Конституция Украины

      Конституційно-правова  практика за своє більш як двохсотрічне існування виробила приблизно таку будову (структуру) конституції держави, в якій мають місце як окремі складові функціональні частини: преамбула  конституції; основна (центральна) частина; заключні положення; перехідні положення; і, значно рідше, – додатки до конституції. При цьому, кожна з цих складових  частин має своє окреме призначення, несе (виконує) своє функціональне навантаження, і, відповідно, відіграє свою роль у  загальноконституційному завданні – тобто завданні бути Основним Законом, законом, що має установчий характер, що є зібранням норм із вищою юридичною силою, законом  із підвищеним ступенем стабільності і т.д. 

      Преамбула конституції. Значна частина (але далеко не всі) конституцій має преамбулу. Преамбула (від латинського praeambulus –  той, що передує) – вступна частина  законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій, як правило, викладено обставини, які є підставою  його видання або укладення. Як частина  Конституції, преамбула переважно  містить положення політико-правового  характеру, часто з явним ідеологічним навантаженням. Здебільшого в преамбулах конституцій зазначаються причини та умови прийняття Основного Закону держави (Конституція США 1787 року, Конституція ФРН 1949 року, Конституція Японії 1946 року). За обсягом і змістом преамбули різних конституцій (навіть прийнятих в один час, на одному континенті, в державах, що належать до однієї родини права, з близькими політичними режимами і т.д.) можуть досить суттєво відрізнятися одна від одної. 

      Важливою  частиною чинної Конституції України  є її преамбула. Вона містить низку  важливих політико-правових положень, у тому числі й положень нормативного характеру: 

– положення  про державно-політичне (офіційне) розуміння  поняття “український народ”, за яким останній визначається як єдність громадян України різних національностей, тобто  всі особи, які належать до громадянства України, разом складають український  народ; 

– положення  про те, що дана Конституція приймається  на основі здійснення українською нацією (народом) права на самовизначення. Право нації на самовизначення –  це загальновизнане світовим співтовариством  право кожної нації творити власну державу в межах своєї етнографічної  території або входити до складу існуючих інших держав. Українська нація, разом із багатьма іншими європейськими  та азійськими націями, реалізувала  це своє право після Першої світової війни, утворивши Українську Народну  Республіку. Однак, тоді національну  державність не вдалося вберегти. В 1991 році Українська держава відновила  своє існування. Приймаючи Конституцію  України, законодавець (парламент) спеціально підкреслює, що поява Основного Закону України, як поява самої Української  Держави в кінці ХХ століття, є  наслідком реалізації українською  нацією свого невід’ємного права  на самовизначення; 

– положення  про те, що дана Конституція приймається  з метою забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; 

– положення  про те, що парламентарії, приймаючи  Основний Закон України, усвідомлюють всю свою відповідальність перед  Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу. Дане положення ще раз підкреслює єдність українського народу з європейською культурою і цивілізацією, побудованими на засадах християнської моралі та загальнолюдських ідейних вартостях. Конституція України, узаконюючи реальність незалежної Української держави, певним чином підсумовує багатовікову боротьбу українського народу за власну державність і стає гарантом вільного та гідного розвитку майбутніх поколінь українського народу²⁵.  

      Основна частина конституції. Основною, центральною  частиною конституції називають  ту частину, яка містить виклад основних конституційних розділів. За обсягом, ця частина іноді займає більше 90 відсотків тексту Основного Закону. Основна частина конституції  – виклад конституційної матерії, тобто  розміщення основних блоків, які й  складають предмет конституційного  регулювання. Ця частина є не тільки найбільшою за обсягом, але й центральною  за значенням. Вона містить, як окремі групи (глави), блоки положень: про  засади конституційного ладу; про  права, свободи і обов’язки людини та громадянина; про організацію  державної влади; про організацію  місцевого самоврядування; про територіальну  організацію держави. Залежно від  сутності (характеру) тої чи іншої  держави, її політико-правового режиму, територіальної організації і т.д., можуть існувати й інші блоки конституційних положень (наприклад: для федерацій  – блок розподілу повноважень  між центром і суб’єктами федерації, для конституційних монархій – статус корони і т.д.). 

      При порівнянні структури (внутрішньої  будови) конституцій різних держав, звертає на себе увагу цікава деталь: залежно від пануючого політико-правового  режиму, простежується черговість тих  чи інших блоків в основній частині  конституції. Так, для монархічних  держав – першими (одними із перших) ідуть розділи про корону (про  монарха, правлячу королівську родину і т.д.); для тоталітарних держав характерним є те, що розділи про права людини, як правило, не є першими; для демократичних держав – навпаки, тобто розділи про права людини подають одними з перших у тексті основних законів. 

      Заключні  положення конституції. У цій  частині конституції, як правило, мова йде про дві речі (якщо вони не включені до основної частини): по-перше  – про порядок вступу конституції  в дію; по-друге – про порядок  внесення змін до неї. 

      Перехідні положення конституції. Ряд конституцій  містять складову частину – перехідні  положення, якими визначається час  вступу в дію тих чи інших норм конституції. Серед перехідних положень можуть бути норми, якими встановлюють терміни для здійснення державними органами, посадовими особами тих  чи інших дій, необхідних для повного  переходу держави на нову конституційну  систему (наприклад: формування нових  державних органів, прийняття законів, проведення виборів і т.д.). Час  дії перехідних положень є чітко  визначений. 

      Прийнята 1996 року нова Конституція України  має як окремий розділ (розділ ХV) “Перехідні положення”. Частина з  цих положень була виконана вже в  перші місяці після прийняття  Конституції України (формування Кабiнету Мiнiстрiв України та Конституційного  Суду України вiдповiдно до прийнятої  Конституцiї), частина з них діяла  декілька років (право Президента України  протягом трьох рокiв пiсля набуття  чинностi Конституцiї України видавати схваленi Кабiнетом Мiнiстрiв України i скрiпленi пiдписом Прем'єр-мiнiстра України  Укази з економiчних питань, неврегульованих  законами, з одночасним поданням вiдповiдного  законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому  ст. 93 цiєї Конституцiї). Час дії інших  перехідних положень закінчився 28 червня 2001 року (зокрема, положення про те, що прокуратура продовжувала виконувати вiдповiдно до чинних законiв функцiю  нагляду за додержанням i застосуванням  законiв та функцiю попереднього слiдства – до введення в дiю  законiв, що регулюють дiяльнiсть державних органiв щодо контролю за додержанням законiв, та до сформування системи досудового слiдства i введення в дiю законiв, що регулюють її функцiонування)²⁶. 

      Додатки до Конституції. Це досить рідкісна й  доволі специфічна частина Основного  Закону. Як додатки, іноді можуть виступати  окремі конституційні закони, конституційні  угоди, – особливо у федеративних державах, різноманітні політико-правові  документи.

      Отже, Конституція України складається  з 15 розділів, які об'єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих  положень, та 14 пунктів Перехідних положень.

     Розділ  І "Загальні положення" включає 20 статей (ст. ст. 1-20).

     Розділ II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" складається з 48 статей (ст. ст. 21-68).

     Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст. ст. 69-74).

     Розділ IV "Верховна Рада України" (ст. ст. 75-101).

     Розділ V "Президент України" (ст. ст. 102-112).

     Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (ст. ст. 113-120).

     Розділ VII "Прокуратура" (ст. ст. 121-123).

     Розділ VIII "Правосуддя" (ст. ст. 124-131).

     Розділ  ІХ "Територіальний устрій України" (ст. ст. 132, 133).

     Розділ  Х "Автономна Республіка Крим" (ст. ст. 134 - 139).

     Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст. ст. 140 - 146).

     Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст. ст. 147-153).

     Розділ XIII "Внесення змін до Конституції  України" (ст. ст. 154-159).

     Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст. ст. 160, 161).

     Розділ XV "Перехідні положення" (п.п. 1-14). 

     3. Порядок внесення  змін в Конституцію  України 
 

     Порядок внесення змін до Конституції є елементом її самоохорони, оскільки форму і зміст цього порядку закріплено безпосередньо у самому Основному Законі (ХІІІ розділ). Він спрямований на забезпечення як стабільності конституційного ладу, так і динаміки його розвитку з урахуванням суспільних потреб, які постійно змінюються. Деякі автори вважають, що “реалізація положень Конституції залежить не тільки від їх коректності, а значно більше від якості того соціально-політичного та економічного тла, на якому Конституція має діяти”²⁷.

     Деякі науковці зазначають, що суть не стільки у складних юридичних процедурах, а в об’єктивних умовах, що склалися у державі та у наявності політичної волі правлячих сил²⁸.

     Зрозуміло, що для розв'язання цих та інших  питань необхідне істотне оновлення усього масиву чинного законодавства, прийняття багатьох нових конституційних, органічних і поточних законів, а також підзаконних актів.

     Ці  проблеми виникли у зв'язку з прийняттям Конституції України, і покликаний вирішувати її розділ XV "Перехідні  положення". Головне його призначення  — забезпечення поетапного, поступового  процесу оновлення організації  та функціонування державної влади, місцевого самоврядування, реформування законодавства та поліпшення рівня  правового виховання громадян.

     Отже, внесення змін до Конституції України  проходить в наступному порядку.

     Законопроект  про внесення змін до Конституції  України може бути поданий до ВРУ  Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України  від конституційного складу ВРУ.

     Законопроект  про внесення змін до Конституції  України, крім розділу І «Загальні  засади», розділу III «Вибори. Референдум»  і розділу XIII «Внесення змін до Конституції  України», попередньо схвалений більшістю  від конституційного складу Верховної  Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії ВРУ  за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного  складу Верховної Ради України.

     Законопроект  про внесення змін до розділу І  «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення  змін до Конституції України» подається  до ВРУ Президентом України або  не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менш як 2/3 від конституційного складу ВРУкраїни, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. (Виняток із загального порядку внесення змін до КУ.) Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до ВРУ наступного скликання.

     Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження  прав і свобод людини і громадянина  або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст.157).

     Конституція України не може бути змінена в  умовах воєнного або надзвичайного  стану (ст.157).

     Законопроект  про внесення змін до Конституції  України, який розглядався Верховною  Радою України, і закон не був  прийнятий, може бути поданий до Верховної  Ради України не раніше ніж через  рік з дня прийняття рішення  щодо цього законопроекту. (ст.158 ч.1.)

     Верховна  Рада України протягом строку своїх  повноважень не може двічі змінювати  одні й ті самі положення Конституції  України. (ст.158 ч.2.)

     Законопроект  про внесення змін до Конституції  України розглядається ВРУ за наявності висновку Конституційного  Суду України щодо відповідності  законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.