Підстави виникнення трудових правовідносин

Таким чином, трудових правовідносин нараховується  декілька видів відносно самостійних  правових зв`язків. А це позначається і на кількісному складі учасників  цих правовідносин та зумовлює специфіку  юридичних фактів, що є підставами для їх виникнення.

    1.2 Характеристика учасників трудових правовідносин.

Конституція України ( ст. 43) гарантує кожному рівні  можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Відповідно до цього  положення рівність трудових прав незалежно  від походження, соціального і  майнового стану, расової чи національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин зафіксована і  в Кодексі законів про працю (ст. 2).[1]

Під учасниками трудових відносин розуміють суб`єктів, які на основі чинного законодавства  визначаються володільцями суб`єктивних прав і відповідних обов`язків. Під  суб`єктами трудового права розуміють  учасників індивідуальних і колективних  трудових відносин, які на основі чинного  законодавства мають трудові  права і відповідні обов`язки. Основними  суб`єктами трудового права є  працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений  ним орган чи фізична особа  – роботодавець як сторони трудових відносин.

Суб`єкти трудового права – більш широке поняття, ніж суб`єкти трудового  правовідношення. На думку М. І. Матузова, поняття „суб`єкти права” і „суб`єкти правовідносин” в принципі рівнозначні, хоча є деякі відмінності. По-перше, конкретний громадянин як постійний суб`єкт права не може бути одночасно учасником усіх правовідносин; по-друге, новонароджені, малолітні діти, душевнохворі особи, будучи суб`єктами права, не є суб`єктами більшості правовідносин; по-третє, правовідносини – не єдина форма реалізації права.

[21, с. 92]

Усіх  суб`єктів трудових правовідносин  можна поділити на дві групи: головні  і другорядні.

Головні – це такі суб`єкти, які відіграють у трудових правовідносинах провідну роль і забезпечують існування самих  трудових правовідносин. Серед головних суб`єктів можна виділити окремі підгрупи, що також відрізняються  особливостями правового становища. Першу підгрупу становлять так звані  обов`язкові суб`єкти: роботодавці і  працівники. Без їх участі трудові  правовідносини взагалі не виникають.

Головних  суб`єктів другої підгрупи можна  умовно назвати допоміжними. Їх специфіка  полягає в тому, що, незалежно  від наявності конкретно трудових правовідносин, такі суб`єкти існують, оскільки утворюються державою і  покликані сприяти функціонуванню трудових правовідносин. Сюди можна  віднести органи нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства  та органи зайнятості.

Третю підгрупу головних суб`єктів трудових правовідносини можна назвати факультативними, тому що їхня участь у трудових правовідносинах  хоч і важлива, але не завжди обов`язкова та не є постійною. До таких суб`єктів  належать профспілкові або інші органи, уповноважені представляти найманих працівників  у трудових правовідносинах.

Другорядними  суб`єктами трудових правовідносин  можуть бути такі учасники, які беруть участь у трудових правовідносинах  тільки якщо виникає потреба або  ж їхня участь є тимчасовою, після  чого вони припиняють своє існування. До цієї групи входять постійно існуючі  суб`єкти: комісії по трудових спорах, Національна рада соціального партнерства, профспілкові об`єднання, а також  суб`єкти, що можуть з`являтися епізодично: робочі комісії для ведення колективних  переговорів, органи, які розглядають  колективні трудові спори (конфлікти), страйкові комітети, кваліфікаційні й атестаційні комісії та ін.

У теорії права з цього приводу зазначається, що у правових відносинах беруть участь люди та їх об`єднання, держава та її органи, підприємства, установи, громадські та релігійні організації. Але для  того. щоб стати учасниками правовідносин, люди і організації повинні бути наділені певними властивостями, передбаченими  законом. Сукупність цих властивостей утворює поняття суб`єкта права  чи правосуб`єктність особи (організації). Отже суб`єктами права є особи  чи організації, за якими закон визначає особливу юридичну властивість (якість) правосуб`єктності, яка дає можливість брати участь у правовідносинах.

Правосуб`єктність визначається переважно як поєднання  трьох компонентів – правоздатність, дієздатність та правового статусу, які і є тими властивостями, що ними має володіти кожен з учасників, у тому числі і трудових правовідносин.

У певних випадках на реалізацію громадянами  правосуб`єктності має вплив судимість. Але це тільки в тому разі, коли вона настала внаслідок кримінального  покарання за корисливі злочини  і коли особа претендує на заняття  посад, пов`язаних з матеріальною відповідальністю. Якщо ж за рішенням суду за вчинення адміністративного проступку особі  призначено покарання у вигляді  позбавлення спеціального права (керування  транспортними засобами чи полювання) або за вироком суду, при вчиненні злочину, заборонено займати певні  посади або займатися певною діяльністю, то можна вважати, що йдеться про  часткове обмеження названої дієздатності громадян на певний строк. Дана перешкода  автоматично зникає із закінченням  строку, на який призначено покарання, за винятком випадків, коли може братися  до уваги судимість за вчинений раніше злочин.[26, с. 94]

Згідно  з ч. 2 ст. 1 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 року найманий працівник – фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі й організації, в їх об`єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю.

Чинним  трудовим законодавством передбачено  гарантії здійснення працівником своїх  прав і відповідальність за виконання  трудових обов`язків. Гарантії трудових прав встановлені при прийоми  на роботу, зміні трудового договору, його припинення, а також забороняється  необґрунтовану відмову в прийнятті  на роботу, надає громадянам право  його оскарження в судовому порядку, передбачає можливість переведення  працівника на іншу роботу тільки за згодою працівника, обмежує звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, передбачає необхідність отримання власником попередньої  згоди профспілкового органу, крім деяких випадків.

Статус  працівника громадяни набувають  з факту укладення трудового  договору. Громадянство є категорією іншої галузі права й визначає постійний правовий зв`язок особи  з державою, застосування цього терміна  цілком правомірне й у трудовому праві. Йдеться насамперед про випадки, коли суб`єктами  трудових правовідносин є громадяни інших держав чи особи без громадянства.

Право займатися  трудовою діяльністю згідно із Законом  України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року мають також іноземці. Згідно із ст. 8 Закону іноземці мають рівні з громадянами України права та обов`язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародними договорами України.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або  займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.

Іноземці, які іммігрували в Україну  для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому  порядку дозволу на працевлаштування.[6]

Особливо  регулюється працевлаштування іноземців  в Україні відповідно до деяких міжнародних  договорів Україні. Так, порядок  працевлаштування громадян Російської Федерації в Україні передбачено  Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову  діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які перебувають  за межами кордонів своїх країн, від 14 січня 1993 р. Для них встановлено  спрощену процедуру працевлаштування. Трудова діяльність працівника оформляється трудовим договором (контрактом), укладеним  з роботодавцем згідно з трудовим законодавством сторони працевлаштування. Роботодавець реєструє укладені трудові  договори (контракти) в установах, визначених уповноваженими органами.

Окремий інститут трудового права «Праця жінок» за сферою дії поширюється  тільки на працівників-жінок. Законодавець забороняє застосування їх праці  на важких роботах і на роботах  з шкідливими або небезпечними умовами  праці, а також на підземних роботах. «Жодна особа жіночої статі будь-якого  віку не може бути використанв на підземних роботах у шахтах» (ст. 2 Конвенції МПО № 45 «Про використання праці жінок на підземних роботах в шахтах будь-якого виду»).

Законодавством  України затверджено спеціальні переліки важких робіт та робіт зі шкідливими умовами праці, а також  граничні норми підіймання і переміщення  важких речей, які заборонено виконувати жінкам. Існують також норми, що забороняють  залучення жінок у нічний час, за винятком тих галузей господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.[12]

Одним із основних суб`єктів трудових правовідносин  вважається роботодавець. На відміну  від працівника він є більш  універсальним суб`єктом трудового  права, оскільки бере участь не тільки і власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших  правовідносинах, що тісно пов`язані  з трудовими. Це правовідносини з  органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні  та колективні трудові спори, та ін.

У чинному  законодавстві, так чи інакше регламентує  застосування найманої праці, відомі найрізноманітніші  підходи до визначення суб`єктів, що можуть виступати як роботодавці.

Закон України  „Про власність” від 7 лютого 1991 р. у ст. 5 „використання праці громадян при здійсненні права власності”, що „власник має право на договірній основі використовувати працю громадян”. Це означає, що будь-який власник вважається потенційним роботодавцем.

Господарський кодекс України у ст. 46 передбачає, що „підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці”.[3]

А отже роботодавцем у цьому випадку вже є підприємець.

Отже, якщо підприємство – це всього лише об`єкт  права власності, то зрозуміло, що воно не може бути роботодавцем. Ним може стати власник підприємства. Це відображено  у ст. 21 КЗпП України, але тут до роботодавців віднесені ще й уповноважені власником органи, а також фізичні особи.

Власник здійснює управлінням виробництвом як безпосередньо, так і за допомогою  уповноваженого ним управління органу. Це може бути одноосібний орган (посадові особи) або колегіальні органи (ради, правління, комітети). Структуру органів  управління визначає саме підприємство.

Керівник  підприємство відіграє головні роль у складі адміністрації як суб`єкта трудового права на державних  і комунальних підприємствах. Адміністрація  є уповноваженим власником органом  і являє собою коло посадових  осіб, наділених владно-розпорядними повноваженнями і які здійснюють оперативне управління процесом праці  на підприємстві. Термін „адміністрація” в законодавстві не закріплений. З ч. 4 ст. 16 Закону України „Про підприємства В Україні” випливає, що до адміністрації, крім керівника підприємства, належать його заступники, керівники і фахівці підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри. Всі вони призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства.

У діючому  законодавстві України визначення терміна „роботодавець” міститься Основах законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. Згідно із ст. 10 Основ роботодавцем вважається: власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності та господарювання або фізичні особи, які використовують найману працю; власники розташованих в Україні іноземних підприємств, установ та організацій, філій та представництв, які використовують працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Вадою України. У ст. 1 Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. роботодавець визначається як власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовують найману працю.

         Надавати роботу на законних  підставах можна і спираючись  на цивільно-правові угоди (договір  підряду, доручення, перевезення  тощо) або на основі адміністративно-владних  повноважень (виправні роботи). Роботодавцем  виступає і правління чи інший  орган кооперативу щодо членів  кооперативу або фермер, який  залучає свою сім`ю до роботи  у фермерському господарстві  на підставі сімейно-трудових  стосунків, та ін.

Усіх  роботодавців, які мають трудову  правосуб`єктність, можна поділити на окремі групи: роботодавці – фізичні  особи; роботодавці – юридичні особи  і відокремлені підрозділи юридичних  осіб; роботодавці – державні органи.