Поняття злочину

У літературі взаємозв'язок таких нормативно-ціннісних регуляторів, як мораль та право, висвітлюється в основному під кутом зору кримінально-правової проблематики. Дійсно з генетичної точки зору саме кримінально-нормативна регламентація людських вчинків і кримінальне переслідування найбільш тісно, у порівнянні з іншими підрозділами системи права, пов'язані з мораллю. Умови нормальної життєдіяльності людини потребують відповідальності за свої вчинки, спочатку виражаються в моралі. І лише пізніше в морально відпрацьованому вигляді сприймаються державою, в результаті чого утворюється правова «криміналістична частина» правової матерії - кримінальне право і пов'язані з ним правові підгалузі [2, с. 206].

Правові аспекти злочину також не розроблені досконало у правовій науці і часто мають суперечливий характер. Так, не вщухають гострі наукові дискусії щодо визначення об'єкта злочину. Одні вчені вважають таким суспільні відносини (В. Тацій, М. Коржанський), інші (С. Гавриш, Є. Фесенко) - правове благо. Існує також думка, що злочин завжди завдає шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам [7, c. 139]. В історії правової науки поняття злочину визначали по-різному. Можна виділити три визначення цього поняття [13, с. 75].*

формальне визначення - відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння що передбачається законом як кримінальне каране;*

матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину суперечність його певним соціальним цінностям (злочин – суспільно-небезпечне діяння);*

формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристику злочину (злочин   – суспільно-небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння). Саме такий підхід характеризується глибокою соціальною сутністю і дає можливість ширше подивитися на злочин не тільки з формального юридичного боку, що визначається мовою кримінальне правового закону, а й з іншого - визначивши його причини та негативний вплив як на соціальний організм, так і на особу злочинця.

Зважаючи на викладене, пропонуємо таке визначення злочину як соціального явища, враховуючи філософсько-правові аспекти: «Злочин - це протиправна дія, яка знищує або порушує конкретні суспільні цінності (життя та здоров'я людини, відносини власності тощо) певного соціуму, за яку передбачено кримінальну відповідальність».

На нашу думку, таке визначення найбільш чітко характеризує злочин з філософсько-правових позицій. 3 одного боку, вказівка на конкретні суспільні цінності певного соціуму дає змогу проаналізувати злочин як соціальне явище, з іншого - вказівка на передбачену кримінальну відповідальність у разі його вчинення формалізує його правовими рамками.

Розуміння сутності злочину у філософсько-правовому аспекті дозволить попереджувати та мінімізувати такі антисуспільні дії, адже кримінально-правова категорія «злочин» у філософсько-правовому аспекті набуває світоглядних вимірів у контексті історичного становлення правового ставлення людини до світу в концептуальній системі “зло-злочин-злочинність” [19, c. 6].

Отже, злочин необхідно розглядати як багато аспектне, складне соціальне явище.

РОЗДІЛ 2. ВІДМІННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ ВІД ІНШИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Злочин, як вид правопорушення, слід відрізняти не лише від малозначних діянь, а й від інших правопорушень, а як прояв суспільне небезпечної поведінки особи - слід відрізняти від інших видів людської поведінки.

Під правопорушенням розуміється антисоціальне протиправне і, як правило, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне юридичну відповідальність. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. Із цих конституційних положень однозначно випливає, що злочини, адміністративні,   дисциплінарні правопорушення і цивільно-правові делікти є різними видами правопорушень. У теорії права виділяються й інші види правопорушень - господарсько-правові, фінансові, конституційні, трудові, корупційні, податкові, екологічні, земельні, сімейні правопорушення, порушення міжнародного права тощо [23, c. 227].

Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального права.

Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб'єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Суспільна небезпека, як один із названих критеріїв, є характерною не тільки для злочинів, а й для інших правопорушень. Цей висновок випливає, зокрема, із ч. 2 ст. 1 КК, де зазначено, що «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами».

Розрізняють характер і ступінь суспільної небезпеки. Характер – якісна ознака суспільної небезпеки - залежить від важливості об'єкта кримінально-правової охорони. Так, життя та здоров'я особи, її воля, статева свобода і статева недоторканність, мир, безпека людства, міжнародний правопорядок як найбільш важливі цінності захищаються кримінальним законом. Наявність факту посягання на них не викликає необхідності порушувати питання про відмежування такого злочину від інших правопорушень, оскільки таких законодавство не передбачає.

Відповідальність за посягання на особисті права людини і громадянина, власність, порядок здійснення господарської діяльності, довкілля, громадську безпеку, безпеку виробництва, безпеку руху та експлуатації транспорту, громадський порядок та моральність, порядок несення військової служби тощо передбачена не тільки кримінальним правом, а й іншими галузями права. Для відмежування злочину від інших правопорушень у таких випадках недостатньо звертатися тільки до характеру суспільної небезпеки вчиненого. Необхідно визначити її кількісну ознаку - ступінь суспільної небезпеки діяння. Злочин завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. На ступінь суспільної небезпеки впливають: тяжкість заподіяної шкоди, спосіб вчинення діяння, форма вини, мотив і мета, повторність   та інші ознаки [10, c. 151].

Основною ознакою, яка впливає на ступінь суспільної небезпеки, є властивість діяння заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

Істотність матеріальної шкоди у багатьох випадках визначається безпосередньо у КК на підставі заздалегідь визначених абсолютно конкретних критеріїв і вимірюється у грошовому виразі (щодо майнової шкоди), у фіксованих показниках короткочасного розладу здоров'я, втрати працездатності, втрати органу або його функцій, смерті тощо (щодо фізичної шкоди). Ці критерії дають змогу, як правило, чітко відмежувати злочини від інших правопорушень. Наприклад, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв є адміністративним правопорушенням (ст. 61 КУпАП). Якщо зазначеним діянням буде умисно заподіяно шкоду у великих розмірах, вчинене переростає у злочин, передбачений ст. 194 КК (умисне знищення або пошкодження майна), а якщо пошкодження названих предметів спричинило, скажімо, тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, то, залежно від форми вини, - у злочин, передбачений ч. 2 ст. 194 КК (умисне пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки), або у злочин, передбачений ст. 196 КК (необережне знищення або пошкодження майна). Аналогічне рішення треба приймати при знищенні або пошкодженні дренажних систем (ст. 74 КУпАП), пошкодженні газопроводів (крім магістральних) і їх устаткування при провадженні робіт (ст. 1032 КУпАП) тощо [21, c. 46].

Однак часто вказаних критеріїв у КК не передбачено і визнання чи невизнання істотною нематеріальної, а інколи - і матеріальної шкоди, особливо якщо вона має непрямий характер, здійснюється у межах судової дискреції. У цих випадках з метою визначення шкоди істотною мають враховуватися інші критерії - спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину, наявність потерпілого, який має особливий статус та потребує особливого захисту, наявність предмета злочину, що є особливо важливим, тощо.

Із ч. 2 ст. 11 КК випливає, що діяння, яке не заподіяло і не могло заподіяти   істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, взагалі не становить суспільної небезпеки, тобто не вважається злочином [18, c. 174].

Суб'єктом злочину, як зазначалося вище, може бути лише фізична осудна особа, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. За цією ознакою злочин можна відмежувати від цивільно-правового, а також деяких інших видів правопорушень, суб'єктом яких може бути і юридична особа. Фізична особа у цивільному праві у певних випадках може виступати суб'єктом правопорушення незалежно від віку і осудності (див. статті 1178, 1184, 1186 ЦК України). Суб'єктом дисциплінарного правопорушення може бути не будь-яка особа, а тільки та, на яку поширюється дія певних дисциплінарних статутів чи положень.

На відміну від злочину, цивільно-правовим правопорушенням в окремих випадках може бути визнане і діяння, вчинене за відсутності вини. Так, згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, може нести відповідальність за відсутності її вини (умислу або необережності), якщо це встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано: 1) каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного засобу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт, а також 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідальність без вини передбачена також статтями 1173-1176 ЦК України [22, c. 497].

Такі критерії, як кримінальна протиправність і кримінальна караність, дозволяють відмежувати злочини від інших правопорушень, не передбачених чинним КК і вчинення яких не створює   підстави для застосування кримінальних покарань. Інакше кажучи, правопорушення, відповідальність за які не передбачена КК, не є злочинами.

Відмежування злочинів від аморальних вчинків звичайно здійснюється за критеріями кримінальної протиправності й караності, а також за об'єктом, ступенем суспільної небезпеки та деякими іншими ознаками.

Так, суспільство може визнавати аморальними, а у деяких випадках і суспільно небезпечними вчинками самогубство і замах на самогубство, клонування людини, проведення самоабортів, свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження на венеричну хворобу тощо, але усі ці діяння не розглядаються як злочини, оскільки відповідальність за них чинний КК не встановлює. Санкціями за невиконання вимог моральності можуть бути лише певні форми морального впливу, наприклад, громадський осуд.

Об'єкт аморальних вчинків суттєво відрізняється від об'єкта злочину. З одного боку, аморальні вчинки можуть посягати на такі загальні блага, як уявлення суспільства про добро і зло, справедливість тощо, але не всі злочинні посягання є аморальними (нейтральними до моралі є більшість необережних злочинів, ряд злочинів у сфері господарської діяльності, інші злочини, для яких не є характерними корисливі чи інші низькі мотиви). З іншого боку, об'єктами аморальних вчинків можуть бути суспільні відносини, які перебувають виключно у сфері моральності і не мають жодного кримінально-правового відтінку: кохання, загальне ставлення до віросповідання, деякі правила етикету тощо [28, c. 143].

На відміну від злочину, аморальний вчинок не завжди полягає у конкретному діянні (дії або бездіяльності). Аморальними можуть бути спосіб життя загалом або деякі його сфери, думки та переконання.

Більш чітко таке відмежування можна зробити тоді, коли ознаки, за допомогою яких визначається ступінь суспільної небезпеки, чітко визначені безпосередньо в законі. Так, виготовлення порнографічних предметів визнається злочином лише за наявності мети їх збуту (ст. 301 КК), заняття проституцією - за умови його систематичності (ст. 303 КК) [1] тощо.

Відмежування злочинів від суспільно небезпечних діянь,   які не визнаються злочинами, здійснюється переважно за критеріями кримінальної протиправності й караності, суб'єкта, винності.

Так, немає сумніву у тому, що суспільно небезпечними діяннями є застосування будь-якої зброї масового знищення - хімічної, біологічної, ядерної, лазерної, інфразвукової, радіологічної, променевої тощо. Проте кримінальне протиправним і караним (ст. 439 КК) визнається застосування лише перших трьох із перелічених її видів [1].

Проблема відмежування злочинів від правомірної поведінки, яка не є ні аморальною, ні суспільно небезпечною і, маючи певні ознаки злочину, насправді може бути навіть суспільно корисною, стосується, зокрема, випадків, коли діяння не визнається злочином через існування обставин, які виключають його злочинність (статті 36-43 КК) або кримінальну караність (ч. 1 ст. 5 КК).

Наприклад, заподіяння нападникові шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для припинення суспільне небезпечного посягання, за умов, передбачених законом, не визнається злочином і є суспільне корисним діянням, оскільки воно спрямоване на захист суспільних цінностей [30, c. 15-17].

Інколи одним і тим самим діянням вчинюються правопорушення, відповідальність за які передбачена КК та іншим (не кримінальним) законодавчим актом, тобто йдеться про сукупність злочинів та інших правопорушень.

Наприклад, ст. 176 КК визнає злочином, зокрема, незаконне розповсюдження творів, якщо ці дії завдали шкоди у великому розмірі. Відповідно ж до ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права» такі самі дії є цивільно-правовим проступком, який тягне відповідальність, передбачену ст. 52 зазначеного Закону.