АдвокатураУкраины

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ

1. Історичний шлях розвитку адвокатури України……...…………………….…..5

1.1. Адвокатура  України у дореволюційний період (1864-1917рр)…….....5

1.2. Адвокатура України у післяреволюційний період (1917-1992рр)…….9

2. Сучасна  адвокатура України…………………………………………………….16

3. Адвокат  у кримінальному процесі……………………………………………...19

3.1. Адвокат-захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного……20

3.2. Адвокат-представник потерпілого, цивільного позивача цивільного

відповідача…………………………………………………………………...30

4. Представництво адвоката в цивільному процесі……………………………...35

4.1. Адвокат як правозахисник і представник у цивільному процесі……36

4.1. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового

виконання…………………………………………………………………….37

Висновки……………………………………………………………………………40

Список використовуваної літератури……………………………………………..41

 

ВСТУП

 

Розбудова України як правової, демократичної, соціальної, незалежної держави та формування в ній громадянського суспільства є неможливим без  створення гарантій для захисту  прав людини і громадянина без  забезпечення механізму функціонування такого своєрідного демократичного інституту, яким є адвокатура.

Інститут  адвокатури на сьогоднішній день відіграє важливу роль в сучасному суспільстві.

Дослідженням  діяльності цього інституту присвячено багато спеціальної літератури. Проблеми діяльності адвокатури досліджували ще у XIX ст. початку

XX ст. (І.Бенталь, М.Джавжинський). Вагомий внесок у розробку проблеми зробили такі науковці-процесуалісти, видатні правознавці, як Я.С Аврах,

С.А  Альперт, Я.С Кисельов, В.К Шкарупа та інші. Незважаючи на безліч наукових праць присвяченій цій темі, я вважаю, що в умовах сьогодення велика кількість питань та проблем інституту адвокатури залишається не вирішеними. Саме це обумовлює актуальність мого дослідження.

Мета  курсової роботи полягає у визначенні особливостей діяльності та організації  адвокатури в Україні, її завдань.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:

1. проаналізувати поняття та сутність інституту адвокатури;
2. визначити види правової допомоги, які надаються адвокатами;
3. узагальнити права та обов'язки адвоката;

Проблемами дослідження курсової роботи є:

1. відсутність належної регламентації в законодавчому порядку адвокатської діяльності та її організації як окремого адвоката, так і адвокатури в цілому.
2. невизначеність чіткої організації діяльності, як адвокатських об'єднань, так і адвокатів-індивідуалів.
3. відсутність регулювання діяльності адвокатури, як на районному,

місцевому та регіональному рівнях.

Об'єктом дослідження є особливості  діяльності та організації адвокатури в Україні.

Предметом дослідження курсової роботи є суспільні  відносини, що регулюють діяльність та організацію роботи адвокатури в  Україні.

Методологічною  основою є наукові методи, що ґрунтуються  на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового  характеру. В основу методології  дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання  питання діяльності та організації  адвокатури в Україні. З цією метою  використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування  тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняно-ретроспективний, формально-логічний, порівняно - правовий та інші методи дослідження.

 

 

 

1. ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ АДВОКАТУРИ  УКРАЇНИ

 

Слово «адвокатура» походить від латинського  кореня «advocare», «advocates» («закликати», «запрошений») [1, с. 5]. На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді,у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В. Васьковський, адвокатура,подібна до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту [2, с. 5].

 

1.1. Адвокатура України у дореволюційний  період (1864-1917рр):

 

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існувало так зване судове представництво.

Зокрема ще за часів Київської Русі ( ІХ-ХІП ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту)

[3, с. 15].В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, праця захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони [4, с. 5].

Професійна ж адвокатура в Україні  сформувалася в період польсько-литовської доби (ХІУ-ХУІст.). Як відомо, землі України в останній чверті ХІVст. були підпорядковані Великому князівству Литовському, а після укладення в 1569р. Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внаслідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі.

Внесенні на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке право (ХІV-ХVст.). Вперше станова професійна адвокатура з’являється у міських судах, а згодом - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається у «Правах,по которым судится малороссийский народ» [5, с. 16] - пам’ятці козацького права 1743р., тобто в період Гетьманщини в Україні. Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ті часи відсутність будь-яких норм, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний мешканець міста

[6, с. 17].

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих-господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста - «прокуратора, або речника». Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це. Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником етики. Отже, на основі Литовського Статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію [7. с. 18].

Норми Литовського Статуту магдебурзького права залишалися діючим правом й у період гетьманщини. Однак ні Литовських Статут, як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти у

тогочасній  Україні повного застосування. У першій половині ХVІІІ ст. розпочалася кодифікація українського права, яка закінчилася в 1743р. В результаті цього був вироблений проект кодексу українського під назвою : «Правда,по которым судится молоруссийский народ» Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава ХПІ ст. згаданої кодифікації присвячує п'ять (7-11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. «Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати та обов'язок приносити присягу. Крім професійних адвокатів «Правда» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів). До адвокатів предявлялися великі вимоги: ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. В українському кодексі важлива суспільна роль відводиться адвокатурі. Головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. Хоча праця адвоката оплачувалася, та передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безоплатно. Звільнялися від оплати: сироти, вдови, малозабезпечені. Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верное челобитие», яке він отримував від клієнта. Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в повному розмірі. Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. XIX ст. судової реформи. Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії - приватних і присяжних.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотримання ними законів, установлених правил; призначення повірених для надання юридичної допомоги.

Зарахованих до числа присяжних  повірених рада видавала відповідне свідоцтво. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежало від їхньої домовленості з довірителями. Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтереси своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таємниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнений до кримінальної відповідальності.

Тоді  ж вводиться й інститут, так званих, приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання свого звання їм необхідно було складати екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво на право проведення судової діяльності.

Українська  адвокатура того часу відрізнялася демократичними принципами організації. До неї вступило багато прогресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Александрович). Це звичайно занепокоїло царський уряд. І тому вже у 1874р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину

ХVІ ст. коли землі входили до складу шляхетської Польщі. Тоді було дві категорії: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали, «квазідіус», другі.-.особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи [8, с. 24].

Цікавим є факт що в 1894р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів.

Висновок: отже у дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних  рис. Адже, як відомо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких повною мірою належить й адвокатура, не могла належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політичного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявлялись у період козаччини [9, с. 25], не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, з’явились у «Правах,по которым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх професійних обов'язків. Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективності діяльності адвокатури риси. Зокрема, передбачений у «Правах, по которым судится малороссийский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми  української адвокатури несли в  собі принципи, привнесені у європейську адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобода адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органами, система визначення гонорару.

 

1.2 Адвокатура України у післяреволюційний  період (1917-1992рр):

 

 

Після перемоги Жовтневої революції влада  в Україні певний час залишалась у Центральної Ради, яка частково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених  не внесено будь-яких змін [10, с. 26]. Коли Україну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народний

Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного суду» [11, с. 26], якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У постанові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попередньому слідстві

14 лютого 1919 р. Рада Народних  Комісарів України Декретом про  суд вдруге ліквідувала відновлену  Центральною Радою присяжну і  приватну адвокатуру і затвердила  «Тимчасове положення про народні  суди і революційні трибунали  УСРР», яке передбачало також  порядок організації захисту  в народних судах і революційних  трибуналах. Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при революційних трибуналах. Члени перших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців. У повітах члени колегії обиралися відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при ревтрибуналах — губвиконкомами.

26 жовтня 1920 p. було прийняте Положення про народний суд УРСР

[12, с. 27]. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розглядалися з участю шести народних засідателів. У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було організовано 192 бюро для надання безоплатної юридичної допомоги [13, с. 28].

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було небезпечним  явищем. Адже, адвокати покликані керуватися лише інтересами їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли  певну негативну роль, проклали місток до викривлення правового становища  адвокатури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне  — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у політичних процесах в Україні, де захист перетворювався на формальну процедуру [14, с. 29].