Порівняльне правознавство – наука і навчальна дисципліна. Об’єкт та предмет порівняльного правознавства

Хоча необхідно визнати, що полеміка з приводу предмета порівняльного правознавства ведеться з моменту його виникнення. По сьогодні не вироблено загальний підхід до його визначення, оскільки серед компаративістів відсутня єдність поглядів не тільки на його предмет, але й на співвідношення його предмета з його об'єктом і методами.

Як відзначає М.М. Марченко, предметом дослідження порівняльного правознавства виступають загальні принципи і закономірності виникнення, становлення і розвитку різних правових систем¹. Проте такий погляд на предмет порівняльного правознавства тяжіє до предмета загальної теорії держави і права. Далі М.М. Марченко підходить до найважливішого питання в проблематиці формування предмета порівняльного правознавства: до визначення спільного в розвитку і функціонуванні правових систем. При цьому не можна уникнути проблем, що стосуються особливого в їх розвитку і функціонуванні, а також загального.

На думку О.Ф. Скакун, предмет порівняльного правознавства (теорії правових систем) — загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування правових систем світу в їх порівняльному пізнанні на макро- і мікрорівнях².

B.C. Нерсесянц визначає предмет порівняльного правознавства як понятійно-правові властивості і значення порівнюваних державно-правових явищ, їх схожість і відмінність як форми вираження принципу формальної рівності¹.

На думку А.Х. Саїдова, порівняльне правознавство є науковим напрямом, що вивчає основні правові системи сучасності. Він окреслює коло питань, що складають предмет порівняльного правознавства, куди входять: методологічні проблеми порівняння в праві (теорія порівняльно-правового методу); порівняльне вивчення основних правових систем сучасності; традиційне «порівняльне законодавство», так зване функціональне порівняння; історико-порівняльне вивчення права².

Порівняльне правознавство досліджує, головним чином, комплекс правових явищ як органічне ціле, геоправовий простір, що свідчить про домінування тенденції порівняння комплексів правових явищ, тобто не фрагментарне, а системне порівняння — макропорівняння, в яке неминуче включаються політологічні, культурологічні, психологічні аспекти функціонування права і правової системи в об'єктивно існуючому загальносоціальному і національному контексті, хоча достатньо часто проводиться порівняння і на мікрорівні. Більшість дослідників указує на важливість взаємин між правом, з одного боку, і історією, філософією і культурою, з іншого. Саме так можна перекласти сучасною науковою мовою вимогу глибокого розуміння й урахування особливостей правового середовища. Таким чином, найбільш важливою частиною змісту предмета порівняльного правознавства є знання, що мають функціональну природу, виходять за рамки національних правових систем та мають універсальну теоретичну і практичну цінність. Предмет порівняльного правознавства включає різні онтологічні рівні проведення порівняно-правових досліджень. Це — мікро-рівень, що асоціюється з вивченням і вирішенням конкретних питань, які стосуються окремих елементів правової системи, і макрорівень, що передбачає вирішення тієї чи іншої проблеми на рівні правової системи в цілому. При цьому предметом аналізу і зіставлення є: норми, закони й інші правові акти, правові інститути, підгалузі законодавства, галузі законодавства, правові масиви, системи законодавства, предмет і методи правового регулювання, правові концепції, юридичні поняття і терміни, прийоми юридичної техніки і т. п. Тут важливо відзначити, що зіставлення нормативних масивів різних правових систем давно є предметом аналізу компаративістів. Важливим початковим пунктом тут є філософсько-релігійна основа цих «сімей», яка має багатовікову історію¹.

Таким чином, питання про предмет порівняльного правознавства є найбільш складним і проблематичним, тому багато авторів уникають його всебічного і глибокого висвітлення. Більше того, для збереження порівняльного правознавства як відокремленого наукового напряму і дисципліни деякі автори вважають за краще не розглядати дану проблематику взагалі.

Так Р. Давид уважав, що сьогодні, коли порівняльне право міцно стоїть на ногах, дискусії про природу даного предмета і його місце в університетському викладанні втратили актуальність². К- Осакве також уважає, що не варто приділяти цьому питанню так багато уваги, і що після 150 років існування даної дисципліни прийшов час закінчити дебати про її предмет або природу³.

Проте завершення дебатів про предмет порівняльного правознавства передбачає знаходження тієї загальноприйнятої платформи, на основі якої можна окреслити основні контури його предмета, що задовольняють якщо не всіх, то хочаб більшість дослідників даного напряму, і не на короткий період, а на тривалу перспективу. Сьогодні у порівняльному правознавстві сформовано цивілізаційний підхід⁴, що об'єднує пізнавальні можливості різних галузей знання на основі методології комплексного аналізу.

До визначення предмета порівняльного правознавства необхідно підходити виходячи з нової методології правової науки, обумовленої вимогами, що висуваються до сучасної юриспруденції. Зміни уявлень про право і державу, на думку Ю.М. Оборотова, сьогодні багато в чому визначаються виходом до нових світоглядних підстав, до іншої психології сприйняття життя, до іншої позиції людини в сучасному світі¹. Це повною мірою можна віднести і до предмета порівняльного правознавства. З позицій цивілізаційної концепції предметом порівняльного правознавства виступає саме вивчення множинності правових реальностей, що відображають різноманіття правових явищ. Виходячи із цього, критерієм визначення предмета порівняльного правознавства виступає саме різноманіття і багатоаспектність правової реальності. Адже вражаюче різноманіття існуючих правових систем і правових культур ґрунтується на різних правових цінностях, що існували раніше, та культур і цивілізацій, що існують тепер.

Вивчення основних правових систем на основі систематичного застосування методологічного інструментарію порівняльно-правових досліджень також є предметом порівняльного правознавства як науки. Наявна трансформація методу науки в її предмет. Широке застосування при вивченні основних правових систем багатого потенціалу порівняно-правового методу дозволяє вийти на новий рівень нагромадження і систематизації його результатів, що є предметом порівняльного правознавства.

І, нарешті, предмет порівняльного правознавства може бути визначений з погляду професійної діяльності юристів, яка випливає з того, що будь-яка юридична наука обслуговує певну сферу юридичної діяльності. Із цієї точки зору, з урахуванням інтеграційних процесів, що відбуваються, припускають гармонізацію законодавства не тільки в рамках одного типу правових систем (на мікрорівні), але й у рамках різних правових систем (на макрорівні). І в цьому плані, з урахуванням перерахованих питань, не кожна юридична наука може змагатися з порівняльним правознавством, виходячи з кола проблем, що вирішуються в межах його предмета.

Таким чином, предметом порівняльного правознавства є порівняльне вивчення походження, становлення, еволюції і прогнозування перспектив розвитку основних правових систем на основі виявлення спільного, відмінного і особливого, що відображають їх суть і зміст.

5. Порівняльне правознавство є досить молодою юридичною наукою. Його поява викликана необхідністю узагальнення й осмислення сукупності знань, зумовлених процесами суспільного розвитку. Одне з основних призначень порівняльного правознавства — це пошук шляхів і можливостей гармонійного співіснування правових систем сучасності зі збереженням національної правової своєрідності.

Порівняльне правознавство як самостійний науковий напрям розширює можливості проведення порівняльно-правових досліджень. Водночас, як вивчення зарубіжного права пов'язане з дослідженням тільки однієї правової системи без її порівняння з іншими, то порівняльне правознавство аналізує дві або більше правових систем, шляхом зіставлення різних аспектів із метою виявлення властивостей, що сприяє розширенню кола правових явищ, що вивчаються.

Як самостійна юридична наука, порівняльне правознавство викликане до життя необхідністю вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством. Цьому сприяє вивчення права в його загальному і особливому проявах, порівняння правових систем, аналіз шляхів зближення національних законодавств, що набувають дедалі більшого значення. Іншими словами, порівняльне правознавство, як сфера наукового знання, що розширюється, має практичну спрямованість, пов'язану з оптимізацією державної взаємодії в правовій сфері та з розробленням конкретних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства.

Порівняльне правознавство є системою знань нового рівня, що передбачає розгляд багатьох аспектів співіснування різних правових реалій, виходячи за рамки національних правових систем. Порівняльне правознавство відображає також новий «шар» структури правової культури, покликаний сприяти гармонійному співіснуванню різних правових систем, визнанню рівного статусу диференційованих і недиференційованих правових систем, подоланню упередженого ставлення до різних правових проявів і коректному дослідженню різних правових реалій у рамках правової панорами світу.

Порівняльне правознавство досліджує основні правові системи, визначає їх місце і значення в правовій панорамі світу, виявляє особливості функціонування міжнародного, наднаціонального і національного права з метою виявлення їх спільних і відмітних рис, прогнозує їх подальший розвиток, а також вивчає шляхи вирішення загальнолюдських проблем у рамках різних правових систем.

Таким чином, порівняльне правознавство як наука переживає період трансформації і самоідентифікації, викликаний, як уже наголошувалося, з одного боку, необхідністю визначення його місця в системі юридичних наук, а з іншого — глобальними змінами у світі.

6. Завданням сучасного порівняльного правознавства є визначення спільності, схожості законодавства різних держав і виявлення та висвітлення відмінностей між ними.

Як відомо, функції будь-якої науки, у тому числі і порівняльного правознавства, відображають основні напрями, через які проявляється їх суть і зміст, а також необхідність їх існування.

На думку Ю.О. Тихомирова, порівняльне правознавство включає виконання таких функцій: інформаційна, аналітична, критична, інтеграційна і домінантна¹. Воно служить законотворчій і правозастосовній практиці, правильному засвоєнню зарубіжних доктрин і практики, а також юридичній освіті.

Функції порівняльного правознавства можна умовно розділити на дві великі групи.

Теоретичні функції, що забезпечують якісне зростання в розвитку не тільки порівняльно-правового, але й усього юридичного знання в цілому. Дані функції забезпечують теоретичне осмислення закономірностей походження й еволюції правових систем, що сприяє вивченню не тільки національного права, але й визначенню його місця в системі правових сімей (систем). Реалізація теоретичних функцій сприяє розвитку теоретичних основ порівняльного правознавства, що є внеском у розвиток юридичної науки в цілому.

Практичні функції порівняльного правознавства направлені як на виконання конкретних завдань правової практики, що виникають перед різними правовими системами окремо, так і перед цілими правовими сім'ями. Реалізація цих функцій сприяє гармонізації й уніфікації правових норм національних правових систем, розробленню нормативно-правових актів з урахуванням зарубіжного досвіду та ін.

Основними функціями порівняльного правознавства, що входять у вищезгадані групи, є такі.

Гносеологічна функція виражається в тому, що будь-яка юридична наука направлена на пізнання навколишнього світу. Вона пізнає державу, право й інші державно-правові явища, отримує про них необхідні знання, пояснює їх із наукових позицій. Цього можна досягти шляхом їх вивчення у зв'язку з іншими явищами, що формують соціальне життя. Порівняльне правознавство вивчає правові системи, пов'язуючи його з такими цивілізаційними явищами, як культура, релігія, політика, ідеологія, традиції та ін.

Порівняльне правознавство постійно орієнтоване не на просте підсумовування знань про правові явища й вивчення динамічних аспектів взаємодії правових об'єктів, на виявлення не просто будь-якого правового елементу, а на розгляд функціональних елементів, способів підтримки структурної постійності правової системи, сприйняття системою нових правових елементів різних інститутів і т. ін., у рамках національних політичних і економічних умов. їх аналіз і оцінка стосовно внутрішньодержавного розвитку будуть більш повними й об'єктивними, якщо вивчаються загальні і специфічні причини існування правових явищ, тимчасові і стабільні правові ситуації в зарубіжних державах і їх вплив, чинники, що ведуть до зміни національних законодавств, до ухвалення і зміни правових актів, умов, які сприяють або стримують реалізацію права.

Методологічна функція порівняльного правознавства виражається в тому, що в рамках даної науки напрацьовується великий методологічний потенціал, необхідний для проведення порівняльно-правових досліджень. Оскільки здійснення порівняльно-правових досліджень є необхідною умовою при вивченні об'єктів і предметів різних наук, то вироблений методологічний арсенал у рамках порівняльного правознавства відіграє важливу роль у цьому процесі. Зокрема, порівняльно-правовий метод отримує подальший розвиток, завдяки чому забезпечується результативність порівняльно-правових досліджень. Це сприяє успішному проведенню в рамках різних правових наук порівняльно-правових досліджень, які стають більш контрастними і яскравими, оскільки в цей процес включаються і додаткові чинники.

Інтеграційна функція порівняльного правознавства, тобто функція оптимізації розвитку національних правових систем, зумовлена курсом держави або держав, міждержавних об'єднань на зближення правових систем за допомогою гармонізації національних законодавств і уніфікації правових норм.

У цих випадках критеріями порівняння й оцінки національних законодавств служать визнання загальних інтересів держав в узгодженому правовому регулюванні, пошук і визначення об'єктів такого регулювання, виявлення відмінностей у національних законодавствах і можливих засобів їх подолання. Порівняльне правознавство виробляє рекомендації, направлені на удосконалення державно-правового будівництва, законодавства, юридичної практики тощо, тим самим забезпечує успішність і результативність інтеграційних процесів.

Функція деідеологізації правових доктрин і теорій, направлених на вивчення правових систем, передбачає об'єктивний науковий підхід до вивчення основних державно-правових явищ у рамках порівняльного правознавства і неупереджене ставлення до них залежно від політичних і ідеологічних поглядів та інтересів. При розгляді цих явищ необхідно звільнятися від ідеологічних, релігійних і культурологічних упереджень. Реалізація даної функції забезпечує об'єктове вивчення правової панорами світу.