Кримінальне законодавство. Диспозиція та її види. Санкція та її види. Поняття злочину

         План

    1. Кримінальне законодавство;

    2. Диспозиція та її види;

    3. Санкція та її види;

    4. Поняття злочину;

    5. Задача №1;

    6. Задача №2;

    7. Задача №3. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         Кримінальне законодавство  є юридичною базою боротьби зі злочинністю. Це окрема самостійна галузь права, яка являє собою систему правил поведінки (юридичних норм), установлених у суспільстві. Кримінальне право, як галузь права, має загальнообов’язкову нормативність; формальну визначеність і державну забезпеченість і, крім цього, властиві лише йому предмет і метод правового регулювання. Це сукупність юридичних норм, прийнятих Верховною Радою України, котрі встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і якому покаранню підлягають фізичні осудні особи, що їх вчинили, якщо ці особи досягли віку кримінальної відповідальності.

         Предметом регулювання  кримінального права є кримінально-правові  відносини, які виникають у зв’язку  з вчиненням злочину. Учасниками кримінально-правових відносин є, з  одного боку, особа, яка вчинила злочин, а з іншого держава, що виступає в особу уповноважених на те органів (це зокрема, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури, суд).

         Диспозиція – це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст.119 КК диспозицією будуть слова „вбивство, вчинене через необережність”; у ст.165 – „злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків”.

         Види диспозицій. За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину в чинному законі про кримінальну відповідальність розрізняють чотири види диспозицій: просту, описову, бланкетну і відсильну.

         Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція ст.369 – давання хабара. Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без описування його ознак в законі.

         Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки діяння. Наприклад, у ст.186 КК розкривається зміст грабежу – відкрите викрадення чужого майна.

         Бланкетною е диспозиція, яка не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення її змісту до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ст.197 – порушення обов’язків щодо охорони майна.

         Бланкетна диспозиція використовується, коли потрібно встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, які містять у собі різноманітні вимоги або заборони, що описані або докладно розкриті в інших нормативних актах.

         Відсильною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті закону про кримінальну відповідальність, де називається злочин або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу (ст.403) можлива за відсутності ознак, зазначених у ст.402 КК. Найчастіше відсильні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для цього законодавець використовує словосполучення „та сама дія”, „дії, передбачені...”, „ті самі дії”, „ті самі діяння”, „те саме діяння”, „діяння, передбачені...”, „вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті”, „один із злочинів, передбачених статтями...” тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, у частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита в іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч.1 ст.115 розкриває поняття вбивства, а в ч.2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається.

         Санкція – частина норми, яка визначає вид та розмір покарання за вчинення злочину, передбаченого диспозицією статті.

         Види  санкцій:

         1. Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов’язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, ухилення від призову за мобілізацією (ст.336 КК) карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Якщо текстуально нижча межа покарання певного виду не вказана вона встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст.335 КК) закон передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч.2 ст 61 КК (обмеження волі), в якій встановлено Мінімальний розмір обмеження волі – один рік.

         2. Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, з яких суд може призначити тільки одне. Наприклад, порушення правил безпеки польотів повітряних суден особами, які не є працівниками повітряного транспорту, якщо це створило небезпеку для життя людей або настання інших тяжких наслідків (ч.1 ст.281 КК), карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадин або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

         Альтернативні санкції мають різновиди:

         1) санкція, в якій вказані два або більше відносно визначених видів покарання. Наприклад, санкція ст.324 КК (Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів) передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк

         2) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ч.4 ст.404 КК (Опір начальників або примушування його до порушення службових обов’язків) передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

         У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на одне (див., наприклад, ч.2 ст.364 КК) або кілька додаткових покарань (див., наприклад, ч.3 ст.364 КК) певного виду, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного із основних) виду(ів) покарання. Додаткове покарання може бути абсолютно визначеним (див., наприклад, санкцію ч.2 ст.240 КК – з конфіскацією незаконно добутого і знарядь видобування) або відносно визначеним (див., наприклад, санкцію ч.2 ст.237 КК – з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років), обов’язковим (див., наприклад, санкцію ч.2 ст.365 КК – із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років) або факультативним (див., наприклад, санкцію ч. 2 ст.367 КК – зі штрафом від ста до двохсот п’ятдесяти оподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого).

         Теорії та законодавству минулих років відомі такі санкції, як:

         – санкція, в якій вказано два абсолютно визначені види покарання.

         Наприклад, у статтях 257 та 258 КК 1960 р. самовільне залишення  поля бою або відмова діяти зброєю та добровільна здача в полон каралися смертною карою або позбавленням волі строком на п’ятнадцять років;

         – невизначена – строки покарання не визначаються. Наприклад, керівні начала з кримінального права 1919 р. як одне з покарань називали позбавлення волі на невизначений строк;

         – абсолютно визначена – встановлювала один вид і один розмір покарання. Наприклад, за військове шпигунство КК 1927 р. встановлював один вид покарання – найвищу міру соціального захисту (смертну кару);

         – відсильна – відсилала до санкції іншої статті КК, де визначалися вид і розмір покарання для певних видів злочинів. Наприклад, санкції статей 92 (Злочини проти державної або громадської власності інших соціалістичних країн) та 146 (Злочини проти власності об’єднань, що не є соціалістичними організаціями) КК 1960 р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II (Злочини проти соціалістичної власності) та глави V (Злочини проти особистої власності громадян).

         Кримінальна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

         Як вказує ч.1 ст. 11 КК, злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

         Злочин – це свідомий вольовий вчинок людини, якій виражений  у конкретній дії або бездіяльності. Переконання, погляди, думки, навіть якщо вони суперечать інтересам окремих осіб, суспільства, держави, але не знайшли свого виявлення в дії або бездіяльності, не є злочином.

         Відповідно до ч.1 ст. 18 КК, суб’єктом злочину, тобто  особою, яка може нести кримінальну  відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння, є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. 

Варіант 2

         1. Бондаренко, маючи  непрацездатних батьків похилого  віку, витрачав усі зароблені  гроші на власні потреби, а  коли суд присудив аліменти  на батьків, він почав вимагати від них фіктивні розписки, що вони нібито отримали гроші.

         В даній ситуації можна побачити склад злочини  відповідно до ст.165 Кримінального Кодексу (КК) України, яка передбачає ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків. В ч.1 ст.165 зазначено, що злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків – карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до одного року. Також ч.2 ст.165 зазначає, що те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, – карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк.

         Важливе значення при  кваліфікації злочину має мотив. При аналізі певних складів злочинів мають значення корисливі мотиви, інша особиста зацікавленість (ст.165 КК) та інші спонукання, якщо вони передбачені конкретними кримінально-правовими нормами.

         Згідно зі ст.81 КШС  повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклування про них. У разі ухилення від виконання вказаних обов’язків за рішенням суду на користь батьків з повнолітніх дітей можуть стягувати аліменти у частковому відношенні до заробітку (доходу). При визначенні розміру аліментів враховується матеріальна і сімейне становище кожного з батьків і дітей, а також можливість батьків одержувати аліменти один від одного. Діти можуть бути звільнені від обов’язків утримувати своїх батьків, якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов’язків.

         Непрацездатні батьки – це батьки, які досягли пенсійного віку, а також інваліди І і ІІ груп.

         Обов’язковою умовою притягнення до відповідальності за ст..165 є наявність рішення суду про стягнення коштів з дітей  на користь непрацездатних батьків.

         Об’єктом злочину є право непрацездатних батьків на утримання їхніми дітьми. Предметом є кошти, які за рішення суду підлягають сплаті на утримання непрацездатних батьків. Поняттям „кошти” охоплюються аліменти, розмір яких встановлюється судом на підставі закону, а також інші витрати у грошовому вимірі, які виникають винятковими обставинами (тяжка хвороба, каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками тощо) і які за рішенням суду має покрити та чи інша дитина цих батьків.

         Об’єктивна сторона  злочину характеризується злісним ухиленням від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків. Злочин вважається закінченим з моменту, коли зазначене у ст.165 КК України ухилення набуло злісного характеру.

         Суб’єкт злочину  – повнолітня особа, яка згідно з записом органів загсу визнана рідною дитиною або була усиновлена у встановленому законом порядку і яка за рішенням суду зобов’язана сплачувати встановлені таким рішенням кошти на утримання непрацездатних батьків.

         Суб’єктивна сторона  злочину характеризується прямим умислом.

         Розглянувши види кваліфікації за об’єктивними та суб’єктивними  ознаками складу злочину, підкреслимо, що таким чином процес кваліфікації включає в себе: