Конституция Украины

Зміст 

     Введення                                                                                                         3

     1. Історія Конституції України.                                                                    6               

      2. Зміст і структура Конституції  України.                                                20

      3. Порядок внесення змін в Конституцію  України.                                 29

      4.Закон  України «Про внесення змін  до Конституції України» 

      від 08. 12. 2004 р.                                                                                         33

      Висновок                                                                                                      43

      Список  використаної літератури                                                               45

      Додаток 1 (Об'єкти конституції) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Введення 
 

     Конституція є породженням нового часу, хоча історія самого терміну починається  з часів Стародавнього Риму –  так називався певний вид актів  імператора. У середні століття це слово поряд з терміном «основний  закон» використовувалося і на Близькому  Сході. Нерідко першою сучасною конституцією називають Конституцію Великобританії, що складається з статусів (законів), судових прецедентів, конституційних звичаїв і правових доктрин. Однак, в цілому, першою писаною конституцією, що закріпила ідею загальнолюдських цінностей, вважають Конституцію Сполучених Штатів Америки, прийняту філадельфійським Конвентом у 1787р. (так і не вступила в силу), Франції у 1791р., Польщі 1791р. (фактично не існувала). Всі вони увібрали в себе базові принципи, сформувані у суспільстві в XVII – XVIII ст.

     У життєдіяльності сучасного суспільства  особливе місце належить конституції. Її зміст і сутнісні риси визначаються, перш за все, тим, що вона регулює найважливіші суспільні відносини між громадянином, суспільством і державою, закріплює основи суспільного ладу, принципи організації державного апарату. Вона є фундаментом, на якому ґрунтується правова і політична система (Див. додаток 1).

     Поза  всяким сумнівом конституція - явище  демократичного порядку, оскільки встановлює рівноправність громадян, визначені  права і свободи, обмежує сваволю  держави, її посадових осіб та представників. Її прийняття, а тим більш послідовна реалізація, є чинником стабільності, визначеності у розвитку суспільних відносин.

     Конституція, виконуючи роль «головного регулятора», здійснює узагальнену регламентацію  найбільш масових і соціально  значущих суспільних відносин. Її положення значною мірою політизовані, бо регулювання здійснюється на основі врахування інтересів носіїв конкретних соціально-політичних цінностей, реального соціокультурного середовища, міжнародної обстановки і зовнішньополітичних пріоритетів, реакції громадської думки. Конституційні положення містять концентроване нормативне вираження принципів внутрішньої і зовнішньої політики держави.

     На  думку німецького політичного діяча  Фердинанда Лассаля сутність конституції  є "фактические отношения, силы, существующие в данном обществе"¹. За В.І. Ульяновим (Леніним) сутність конституції полягає "в том, что основные законы государства вообще и законы, касающиеся выборов в представительные учреждения и проч., выражают действительное соотношение сил в классовой борьбе".²

     У найзагальнішому вигляді конституцію  можна визначити як «основной закон государства, выражающий волю и интересы народа в целом либо отдельных социальных слоев (групп) общества и закрепляющий в их интересах важнейшие начала общественного строя и государственной организации соответствующей страны»³

     Всі сучасні конституції щонайменше закріплюють два важливі аспекти, які становлять предмет конституційного  регулювання: 1) проголошення і гарантування прав і свобод людини і громадянина; 2) організацію державної влади, а часто і визначають основи конституційного ладу, форму держави (форму правління, державного устрою та ін.).

     Конституція України, прийнята Верховною Радою  України 28 червня 1996 року, являє собою Основний Закон нашої держави, найважливіший нормативно-правовий акт, що створює підгрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика. Вона закріпила статус незалежної України - рівноправного учасника міжнародних відносин. Ця Конституція проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю і затвердила реальне народовладдя. Вона узагальнила колишній розвиток суспільства і держави, створила об'єктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила невідворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів та організацій.

     Нова  Конституція створила основу для  якісно нової системи права України, всіх її галузей і такої провідної галузі, як конституційне право України. Прийняті на основі Конституції нові законодавчі акти сприяли становленню більшості основних інститутів конституційного права, насамперед, - державного і суспільного устрою, прав і свобод людини і громадянина, форм демократії, організації державної влади та місцевого самоврядування та інших.

     Основними цілями представленої роботи є: дати загальну характеристику Конституції України, а саме розглянути поняття, форму, структуру, зміст, функції і значення Конституції; роль у регулюванні суспільних відносин; проаналізувати історію розвитку Конституції України; докладно проаналізувати I, II та III розділи Конституції, визначити їх найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави; відобразити порядок внесення змін у Конституцію України та закони, регулюючі їх. Зробити висновки, що передбачають необхідність вдосконалення конституції України 2004 року.

     При написанні роботи були використані  нормативно-правові акти, підручники і посібники, монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного Основого Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як невід'ємну частку світового співтовариства.

     1. Історія Конституції  України 
 

     Вважається, що термін "конституція" походить відлатинського слова "соnstitutіо" - "установа", "встановлення","лад". Разом з тим існує думка, що він веде початок відобороту "rem publicum соnstituіге", з якого починаються актиримських імператорів.

     Поряд з терміном "конституція" для  визначення одного і того ж інституту  на початкових етапах його становлення  застосовувалося ще й найменування "Іех fundamenta-les" - "Основний Закон".

     Конституція - категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях Древньогрецький  філософів, зокрема Платона і  Аристотеля, указах імператорів Стародавнього  Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу - хартіях (Магдебурзкое і Любекське  право 13-18 ст.).

     Ідея  створення Конституції виникла  в Англії. У 17 столітті там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Карпус акт (1697 г), Біль про  права (1688 р.), «Форма правління державою Англією, Шотландією, Ірландією, які  їм належать. Засоби управління »(1653 р.).

     Конституція - це, як правило, єдиний правовий акт  або система таких актів, за допомогою  яких народ, чи органи держави, які виступають від її імені, встановлюють основні  принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади та місцевого  самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права і свободи  людини і громадянина.

     Конституція - особливий інститут правової системи  держави, якому належить правове  верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а основний закон країни: закон законів, як називав  його К. Маркс. Конституція формує національну  систему права, об'єднує діюче  законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

     Соціальне призначення і роль Конституції  знаходять своє втілення в її функціях, основними з яких є встановлює, що чинить право, регулятивна, охоронна, політична, економічна, культурна, інформативна та інші.

     Головними ознаками конституції є:

     1) основоположний характер, оскільки  предметом конституційного регулювання  є фундаментальні, найважливіші  політико-правові, суспільні відносини,  які визначають обличчя суспільства,

     2) народний характер, який полягає  в тому, що конституція виражає  інтереси народу і повинна  служити йому;

     3) реальний характер, тобто відповідність  фактично існуючим суспільним  відносинам;

     4) стабільність.

     Юридичні  властивості конституції такі:

     1) конституція - це, насамперед, закон,  тобто акт виняткової ваги  і значення;

     2) конституції притаманне юридичне  верховенство, найвища юридична  сила у порівнянні з іншими  правовими актами: ні один акт  не може перевищувати конституцію;

     3) конституція є основою правової  системи країни, її законодавства;  поточне законодавство розвиває  конституційні приписи, деталізує  їх;

     4) конституції властивий особливий  порядок її прийняття і зміни;

     5) існує досить складний механізм  реалізації конституції, оскільки  її дія відбувається на двох  рівнях: на рівні реалізації конституції  в цілому і на рівні реалізації  конституційних норм.

     Україна, як і будь-яка інша держава, має  власну історію прийняття Конституції. Розглянемо її більш детально.

     У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація  державної влади в Україні  базувалася, як правило, на засадах  звичаєвого права. Гетьманська держава характеризується появою актів, які мали певне конституційне значення (договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою).

     5 квітня 1710 р. у м. Бендери було  укладено Пакти й конституції  законів та вольностей Війська  Запорозького - «Конституція Пилипа  Орлика». Документ було написано  під сильним впливом передових  на той час західноєвропейських  наукових доктрин  і передбачав  таку модель організації державної  влади в Україні, яка б базувалася  на засадах принципу розподілу  влад (законодавча влада мала  належати Раді, членами якої є  полковники зі своєю старшиною,  сотники, «генеральні радники  від усіх полків» та «посли  від Низового Війська Запорозького»;  виконавча - Гетьману, а судова - Генеральному  Суду)⁴.

     Після смерті І.Мазепи П. Орлик 1710р. уклав  зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву  «Конституція прав і вольностей Війська  Запорозького», або Бендерська конституція. Цей документ відомий український  історик О. Оглоблін назвав «другою  поразкою... гетьмана Мазепи після Полтавської  катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».⁵ Інший відомий фахівець — І. Крип'якевич — звинуватив творців конституції в тому, що вони «не виявили широкого політичного світогляду». На противагу цьому сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя».⁶ Така полярність оцінок пояснюється докорінною реорганізацією суспільних структур та внутрішньої політики, яку запропонував П. Орлик.

     Характерною рисою Бендерської конституції  є органічне поєднання традиційності  й новаторства. Спрямований на політичне  та церковне відокремлення України  від Росії, дотримуючись неподільності  українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить  суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції  наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень  виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати  своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового  скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.