Конституция Украины

     Згідно  з частиною першою статті 152 Конституції  України закони за рішенням Конституційного  Суду України визнаються неконституційними  повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України  або якщо була порушена встановлена  Конституцією України процедура  їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

     Конституційний  Суд України у Рішенні від 26 червня 2008 року № 13-рп/2008 у справі про  повноваження Конституційного Суду України дійшов висновку, що Конституційний Суд України повинен здійснювати  наступний конституційний контроль і щодо закону про внесення змін до Конституції України після  набрання ним чинності, оскільки відсутність  судового контролю за процедурою його розгляду та ухвалення, визначеною у  розділі ХІІІ Конституції України, може мати наслідком обмеження чи скасування прав і свобод людини і  громадянина, ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України або зміну конституційного  ладу у спосіб, що не передбачений Основним Законом України.

     Вирішуючи питання, порушені у конституційному  поданні, Конституційний Суд України  виходив з того, що конституційному  контролю підлягає не зміст Закону № 2222, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення.

     Конституційний  Суд України 10 грудня 2003 року дав  Висновок № 3-в/2003 щодо відповідності  Законопроекту № 4180 вимогам статей 157 і 158 Конституції України у справі про внесення змін до статей 76, 78, 81, 82 та інших Конституції України.

     У процесі доопрацювання Законопроекту  № 4180 та попереднього його схвалення 23 червня 2004 року більшістю від конституційного  складу Верховної Ради України до нього були внесені зміни, у тому числі доповнення, уточнення формулювань  приписів та редакційні правки. На Законопроект № 4180 з внесеними до нього поправками 23 червня 2004 року Конституційний Суд  України дав Висновок від 12 жовтня 2004 року № 2-в/2004.

     Під час подальшого розгляду Законопроекту  № 4180 Верховною Радою України  до нього знову були внесені поправки (зміни). Однак змінений Законопроект № 4180 не був направлений Верховною  Радою України до Конституційного  Суду України для надання висновку щодо його відповідності вимогам  статей 157 і 158 Конституції України, а був розглянутий і ухвалений  нею 8 грудня 2004 року як Закон № 2222.

     Аналіз  Законопроекту № 4180, щодо якого Конституційний Суд України дав Висновок від 12 жовтня 2004 року № 2-в/2004, та Закону № 2222 дозволяє констатувати, що Законом  № 2222 до Конституції України були внесені, виключені окремі положення, а також редакційно змінені шляхом виправлень та уточнень положення, які  не містилися у Законопроекті  № 4180, що був на розгляді в Конституційному  Суді України.

     Таким чином, 8 грудня 2004 року Верховна Рада України  розглянула Законопроект № 4180 з поправками, щодо якого Конституційний Суд України  не давав висновку, і ухвалила Закон  № 2222, чим порушила вимоги частини  другої статті 19, статті 159 Конституції  України.

     Згідно  зі статтею 91 Основного Закону України  Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю  від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією України. Натомість законопроект про  внесення змін до Конституції України, крім розділу І „Загальні засади“, розділу ІІІ „Вибори. Референдум“  і розділу ХІІІ „Внесення змін до Конституції України“, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

     Дотримання  встановленої Конституцією України  процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, у тому числі й законами про внесення змін до Конституції України, є однією з умов легітимності законодавчого  процесу.

     Верховна  Рада України 8 грудня 2004 року одним (одночасним) голосуванням прийняла Закон № 2222 разом  із Постановою Верховної Ради України  „Про попереднє схвалення законопроекту  про внесення змін до Конституції  України“ № 2223–IV та Законом України  „Про особливості застосування Закону України „Про вибори Президента України“ при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року“ № 2221–IV. Одночасне прийняття  самостійних правових актів, предмет  регулювання яких та визначені у  статтях 91, 155 Конституції України  процедури їх розгляду і ухвалення  є різними, свідчить про порушення  Верховною Радою України частини  другої статті 19 Конституції України  при прийнятті Закону № 2222.

     Про недотримання конституційної процедури  розгляду та ухвалення Закону № 2222 зауважили у своїх висновках  європейські та вітчизняні публічні інститути, зокрема Парламентська  Асамблея Ради Європи, Національна  комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Європейська Комісія „За демократію через право“ (Венеціанська Комісія). На їх думку‚ ця процедура була впроваджена  з порушеннями принципів демократичної  держави і верховенства права. У  документах вказаних організацій йдеться  про такі порушення, як розгляд Верховною  Радою України без висновку Конституційного  Суду України остаточного тексту Законопроекту № 4180, одночасне голосування  за прийняття декількох нормативно-правових актів.

     Так, у пункті 14 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 „Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною“ зазначено: „Парламентська Асамблея також занепокоєна, що нові конституційні зміни були схвалені без попереднього розгляду Конституційним Судом так, як це передбачено  статтею 159 української Конституції  та як це витлумачено в рішенні  Конституційного Суду України від 1998 року“.

     У Висновку Національної комісії із зміцнення  демократії та утвердження верховенства права, ухваленому 27 грудня 2005 року, вказано, що розгляд і прийняття Закону № 2222 здійснено Верховною Радою  України з порушенням вимог статті 159 Конституції України.

     Таким чином, Верховна Рада України прийняла Закон № 2222, не дотримавши встановленої Конституцією України процедури  його розгляду та ухвалення, чим порушила положення її частини другої статті 6, частини другої статті 19, пункту 1 частини першої статті 85, статті 159.

     Конституційний  Суд України виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222 у зв’язку з порушенням процедури  його розгляду та ухвалення означає  відновлення дії попередньої  редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені  Законом № 2222. Це забезпечує стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і  свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії  Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.

     Аналогічні  правові наслідки мали місце після  ухвалення Рішення Конституційного  Суду України від 7 липня 2009 року № 17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену  процедуру набрання чинності законом, в результаті якого положення  Закону України „Про Конституційний Суд України“ відновили свою дію  в попередній редакції.

     Згідно  з частиною другою статті 70 Закону України  „Про Конституційний Суд України“ у разі необхідності Конституційний Суд України має право визначити у своєму рішенні порядок і строки його виконання та покласти на відповідні державні органи обов’язок забезпечити це виконання.

     Керуючись частиною другою статті 70 Закону України  „Про Конституційний Суд України“, Конституційний Суд України вважає за необхідне покласти на органи державної  влади обов’язок щодо невідкладного  виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів  у відповідність до Конституції  України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом № 2222.

     Таким чином, враховуючи викладене та керуючись  статтями 147, 150, частинами першою, другою статті 152, статтею 153 Конституції України, статтями 51, 63, 65, 67, 69, 70, 73 Закону України  „Про Конституційний Суд України“,Конституційний Суд України вирішив:

     1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222–IV у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

     2. Закон України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222–IV, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

     3. Згідно з частиною другою статті 70 Закону України „Про КСУ“ покласти на органи державної влади обов’язок щодо невідкладного виконання цього Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до КУ від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України „Про внесення змін до КУ“ від 8 грудня 2004 року № 2222–IV.

4. Рішення  КСУ є обов’язковим до виконання  на території України, остаточним  і не може бути оскаржене.

     Рішення КСУ було опубліковано „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних виданнях України.

     Висновок 
 

     Підбиваючи  підсумки виконаної роботи слід відзначити такі основні моменти. Конституція  є основним джерелом будь-якої галузі національного права, і в першу  чергу конституційного.

     Конституційність  в будь-якій цивілізованій країні - верхній поверх законності. Без  дотримання Конституції немає і  в принципі не може бути законності як такої. Все це - аксіоми для  будь-якого політика чи юриста, неминучі постулати, прямо випливають з поняття  Конституція - основний закон держави. Основний - отже, обов'язковий для  всіх, виконуваний неухильно.

     Взагалі, треба чесно визнати, що нинішня  Конституція далека від досконалості. І її об'єктивні слабкості, шорсткості, недоробки іноді провокують органи влади та посадових осіб на антиконституційні  дії.

     З тексту Конституції фактично випала, наприклад, глава про виборчу  систему, без якої Основний Закон  країни виглядає явно недопрацьованим. І виникають на цьому грунті колізії  на ділі ведуть до прямих порушень прописаних в Конституції ж прав виборців.

     Амбіційність  окремих політиків укупі з  недоробками самої Конституції  утворюють на практиці порочне коло зневаги до Основного Закону. Додати до цього слід і безвідповідальність, яка завжди була, є і залишається  найлютішим ворогом конституційності. І в підсумку неважко переконатися, що політико-правової ККД нашої Конституції  до образливого низький.

     Що  ж потрібно зробити, що підняти Основний Закон на належну висоту, як це і  належить в справді правовій державі?

     По-перше, необхідно привести Конституцію  у відповідність з реальним правом. І головне при цьому, щоб проголошена  Основним Законом повнота прав і  свобод людини і громадянина наповнилася  б адекватним змістом.По-друге, необхідно  різко підвищити якість прийнятих  законів. Кінцева мета така: виключити їх протиріччя праву, і перш за все, природно, конституційним. Закони, відрізняючись точністю, не повинні також мати потребу в жодних міністерських інструкціях про порядок свого застосування.

     По-друге, необхідно різко підвищити якість прийнятих законів. Кінцева мета така: виключити їх протиріччя праву, і перш за все, природно, конституційним. Закони, відрізняючись точністю, не повинні також мати потребу в  жодних міністерських інструкціях  про порядок свого застосування.

     По-третє. Кожному факту порушення Конституції  повинна даватися невідворотна правова  оцінка. Конституційний Суд не має  права ухилятися від розгляду подібних справ, мовчати з приводу  суперечливих Основному Закону дій  і актів. Конкретні ж види реальної відповідальності за порушення Конституції  слід встановити незважаючи на осіб.

     Якщо  вдасться реалізувати хоча б цей  політико-правової мінімум, то наша українська конституційність може наблизитися  до еталонного рівня.

     Практично у всіх цивілізованих країнах  конституції зведені в ранг державних  святинь.

     По-іншому, очевидно, і бути не може, якщо керівники  держав, провідні політики роблять  все, щоб громадяни щиро поважали конституцію своєї країни, пишалися нею.

     Якщо  ми відкрито проголосили, що Україна  прагне до побудови правової держави, то і нам слід діяти в тому ж  ключі. Адже без руху і довіри до Основного Закону, без неухильного  дотримання кожної букви Конституції  неможливо добитися успіху реформ, досягти справжньої суспільної стабільності.