АдвокатураУкраины

Організація адвокатури України  за першим загальносоюзним Положенням про адвокатуру (1936-1941 pp.)

Подальший розвиток організаційних форм діяльності адвокатури України пов'язаний з прийняттям нових Конституцій. 5 грудня 1936 р. Конституції (Основного Закону) СРСР, а 30 січня 1937 р. — Конституції (Основного Закону) Української PCP. Зокрема, такі норми Конституцій, як забезпечення обвинуваченому права на захист (відповідно ст. 111 і 91), недоторканність особи (відповідно ст. 127 і 107) розширили діяльність адвокатури.

У січні 1937 р. в структурі Наркомату  юстиції УРСР був створений відділ судового захисту й юридичної  допомоги населенню, на який покладалося  здійснення загального керівництва  і нагляду за діяльністю колегій  захисників та організація юридичної  допомоги населенню [15, с. 44]. Колегії захисників перейшли у відання НКЮ і стали йому підзвітні.

16 серпня 1939 р. Рада Народних  Комісарів СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому і виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

У Положенні зазначалося, що колегії  адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники  звинувачених, представники інтересів  відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами  юридичних осіб. Тільки особи, що стали  членами колегій адвокатів, могли  займатися адвокатською діяльністю. Проте в окремих випадках та в  порядку, визначеному інструкцією  НКЮ СРСР [16, с. 45], з дозволу народного комісара юстиції республіки до занять адвокатською діяльністю допускались особи, що не були членами колегій адвокатів. Така практика мала місце у віддалених місцевостях, де юридичні консультації не організовувалися з причин їх нерентабельності. У зв'язку з цим за рекомендаціями місцевих керівних організацій дозволялося займатись адвокатською діяльністю вчителям, лікарям та іншим представникам інтелігенції [17, с. 45].

Повертаючись до загальної характеристики адвокатури республіки, слід відзначити, що в цей період НКЮ СРСР у розвиток Положення про адвокатуру видав  ряд нормативних актів. Так, наказом  від 11 вересня 1939 р. він зобов'язував президії колегій адвокатів реорганізувати існуючі колективи адвокатів  в юридичні консультації, затвердити кількість, місцезнаходження і склад  юридичних консультації [18, с. 49]. 2 жовтня 1939 р. НКЮ затвердив «Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, що надається адвокатами населенню» [19, с. 49], а також видав роз'яснення до такси оплати праці адвокатів. Слід зазначити, що прийняте загальносоюзне Положення про адвокатуру певним чином підвело підсумок роботи по створенню адвокатури. Цілі і завдання адвокатури, принципи її формування і діяльності значною мірою зумовлювалися тими процесами, що відбувалися у суспільстві та пристосувалися до пануючої тоталітарної системи.

Адвокатура в Україні  в період окупації фашистською Німеччиною (1941-1945 рр.)

Велика Вітчизняна війна внесла суттєві корективи в характер діяльності адвокатів. Так, у зв'язку з прийняттям Президією Верховної  Ради СРСР 22 червня 1941 р. Указу «Про військовий стан», в місцевостях, переведених  на військовий стан, всі справи про  злочини, що мали на меті порушити громадський  порядок та державну безпеку, передавалися на розгляд військових трибуналів. У подальшому цей перелік був  розширений. Військовим трибуналам надавалося право розглядати справи через 24 години з моменту вручення обвинуваченому обвинувального висновку. Як і раніше, кадрами адвокатури займалися державні органи [20, с. 51], про що свідчать інструкція НКЮ СРСР від 26 грудня 1944 р. «Про організацію контролю за якістю роботи адвокатів», директивний лист від 21 квітня 1945 р. «Про контроль за якістю роботи адвокатів, що обслуговують установи, підприємства й організації».

Мала свої особливості організація  роботи адвокатури на Закарпатті, яке  за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським (1920 р.) договорами одержала Чехословаччина, а в 1938-1944 рр. тут був встановлений режим угорських фашистів.

У листопаді 1944 р. Радянська Армія  звільнила від окупантів територію  Закарпатської України. В містах і селах почали діяти органи народної влади-Народні комітети. Для встановлення порядку, забезпечення охорони державного майна та прав громадян Народними комітетами були створені: народна міліція, органи внутрішніх справ і державної безпеки, народна дружина [21, с. 52].

26 листопада 1944 р. в Мукачеві  відкрився І з'їзд Народних  Комітетів Закарпатської України,  котрий одноголосно прийняв Маніфест  про возз'єднання Закарпатської  України з Радянською Україною.

У зв'язку з появою на території  Закарпатської України нової  системи прокурорських і судових  органів для обслуговування населення, надання юридичної допомоги тощо вийшов декрет від 12 січня 1945 р. «Про організацію  роботи народної адвокатури» [22, с. 52]. В розвиток його Уповноважений Народної Ради в справах юстиції розпорядженням від 20 лютого 1945 р. затвердив «Тимчасове положення про організацію та діяльність народної адвокатури», а 5 березня 1945 р. видав розпорядження «Про таксу адвокатів та їхніх заступників». Відповідно до цього документа при відділі юстиції в Ужгороді було засновано організаційне бюро колегії адвокатів. Оргбюро здійснювало прийом нових членів до адвокатури з числа осіб, що мали юридичну освіту та дворічний стаж роботи в правових і державних установах. Положення допускало також прийом осіб, які не мали юридичної освіти, але раніше працювали в судових і прокурорських органах чи перебували на адміністративних та інших державних посадах.

Колегія складалася з адвокатів  і заступників (захисників). Причому  адвокатами були як члени оргбюро, так  і ті члени колегії, які склали адвокатський екзамен або мали закінчену  юридичну освіту та дворічний стаж роботи в суді чи адвокатурі Решта  членів народної адвокатури були заступниками (захисниками). Приватна адвокатська  практика заборонялася.

Робота народної адвокатури будувалася за принципом обов'язкового об'єднання  адвокатів і заступників в  юридичні консультації, утворені у  кожному окружному центрі й у  містах, де працювали народні суди.

Завершуючи аналіз періоду діяльності адвокатури України в роки Великої  Вітчизняної війни, можна зробити  висновок, що її організація і діяльність, як і всієї держави, визначалася  умовами військового часу.

Вітчизняна війна не скасувала  існуючу систему колегій адвокатів, не внесла докорінних змін у правові  основи їх організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, які внесла воєнна обстановка у діяльність адвокатури, полягала в розширенні сфери участі адвокатів в засіданнях військових трибуналів.

 

2. СУЧАСНА АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ

 

Відповідно до Закону України "Про  Адвокатуру України" адвокатура є  добровільним фаховим суспільним об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та захищати законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без  громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.

Адвокатура  України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює  норми, котрі стосуються гарантій адвокатської діяльності. Їй встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагати від адвоката відомостей, котрі складають адвокатську таємницю. По цих питаннях вони не можуть допитуватися як свідки.

Кримінальна справа проти адвоката може бути заведена тільки Генеральним прокурором, його заступниками й обласними прокурорами.

Адвокатом може бути:

1. громадянин України, котрий має вищу юридичну освіту;
2. стаж роботи юриста або помічника адвоката не менше двох років;
3. який здав кваліфікаційні іспити;
4. одержав посвідчення на право займатися адвокатською діяльністю;
5. прийняв Присягу адвоката України.

Для визначення рівня професійних знань осіб, котрі мають намір

займатися адвокатською діяльністю, створюються кваліфікаційно-дисциплінарні

комісії адвокатури (на обласному  рівні). Ці комісії діють у складі двох палат - атестаційної і дисциплінарної.

Атестаційна палата складається з 11 членів. У неї входять чотири адвокати, чотири судді і по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних органів юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.

При Раді Міністрів створюється  Вища кваліфікаційна комісія адвокатури. У її склад входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду, Мінюсту, Спілки адвокатів.

Організаційні форми діяльності адвокатури:

Особа, котра одержала посвідчення  на право займатися адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкривати свої адвокатські  бюро або об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори  й інші адвокатські об'єднання, котрі  діють у відповідності із Законом  про адвокатуру і зі своїми статутами.

Діяльність адвокатських об'єднань ґрунтується на принципах: добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. Вони реєструються в Мінюсті, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання посвідчення.

Адвокати України виконують  за Законом такі функції:

1. дають консультації і роз'яснення з юридичних питань;
2. надають усні і письмові довідки щодо законодавства;
3. складають заяви, скарги й інші документи правового характеру;
4. засвідчують копії документів у справах, котрі вони ведуть;
5. здійснюють представництво в суді, інших державних органах;
6. надають юридичну допомогу підприємствам, об'єднанням, організаціям;
7. здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;
8. виконують свої обов'язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання і досудового слідства.

Фахові і соціальні  права адвоката, його обов'язки.

До фахових прав адвоката Закон  відносить:

1. представництво, захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб по їхньому дорученню у всіх органах, об'єднаннях, організаціях;
2. збір відомостей про факти, котрі можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення.

Закон надає право адвокату мати помічника.

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином (юридичною особою) і адвокатським об'єднанням або адвокатом. У випадку  участі останнього в кримінальній справі по призначенню і при звільненні громадянина від оплати юридичної  допомоги через його малозабезпеченість, оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави.

Якщо  договір розривається достроково, оплата праці проводиться за фактично виконану роботу. При неналежному виконанні  доручення, внесена плата повертається бездоганній поведінці адвоката та добросовісному відношенні до виконання  обов'язків.

 

3.АДВОКАТ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Кримінальне судочинство є складною та багатобічною діяльністю багатьох органів та осіб, коло яких визначено  законом. В ній беруть участь як державні органи та посадові особи, так і громадяни. Вони виконують різні процесуальні функції та наділені законом різними  за характером та обсягом правами, різні  й їх обов'язки. Однак загальним  для них є те, що всі вони тим  чи іншим чином беруть участь у  справі, вступають між собою у  процесуальні правовідносини і тому є суб'єктами кримінального процесу.

Разом з тим, не можна не враховувати  характер діяльності того чи іншого суб'єкту процесу, значення яке вона має при  провадженні по кримінальній справі. Діяльність одних суб'єктів створює  значний вплив на хід та рішення  руху справи; діяльність інших хоч  й пов'язана з активною участю у процесі, такого рішучого впливу не має, а діяльність третіх - пов'язана з виконанням конкретних, часом епізодичних процесуальних функцій. Вказані розбіжності у правовому статусі суб'єктів кримінального процесу дозволяють класифікувати їх наступні три групи:

1. органи, що ведуть кримінальний процес (чи основні суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності);
2. учасники кримінального процесу;
3. інші суб'єкти кримінального процесу.

Особливе значення мають перші  дві групи вказаної класифікації. Основними