження знань. Вона різнобічно досліджує основних учасників політичних подій (класи і внутрікласові утворення, партії, маси, регіональні, територіальні, релігійно-етнічні і соціально-економічні групи та ін.), їх роль у прийнятті та реалізації політичних рішень. Сферою її інтересів є політична обстановка; аналіз конкретної політичної ситуації; рівень сили учасників політичних подій, їх інтереси щодо здобуття й утримання політичної влади; розстановка суспільно-політичних сил і основні їх методики; використовувані інформаційні технології в політиці, моделювання політичних процесів, політичне прогнозування; вибори в органи політичної влади і технології виборчих кампаній; управління політичними подіями і політичні ризики; алгоритм прийняття політичного рішення; логічна гра («стратегія невразливості» (з позиції структурно-логічної моделі «восьми коліс»)) у стратегічному плануванні і прийнятті рішень, а також використання політичного моніторингу, контент-аналізу та ін. 
Прикладна політологія реалізує себе на таких рівнях:  
— загально-методологічному (теоретична, концептуальна позиція дослідження, яка є основою інтерпретації політичної проблеми, предмета, результатів дослідження);  
— методичному (виявляється в теорії виміру і заснованих на ній методах збору, оброблення первинної політичної інформації);  
— процедурному, технологічному (сукупність необхідних для реалізації технології політичного аналізу організаційних, технічних і фінансових заходів). 
 
 
Функції прикладної політології  
 
Особливості предмета і завдань прикладної політології зумовлюють і специфіку її функцій, які загалом спрямовані на політичну реальність і передбачають певний вплив на неї. Найважливішими є такі функції: 
1. Дослідження і переведення у практичну площину актуальних політологічних проблем. Відповідно до цієї функції здобутки теоретичного і прикладного рівнів політичної науки мають органічно поєднуватися з метою вироблення політичних рекомендацій зацікавленим державним і недержавним структурам, політичним інститутам. Завдання політолога полягає не у виробленні комплексу дій для влади щодо досягнення цілей модернізації суспільства, а в застереженні щодо небезпек, які очікують на політиків, котрі приймають соціально значущі рішення. 
2. Експертно-аналітичне і прогностичне обґрунтування політичних рішень. Досвід функціонування розвинених демократій засвідчує, що на кожному етапі прийняття політичних рішень потрібна участь фахівця в галузі прикладної політології, що дає змогу виявити реальні інтереси суб’єктів політики, рівень прагнення учасників політичного процесу до змін, здійснити добір необхідної для забезпечення конкретного рішення інформації. Професіонали-політологи, як правило, відстежують небажані дії учасників політичних подій щодо прийнятих рішень, розробляють відповідні програми протидії їм, здійснюють політичний аналіз позицій прибічників і противників політичного рішення. У процесі прийняття перспективних, значущих для майбутнього рішень політологи виявляють нові форми людського співіснуввання, пропонують нові знання, сценарії політичного розвитку, здійснюють політичну експертизу. 
3. Розроблення технологій політичних процесів, кампаній, акцій (виборів, мітингів, політичних переговорів тощо). Ця функція передбачає формування іміджу певних організацій, політичних лідерів, розв’язання політичних конфліктів, оцінювання політичної обстановки. Все це потребує врахування специфіки політичної дійсності конкретної країни, суспільства, недопущення механічного перенесення технологій, які виявили свою ефективність в інших умовах. Завдання політолога, який пропонує певні технології, полягає в попередженні можливих негативних наслідків певного рішення. 
4. Соціокультурне супроводження політичного процесу. Прикладна, як і теоретична, політологія покликана сприяти формуванню в суспільстві політичної культури з урахуванням національних традицій, політичних норм і цінностей, політичних ідеалів. Важливість політологічного супроводу політичного процесу особливо зростає в умовах демократизації суспільства, оскільки політична культура населення вирішально впливає на відповідальні дії політичної еліти, становлення громадянської відповідальності в суспільстві. 
5. Кадрове та змістове забезпечення основних взаємопов’язаних напрямів прикладної політології — «політології радників» і «політології консультантів». Специфіка «політології радників» полягає у наближеності політологів до влади. У зв’язку з цим основним завданням політолога-радника є розуміння своєї ролі як спаринг-партнера представника влади. Цей напрям прикладної політології не слід плутати з «політологією порадників» (політологічною публіцистикою) — тих, хто публічно обговорює політичні проблеми, дає поради представникам влади без відповідного на це замовлення та відповідальності за свої пропозиції. Роль «політологів-консультантів» полягає в забезпеченні незалежних емпіричних досліджень. Як правило, вони володіють методами глибинного інтерв’ювання, вторинної обробки соціологічних опитувань; використовують з урахуванням запитів політичної практики надбання академічної політичної науки. 
 
 
Структура прикладної політології  
 
Належачи до системи політичних наук, прикладна політологія також є складною системою, що має у своїй структурі такі складові:  
1. Державне управління і політичне життя. Цей структурний підрозділ прикладної політології дає змогу формально відстежувати конституційно регламентовану систему державного управління, виявляти реальну специфіку функціонування політичних режимів, давати виважені оцінки політичним режимам. Головне завдання його полягає в забезпеченні ефективного управління суспільством. Для такого типу управління важливе поєднання розуму, теоретичних і практичних знань, уявлень, стилю керівництва, технології, системи мотивацій. Щоб отримати знання про ступінь ефективності управління, необхідно визначити його критерії та показники (кількість державних службовців, структура організації управління, організаційно-психологічний клімат в управлінській системі; ступінь розвиненості інформаційних структур; ієрархічні відносини і характер взаємодії елементів управлінської системи; індивідуальні характеристики керівництва, рівень спеціальної підготовки та інтелекту управлінських кадрів; мобільність у системі прийняття державно-політичних рішень; мотиваційна спрямованість управлінської діяльності; адекватність і точність планування та прогнозування суспільного розвитку). 
2. Політичні технології та їх практична реалізація. Цей структурний елемент охоплює спілкування, політичні орієнтації та політичну участь, регулювання електоральної поведінки у процесі виборів. Політичні технології спрямовуються на досягнення необхідного політичного результату і передбачають насамперед детальне вивчення об’єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб’єктів політики: рівня доходів соціальних груп, які проживають у регіоні; асоційованих соціальних інтересів; сприйняття населенням діяльності органів державної та місцевої влади; інформації про розстановку політичних сил. На основі цієї та іншої інформації здійснюється свідомий вплив на суспільство чи його сегменти, цілеспрямоване формування стратегії і тактики, орієнтування засобів масової інформації. Успішне застосування політичних технологій передбачає врахування менталітету народу, психологічних особливостей і традицій конкретного регіону, можливостей законодавства, лідерських якостей керівників. 
3. Політичний маркетинг. За своєю суттю він є сукупністю методів, способів збору, організації, виробництва і трансляції інформації з метою досягнення необхідного політичного ефекту. До маркетингових засобів належать: дослідження політичного ринку; вивчення громадської думки; виборча інженерія; іміджеві технології; політичне рекламування. Наприклад, політичний маркетинг у передвиборній кампанії зосереджується на створенні позитивного іміджу кандидата або політичної партії, забезпеченні симпатії до них і отриманні внаслідок цього більшої кількості голосів виборців. Головними завданнями у зв’язку з цим є дослідження електорату (з’ясування прагнень і бажань виборців), а також формування стратегії передвиборної кампанії, передусім розроблення аргументації, здатної переконати кожну групу виборців голосувати за певну партію чи кандидата. 
4. Політичний менеджмент. Суть його полягає в організації та керуванні тактикою регулювання відносин у різних царинах політичного життя завдяки поєднанню світового досвіду та позитивних надбань національної культури.  Він є важливим різновидом управлінських відносин у політичній сфері. Передбачає вивчення та оптимізацію функціонування команди у правлячих групах та під час виборчих кампаній.  
Уміле використання його можливостей сприяє зміцненню авторитету державного, політичного діяча, створенню стратегічних умов для діяльності державної установи, політичної партії, формуванню політичних коаліцій і блоків, допомагає впливати на опонентів у політичних конфліктах. Особливістю політичного менеджменту є те, що в його рамках суб’єкт управління, прагнучи досягнути поставлених цілей, не використовує право легітимного насилля, статусні ресурси політичної влади, нормотворчість. Він використовує специфічні механізми і методи, які забезпечують вплив на погляди і поведінку людей, що відповідає його політичним цілям та інтересам. 
5. Політична конфліктологія. У політичній сфері конфлікти породжують: 
— активізацію національних рухів (груп), налаштованих на безкомпромісне вирішення своїх об’єктивно назрілих проблем або суб’єктивно визначених інтересів; 
— виникнення корелятивної інформаційної експансії з жорсткими звинуваченнями на адресу політичних опонентів, пошуками «образу ворога», вимогами запровадження надзвичайних заходів, що включають обмеження свободи та ін.; 
— спонтанну міграцію населення, появу біженців; 
— формування «внутрішнього пролетаріату», показниками якого є абсентеїзм, соціальна апатія, протестні варіанти голосування та ін. 
Роль прикладної політології щодо політичних конфліктів полягає у всебічному вивченні й осмисленні можливих культурних, історичних, соціально-економічних і політичних передумов їх виникнення, а також у виявленні ознак небезпеки ще в зародковій стадії конфлікту або на стадії його перебігу. Визначення, своєчасне прогнозування та професійне врегулювання конфліктів передбачає розробку ефективних міждисциплінарних методик аналізу та експертизи конфліктних ситуацій, що передбачає оцінювання схильності особистості або соціальної групи до ескалації (англ. еscalation  — поступове розширення, підсилення) чи продуктивного вирішення конфлікту і задіяння партнерських відносин, діалогічного потенціалу групи до співробітництва і пошуку альтернатив; визначення  гостроти, стадії перебігу, явних і прихованих особливостей учасників, психологічного змісту конфлікту (культури, стереотипів поведінки, схильності до ініціатив учасників конфлікту). 
6. Політична психологія (фігурує як наукова дисципліна і соціальна практика). Ця дисципліна є відносно самостійною складовою політичної науки. Вона висвітлює особливості стереотипного сприйняття політичних подій, засвоєння людьми політичних цінностей; досліджує настрої масового суспільства; оцінює якості політичних лідерів; виявляє інтереси, потреби і мотиви соціальних груп, індивідів. Важливими змістовими елементами політичної психології є ментальність, переконання, свідомість і самосвідомість, політична поведінка. Знання політичної психології є необхідним чинником функціонування політичної системи, розвитку держави, етносів, особистості, особливо в період докорінних змін у суспільно-політичному житті, що супроводжується, як правило, різкими змінами у масовій свідомості та політичній культурі. 
7. Принципи формування та функціонування політичних партій. У сучасній практиці необхідною умовою формування демократичного правління є наявність конкурентної політичної системи. Метою кожної партії є створення, тривале існування певної організаційної структури, налагодження відповідних взаємин між основними її елементами, що сприяє зниженню зовнішніх ризиків і підвищенню її конкурентоспроможності на політичному ринку. Систему сучасних принципів формування політичних партій утворюють: відображення структури потенційного електорату і консолідація прихильників певної програми; гнучка реакція на динамічні зміни в суспільстві, а особливо у політичній сфері; вироблення механізму прийняття адекватних, відповідальних рішень; чітке визначення власних організаційних меж і розвиток демократичної практики (плюралізм, терпимість до опонентів, свобода висловлювання думок, підзвітність партійних лідерів рядовим членам партії). 
8. Політична участь. У суспільно-політичному житті політична участь охоплює систему форм, методів і засобів впливу на політичні інститути з боку суб’єктів політичних відносин задля досягнення власної мети. Проблема політичної участі пов’язана з електоральним процесом, який включає: 
— передвиборний етап (цілеспрямовану підготовку до виборів, під час якої основні актори електорального процесу визначають стратегію і тактику політичної боротьби); 
— етап виборів (активні дії основних суб’єктів виборчого процесу, які вступають у змагання за голоси виборців); 
— поствиборний етап (відкритий загальнонаціональний політичний дискурс, що означає підготовку до наступних виборів). 
9. Інформаційні технології. Включають технології добору і обробки інформації, які передбачають аналіз документів, спостереження як метод добору первинної соціальної інформації, опитування та механізм його застосування. Ці технології забезпечують всебічне вивчення першоджерел, з’ясування особливостей функціонування державних інститутів, громадського впливу на їх діяльність тощо. Інформаційні технології в сучасних умовах активно використовують для узгодження стереотипів, цілей, соціальних норм, орієнтацій індивідів і соціальних груп. До них належать: Інтернет, ПР-технології, політична реклама, нейролінгвістичне програмування, формування громадської думки. 
10. Виборчі технології. Основою забезпечення результатів виборчої кампанії є її ефективна організація й управління нею. Для цього створюється команда фахівців (начальник штабу, прес-секретарі, політологи, юристи, журналісти, виконавці різних рівнів). Технологічна схема супроводження виборчої кампанії передбачає: оцінювання співвідношення сил кандидатів, орієнтацію виборців та рівень їх можливої участі. Важливе значення під час виборчої кампанії має правильна побудова агітаційної роботи. Так, на першій стадії увагу зосереджують на популяризації імені кандидата  з метою зробити його відомим для виборців, збудити до нього інтерес. Надалі основні зусилля спрямовуються на формування образу кандидата. Потім висвітлюють основні положення його політичної платформи, одночасно зосереджуючись на нейтралізації суперників свого кандидата. 
Досвід інформаційно-аналітичного супроводження виборчої кампанії дає змогу виокремити основні складові прикладних аналітичних досліджень у цій сфері: 
а) попередні дослідження, які допомагають кандидатові прийняти рішення про участь у виборах або відмовитись від неї; 
б) моніторингові дослідження, які забезпечують відстеження соціально-політичних орієнтацій виборців, фіксування змін в їхньому середовищі щодо ставлення до кандидатів; 
в) спеціальні дослідження: виявлення специфічних питань, які виникають під час виборчої кампанії (релігійна приналежність, сімейний стан, науковий потенціал кандидатів), а також впливу нових чинників породжених перебігом виборчої кампанії; 
г) підсумкові дослідження, за допомогою яких виявляються мотиви голосування, ефективність  засобів пропагандистського впливу, розстановка політичних сил та інша інформація, важлива для діяльності переможця на виборах та учасників майбутніх виборів.    
11. Зв’язки з громадськістю (Publick Relations). Паблік рілейшнз як наука про особливості функціонування системи зв’язків з громадськістю й управлінська діяльність включає: діяльність, функції, права і обов’язки засобів масової інформації, механізм їхньої взаємодії з суспільством; організаційні форми соціального  і державного управління; розвиток політичної системи через вдосконалення діяльності самоврядних громадських структур; формальні та неформальні міжнародні зв’язки; формування і використання корпоративного іміджу. 
12. Аналітика, прогнозування і консультації у сфері політики. Розглядають основні типи і можливості використання прогнозів, принципи, методи і основні етапи їх здійснення; розроблення політичних сценаріїв; моделювання соціально-політичних  процесів; надання консультативних послуг політичним партіям і лідерам; реалізацію стратегії і тактики державно-політичного розвитку; механізм прийняття і забезпечення ефективності державно-управлінських рішень. 
Така структура певною мірою є умовною, оскільки прикладна політологія тісно пов’язана з політичною практикою, яка динамічно розвивається і відповідно продукує нові завдання та новий досвід для  політичного знання. Зміст прикладної політології перебуває в залежності від орієнтації політичної науки на інструментальне, експертно-прикладне застосування потенціалу загальнотеоретичних здобутків з метою подолання авторитаризму, догматизму, бюрократизму, корупції, утопічного мислення, вестернізації, різного роду симуляцій, елітократії, популізму тощо.

 
Методологія і методи прикладної політології 
 
Методологія здійснення прикладних політологічних досліджень є складним процесом, наповненим різними видами діяльності, науковими процедурами і операціями. Важливу роль у ньому відіграє організаційне і матеріально-технічне забезпечення збору актуальної інформації про різноманітні аспекти. Як правило, ця інформація відображає приховані від буденного погляду факти, процеси і явища, які потрібно враховувати при здійсненні зв’язків із громадськістю, підготовці і прийнятті політичних рішень, у політичному прогнозуванні. Усе це потребує задіяння кваліфікованих експертів, формування аналітичних груп із компетентних фахівців. 
 
Прикладне політологічне дослідження — система організаційно-технічних процедур на основі методів політичного аналізу, спрямованих на отримання науково обґрунтованих даних про прогнозовані політичні події, явища та процеси з метою використання їх у практиці політичного управління. 
 
Система організаційно-технічних процедур прикладного політологічного дослідження охоплює такі етапи: 
— підготовка дослідження; 
— збір первинної інформації про політичні події (наприклад, відповіді опитуваних на питання анкети, інтерв’ю, аналіз документів та ін.); 
— підготовка зібраної інформації до обробки та її обробка на ЕОМ; 
— аналіз обробленої інформації і формулювання висновків за результатами дослідження; 
— підготовка рекомендацій для прийняття політичних рішень. 
Отже, основними різновидами прикладних політологічних досліджень є:  
а) пошукове прикладне політологічне дослідження. Ґрунтується воно на спрощеній програмі та обмежене певним методичним інструментарієм (анкета, бланк-інтерв’ю, вивчення документів тощо). Для з’ясування ставлення людей до актуальних політичних подій, ефективності політичних акцій може використовуватися експрес-опитування, для уточнення предмета чи об’єкта широкомасштабного дослідження — опитування спеціалістів (експертів) з цієї проблеми; 
б) описове прикладне політологічне дослідження. Це досить складний вид дослідження, його завжди проводять за повною програмою і на базі методично апробованого інструментарію. Найчастіше об’єктом такого дослідження є масштабна політична подія з різноманітними характеристиками; 
в) аналітичне прикладне політологічне дослідження. Метою його є не лише описування структурних елементів певного явища, а й з’ясування причин, що зумовили його, визначають його характер, поширеність, гостроту та інші параметри. Якщо під час описового дослідження встановлюють наявність зв’язку між характеристиками політичних подій, процесів, то аналітичне дослідження покликане з’ясувати, чи має зв’язок між цими подіями, явищами, процесами причинний характер. 
Кожне аналітичне дослідження зосереджується не на одному факторі, а на їх сукупності, серед яких виокремлюють основні і другорядні, тимчасові й сталі, контрольовані та неконтрольовані, керовані і некеровані. Різновидом аналітичного дослідження є експеримент (лат. experimentum — проба, дослід), під час якого особливо ретельно вивчають включені в експериментальну ситуацію фактори, які додають досліджуваному об’єкту нових властивостей. Розрізняють ці фактори за особливостями збору інформації (опитування, спостереження, аналіз документів), а також за формою і характером дослідження. 
Для упорядкування різнопланових досліджень їх можна умовно згрупувати за такими характеристиками: 
а) за завданнями і фазами циклу політичної діяльності. Такі дослідження зорієнтовані переважно на ситуаційний аналіз, діагностику і прогнозування позиціонування та співвідношення політичних сил, підготовку і прийняття політичних рішень, створення технологій політичної дії (мобілізація, маневрування, маніпулювання та ін.); 
б) за аналітичними інструментами, методами і методиками, які застосовують для вирішення поставлених завдань (івент-аналіз, сегментація електорату тощо); 
в) за об’єктами (парламентське голосування, управління муніципалітетом, техніка лобіювання та ін.). 
Основними функціями прикладних політологічних досліджень є моделювання (дослідження політичних об’єктів на основі побудови їх аналогів, відмінних від форми їх реального існування) та цільове програмування (ґрунтується на аналізі статистичних матеріалів, програм партій, рухів, звітів про офіційні переговори, стенограм засідань парламенту, стратегії і тактики виборчих кампаній, політичної  поведінки електорату, можновладців тощо). Прикладні політологічні програми і моделі створюють із залученням сучасних технічних засобів та математичних методів. Так, використання комп’ютерів у політичних цілях дає змогу моделювати політичні ситуації, виробляти стратегію діяльності.  
Цільове програмування виконує такі функції: 
1) встановлення зв’язків між цілями, ресурсами, строками, керівництвом, управлінням та виконанням політичних завдань; 
2) комплексне управління органами політичної влади політичними справами суспільства й держави на різних рівнях, контроль за перебігом політичних відносин. 
Прикладна політологія послуговується різноманітними методами досліджень, що є сукупністю прийомів, операцій, спрямованих на теоретичне відображення, практичне опанування об’єкта пізнання чи діяльності. 
Сутнісні особливості, предмет дослідження, завдання прикладної політології передбачають використання як загальнонаукових, так і специфічних методів пізнання, що забезпечує відповідне продукування нею ідей і механізмів їх реалізації. Найбільш використовуваним у прикладній політології є біхевіористський метод. 
Біхевіористський метод у прикладній політології. Цей метод спершу утвердився в американській експериментальній психології. Особливості використання його в політології обґрунтував американський політолог Д. Істон, розробивши принципи системного аналізу політики.  
 
Біхевіоризм (англ. behavior — поведінка) — метод політичної психології, спрямований на дослідження різноманітних аспектів доступної для спостереження індивідуальної поведінки учасників політичних подій, процесів безвідносно від мікро- і макросоціальних факторів. 
 
Політологи, які сповідують біхевіористський метод, цікавляться передусім механізмами індивідуальної, міжособистісної і групової поведінки. Політику як суспільне явище вони намагаються тлумачити на основі пізнання психічних мотивів участі в ній окремих людей. Вважається, що участь індивідів у політичних явищах і процесах є наслідком їхнього психічного стану. У своїх дослідженнях вони найчастіше послуговуються категорією «політична поведінка» — дії особистості, які мають певні політичні наслідки незалежно від того, наскільки усвідомленими вони є.  
Аналізу політичної поведінки передує отримання емпіричної інформації одним або кількома методами: безпосереднім спостереженням, контент-аналізом документів та інформаційних потоків, експериментом, анкетним опитуванням, інтерв’ю. Ефективність використання біхевіористичних методів, за переконаннями їх прихильників, обумовлена тим, що всі форми спільнот є результатом дій і взаємодій індивідів, зв’язків між ними.  
Біхевіористичні дослідження зосереджені передусім на електоральній поведінці громадян. Розгортаються вони на таких рівнях: 
а) «мікро — мікро»: дослідження зв’язків між біографічними даними, ролями та мотиваціями людини та її політичними настроями, рішеннями; 
б) «макро — макро»: дослідження впливу структурних зв’язків на рівень політичних рішень, стабільність і спрямованість «мікро — мікро»-зв’язків; 
в) «мікро — макро»: дослідження впливу громадян на політику, стратегію й тактику політичних структур (партій, суспільних організацій, рухів, процедури прийняття рішень); 
г) «макро — мікро»: дослідження, спрямовані на пізнання особливостей підтримування, легітимізації та стабілізації політичної системи. 
З часом біхевіоризм став об’єктом критики за надмірне захоплення фактами, просту описовість. На цій хвилі виник постбіхевіоризм (лат. post — після і англ. behavior — поведінка) — напрям у західній позитивістській політичній психології, зорієнтований на дослідження соціальних цінностей; конфлікту в суспільстві у ставленні до ідеалів; інтересів та рішень політичних сил.  
З біхевіористськими тісно пов’язані кількісні методи досліджень у прикладній політології, оскільки політична практика потребує кількісного вимірювання політичних процесів і явищ. З цією метою використовують електронно-обчислювальну техніку для з’ясування політичних орієнтацій, позицій і поведінки громадян стосовно політичних інститутів суспільства, виборів тощо. Найчастіше використовують такі кількісні методи, як контент-аналіз, івент-аналіз, статистичний  метод, опитування громадської думки, експеримент та ін. 
Метод контент-аналізу. Суть його полягає в інтерпретації текстової інформації мовою цифр (відсотків), що надає йому ознак універсальності.  
 
Контент-аналіз (англ. content — зміст) — аналіз змісту політичних та інших текстів і переведення його у цифрові дані. 
 
За одиницю аналізу, як правило, беруть один чи кілька параметрів, згідно з якими аналізують, оцінюють певне явище, подію, суб’єкта політики, про які йдеться в текстах, що розглядаються. Досліджувати можна як один політичний текст, так і декілька, наприклад кілька виступів політичного лідера протягом певного періоду. Якщо у своїх промовах якійсь доктрині він 10 разів дав негативну оцінку, 2 — нейтральну і 3 — позитивну, то можна з високою вірогідністю охарактеризувати його ставлення до неї. 
Використовують контент-аналіз і під час вивчення повідомлень різних засобів масової інформації про одну й ту саму подію чи особу. Проаналізувавши у такий спосіб повідомлення засобів масової інформації, можна отримати досить об’єктивну картину громадської думки з певної проблеми. А якщо протягом тривалого часу досліджувати повідомлення засобу масової інформації, то можна зробити висновок про його власні політичні симпатії та антипатії. 
Використання цього методу передусім потребує підготовлених експертів для отримання первинних оцінок, які, однак, можуть бути доволі суб’єктивними. Складно його і комп’ютеризувати, оскільки комп’ютер часто не може адекватно оцінити різноманітні смислові відтінки, підтекст, якими нерідко насичені політичні документи. 
Метод івент-аналізу. Цей метод був спеціально створений для державного департаменту США і використовувався в експертній системі WEIS (світогляд подій і взаємодій). Суть його полягає у баченні політичного процесу як цілісності, яка складається з певних політичних подій. 

 
Івент-аналіз (від англ. event — подія) — метод прикладної політології, який ґрунтується на припущенні, що політичний процес складається з первинних клітинок, якими є політичні події.

 
Під час використання цього методу події структурують за такими компонентами:  
— суб’єкти подій (ініціатори акцій та їх цілі);  
— типи дій і взаємодій;  
— сфера і контексти подій;  
— тимчасові параметри подій;  
— джерело інформації.  
Аналіз передбачає виокремлення трьох категорій подій — явних, прихованих, тіньових. Також створюється п’ятирівнева проблемна мережа, яка розподіляє події за п’ятьма типовими блоками: лідери, офіційні інститути, групи інтересів, суб’єкти держави, електорат. Далі намічають основні тенденції політичних подій, маючи на меті прогнозування за допомогою методів екстраполяції і побудови сценаріїв альтернатив розвитку соціально-політичних ситуацій. На завершення здійснюють експертне оцінювання потенціалу політиків за такими параметрами, як контроль над фінансовими, організаційними і адміністративними ресурсами; розпізнавання серед виборців; сприяння ЗМІ та ін.  
Статистичний метод. До нього вдаються переважно при дослідженні результатів голосування виборців (під час виборів, референдумів, опитувань), аналізі даних державних статистичних органів. 
 
Статистичний метод — вивчення та аналіз закономірностей у політичній поведінці виборців залежно від специфіки виборчих округів, стану суспільної свідомості громадян тощо. 
 
Статистичне моделювання включає розроблення й аналіз моделей, створених на основі минулого і поточного статистичного матеріалу. Статистичні моделі як інструмент розроблення політичних прогнозів використовують за умови, що показники окремого процесу, явища є постійними впродовж певного часу. Однак це досить рідкісні випадки, пов’язані зі статистичними закономірностями. Більшість політичних процесів, як правило, має амбівалентний характер, що перетворює політичне прогнозування на складний технологічний процес, який повинен враховувати значну кількість суперечливих чинників розвитку системи. Отже, статистичне моделювання використовувати необхідно, але без абсолютизації даних, на які воно спирається. 
Опитування громадської думки. Цей метод дає змогу з’ясувати безпосереднє (не інтерпретоване) ставлення суспільства чи певних структурних елементів соціуму до політичних подій, явищ, процесів. Опитування може відбуватися безпосередньо (у так званих польових умовах), за допомогою анкетування, інтерв’ю через засоби масової комунікації (телефон, телебачення, радіо, преса, пошта), через комп’ютерні мережі та ін. Техніка опитування полягає в тому, що респондентам пропонують зазделегідь підготовлені анкети, які складаються із закритих і відкритих запитань. 
Під час проведення опитувань громадської думки вкрай важливо правильно побудувати респондентський масив — вибірку, яка має бути репрезентативною, тобто відповідати структурі населення в досліджуваному об’єкті (країні, області, місті, районі, селі). Контрольними параметрами вибірки можуть бути стать, вік, освіта, соціально-професійний статус опитуваних, їхні політичні уподобання тощо.  
За правильної побудови вибірки помилка у прогнозах, наприклад під час голосування на виборах, не перевищує двох відсотків. Нерідко в політичній практиці використовують експертні опитування, коли респондентами є не широкий загал (від кількох сотень до кількох тисяч опитаних), а лише кілька фахівців у галузі політики. За належного добору експертів і відповідного рівня їхньої кваліфікації результати таких опитувань можуть бути дуже корисними. 
Експериментальні дослідження. Такі дослідження є класичним способом наукового доказу. Вони ґрунтуються на припущенні, що динаміка значення однієї змінної зумовлює зміни в значенні іншої. Розрізняють лабораторні і польові експерименти. 
Лабораторні експерименти використовують під час моделювання політичних ситуацій з метою розроблення правдоподібних сценаріїв можливих політичних подій та відповідних політичних рішень. Суть лабораторного експерименту полягає, як правило, в тому, щоб віднайти зв’язки між психологічними, політичними та іншими якостями людей, котрі ухвалюють політичні рішення, та їхньою ймовірною політичною поведінкою. 
Польові експерименти дають змогу точніше відображати те, що відбувається у навколишньому світі. В якості можливого польового експерименту можуть слугувати, скажімо, дослідження впливу вищої освіти на поведінку виборців, залежності тих чи інших категорій населення від політичних гасел, наявності чи відсутності конфліктогенних чинників у певній частині суспільства. 
 Ігрові методи. Ці методи спрямовані на попереднє конструювання політичної ситуації, імітацію певного варіанту розвитку процесу, конфлікту. Це дає змогу розробити різні моделі дій управлінських структур, розподілити ролі учасників подій, уточнити їх поведінку і взаємовідносини між ними. Завдяки таким прийомам вдається з високою ймовірністю передбачити варіанти зміни ситуації, підготувати управлінський персонал до прийняття рішень в неординарних ситуаціях, віднайти якісно важливі зв’язки і суперечності у відповідних процесах. 
Методи когнітивних карт. Вони передбачають використання своєрідних матриць, у яких фіксують типові реакції суб’єктів політики, мас на кризові ситуації, зразки дій у стабільних умовах, біографічні дані та іншу інформацію, що дає змогу прогнозувати їх майбутню поведінку. Картографування створює можливості для системного розгляду об’єкта шляхом послідовного чи комбінованого перегляду аналізу і синтезу всіх вірогідних комбінацій його складових. 
Системна методологія. Ця методологія включає сукупність методів, прийомів пізнання політичної реальності, обираючи предметом дослідження виявлені в політичному бутті системи — комплекси взаємопов’язаних елементів, які перебувають у специфічній взаємодії між собою та з соціальним оточенням.   
Системному підходу в політології властиве прагнення надати математичного вираження явищам політичного життя, застосувати при їх вивченні концепції та методи кібернетики. Його логіка пов’язана з тим, що, формулюючи ідеї та гіпотези про політичні явища, дослідник на концептуальному рівні прагне змоделювати політичний процес в усій його складності, відтворити в поняттях існуючу політичну систему. Головною вимогою системної методології є комплексний підхід до політики, виявлення її взаємозв’язків із соціальними, економічними, культурними феноменами, з’ясування взаємозалежностей між елементами політичної системи.   
Прикладна політологія, маючи чітко окреслений предмет своїх досліджень, активно послуговується у пізнанні політичної реальності методами інших наук, передусім психології, соціології, кібернетики, що дає їй змогу ефективно досліджувати і цілеспрямовано впливати на політичну практику.

Потреба в прикладній політології обумовлюється наступними факторами: 

1.  
   необхідність завоювання та утримання влади;
2.  
   стабілізація життя суспільства;
3.  
   ефективне управління політичними відносинами;
4.  
   регулювання відносин між суб’єктами політики;
5.  
   відпрацювання ефективних методів завоювання довіри мас;
6.  
   попередження та відвертання негативних наслідків, тих чи інших політичних дій чи рішень;
7.  
   виховання політиків;
8.  
   нейтралізація опору опозиції;
9.  
   вироблення більш ефективних методів маніпулювання масами.

 
Спеціалісти прикладної політології особливо тісно співпрацюють з соціальними психологами, філософами, вони змушені враховувати особливості національного характеру, менталітету, культурні, релігійні та політичні традиції певного етносу. 
^ Основні галузі прикладної політології: 
Політичний менеджмент – займається проблемами діяльності тих чи інших політичних структур, він пов’язаний з питаннями розробки та прийняття політичних рішень, пошуками шляхів розпізнавання можливих загроз (конфліктів, протиріч і т.д.) та їх вирішення. 
Політичний маркетинг – вивчає політичний ринок (або ринок влади), попит на той чи інший політичний продукт (ідеї, теорії, доктрини, лозунги, партії, діячів, організації, державу), визначає ціну цього продукту, його необхідну кількість, при потребі формує попит на такий продукт. Тісно пов’язаний з політичною рекламою. 
Іміджологія – займається створенням образу політичного діяча, партії, який би відповідав уявленням мас, стереотипам, які існують в свідомості людей (або руйнуванням такого образу). Причому тут враховуються традиції, характер, менталітет, очікування людей, а також їх емоційні та психологічні стани. 
Виборча інженерія – займається організацією, плануванням та проведенням виборчої кампанії. Спеціалісти виборчої інженерії займаються вивченням демографічного, соціального складу електорату, його конфесійних прихильностей, рівня зайнятості, вивчає досвід минулих виборів, планує стратегію й тактику виборчої кампанії, розробляє рекламу, формує імідж кандидата на виборах і т.д. 
Конфліктологія – займається проблемами дослідження причин виникнення та механізмів локалізації, виникнення політичних конфліктів (або навпаки проблемами створення, провокування цих конфліктів).