Соціологія особистості

Виділяють наступні шляхи вирішення внутрішніх конфліктів.

1. Ізоляція — негативні емоції блокуються, зв'язок між джерелом конфлікту та викликаними ним емоціями не усвідомлюється.

2. Раціоналізація  — виконуючи роль, яка не відповідає  орієнтаціям людини, індивід переконує  себе і всіх інших, що виконує  її за власним бажанням.

3. Проекція —  приписування іншим учасникам  рольової взаємодії власних бажань.

4. Ідентифікація  — самоототожнення індивіда з  роллю, виконання якої в нього  викликає великі труднощі.

5. Реактивне  утворення — забезпечує зміну  прагнення виконувати недоступну  роль на доступну. Наприклад, відсутність батьківської любові замінюється постійною опікою, подарунками [15, с. 118].

Отже, систему  особистості утворюють:

1 - положення  в системі соціальних відносин;

2 - сукупність  соціальних ролей або функцій,  які виконують люди;

3 — спрямованість  особистості, тобто сукупність  потреб, інтересів, поглядів, що виступають  мотивами індивідуальної поведінки.

Таким чином  соціологія особистості досліджує  особистість у системі соціальних зв'язків. Останні є сукупністю факторів, які зумовлюють спільну діяльність людей у конкретних умовах заради досягнення конкретних цілей.

  14.3. Соціалізація особистості

Основні параметри  особистості є не вродженими, а  набуті індивідом протягом життя. Термін "соціалізація" запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття "соціалізація" еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища.

Існує багато визначень  поняття "соціалізація", які різняться залежно від розуміння їхніми авторами сутності й структури особистості. Більшість визначень цього поняття містить загальне положення про те, що сутність соціалізації полягає у засвоєнні індивідом соціального досвіду, але розуміння змісту цього досвіду, його структури, засобів і порядку засвоєння істотно відрізняються.

У соціологічному словнику під редакцією В. Воловича соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом знань, досвіду, норм і цінностей, включення його до системи соціальних зв'язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

У XX ст. в західній соціології та психології затвердилося розуміння соціалізації як частини процесу становлення особистості, коли формуються найзагальніші та найпоширеніші, усталені риси особистості, що виявляються в соціально організованій діяльності, регульованій рольовою структурою суспільства. У цьому тлумаченні соціалізації звернено увагу на формування рис характеру в соціальній взаємодії з іншими суб'єктами.

Сучасне розуміння  соціалізації як процесу перетворення людини на особистість у результаті засвоєння нею суспільних норм та інтеграції в соціальні інститути дав Т. Парсонс. На його думку, витоком процесу соціалізації особистості є набуття нею самосвідомості та свідомості. Наслідком соціалізації є структурування сфери свідомості особистості під інформаційним впливом інституційованого соціального середовища. Так, вчений писав, "що основний характер структури окремої особистості склався у процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, звичайно, культурні цінності й норми, інституційовані в цих системах" [18, с. 27]. Схожої позиції дотримуються представники біхевіоризму Б. Скіннер та Дж. Доллард, які вважали, що становлення особистості відбувається у процесі научання людиною соціальним нормам. Ч. Кулі та Дж. Мід вважали, що одним із механізмів соціалізації є модель "міжособового спілкування", згідно з якою індивід, дивлячись на себе очима інших людей, засвоює в результаті безлічі інтеракцій правила співжиття. Ж. Піажета, Л. Колберг запропонували"когнітивну" модель соціалізації, що зводиться до розвитку свідомості й самосвідомості дитини у процесі оволодіння образним та абстрактним мисленням. Соціалізація полягає у створенні у свідомості зразків когнітивних схем, які індивід адаптує до нового досвіду за допомогою механізму "рівноваги". А. Маслоу та К. Роджерс розглядають прагнення індивіда до самоактуалізації як рушійну силу соціалізації. Ф. Боаста В. Малиновський вважали, що суть

соціалізації  у передаванні культурної спадщини. Згідно з теорією психоаналізу 3. Фрейда, соціалізація полягає у приборканні вроджених інстинктів, виявлення яких суперечить цивілізованому способу життя, шляхом інтеріоризації соціальних регламентів. За еволюційною теорією Е. Еріксона, процес соціалізації – це подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. У концепції М. Лукашевича поєднанні поняття соціалізації та соціальної адаптації. На його думку, соціалізація людини відбувається в результаті взаємодії з навколишнім середовищем протягом життя шляхом адаптацій, що змінюють одна одну в кожній сфері життєдіяльності.

Отже, соціалізація має дві цілі: сприяти взаємодії  людей через виконання ними різних соціальних ролей, та забезпечувати  збереження суспільства передачею  новим членам відповідних переконань та зразків поведінки.

У змісті процесу соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Адаптація — пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, до соціальних норм, цінностей, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Проте, людям старшого віку важче, ніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми. Тому наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовище у внутрішнє "Я". Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності. Виділяють наступні фактори соціалізації:

• сукупність ролей  і соціальних статусів, що пропонуються людині суспільством;

• соціальні  спільноти, в межах яких індивід  може реалізувати певні соціальні  ролі і набути конкретний статус;

• система соціальних цінностей і норм, які домінують  у суспільстві;

• соціальні  інститути, які забезпечують виробництво  і відтворення культурних взірців, норм і цінностей;

• загальна ситуація в країні.

Соціалізація  не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Процес соціалізації суто індивідуальний. Тому соціалізація індивіда з необхідністю передбачає його індивідуалізацію, формування особистісних якостей. Соціалізація є безперервним процесом. Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда розрізняють 4 основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація  дитини.

2. Соціалізація  підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала цілісна  соціалізація (перехід від юності  до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація  дорослих.

На кожному  етапі існують "критичні періоди". Щодо соціалізації дитини — це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і  підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації.

Соціалізація  особистості у різні вікові періоди  характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями.

Метою соціалізації у ранньому віці є формування у  дитини мотивації на прив'язаність до інших людей, що знаходить свій виразу довірі, бажанні зробити їм приємне.

У віці від 3 до 7 років на дитину крім батьків впливають  додаткові агенти соціалізації: вчителі, вихователі, лікарі, няні. В цей час не тільки виростає кількість агентів соціалізації, але й змінюється програма їх дій. Все більше робиться наголос на оволодінні навичками пізнання та мислення, дитина вчиться вживати слова та букви, опановує систему правил та норм.

Важливий вплив  на соціалізацію дітей здійснює школа. В школі дітей навчають не тільки читати й писати, але й дають  уявлення про загально прийняті цінності. Школа являє собою суспільство  в мініатюрі — саме тут відбувається формування особистості дитини та її поведінки. Освіта забезпечує спадкоємність та відтворення соціального досвіду. Саме у сфері освіти людина засвоює необхідні для соціальної практики знання, цінності, формує навички соціальних відносин. Сьогодні освіта є могутнім джерелом соціально-економічного, науково-технічного, культурного розвитку суспільства. Вона є також сферою духовного росту людини.

Освіта - це цілісна  самостійна система, що має інституціолізований  характер. Це не просто діяльність з  навчання і виховання, а особлива організована, структуралізована, ролева діяльність, що опирається на спеціальні установи, регульована спеціальними нормами. Освіта інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, суб'єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соціокультурні потреби суспільства.

Функціонування  освіти базується на певних принципах: 1) принцип загальності освіти або  демократизації школи визначає доступність  освіти для різних соціальних та етнічних верств населення.

2) принцип безперервності  освіти стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти. Більшість вчених погоджується з тим, що в майбутньому людині потрібно вчитися вже життя.

3) принцип освіти  широкого профілю тяжіє до  гуманітарного змісту навчання, його фундаменталізації та багатопрофільності.

4) принцип поєднання  навчання з вихованням посилює  гуманістичний компонент освіти, відображає координацію дій через  школу, всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших  соціальних інститутів у їх  впливі на особу.

5) принцип полікультурності освіти відображає певні аспекти побудови плюралістично інтегрованих освітніх систем у етнічно неоднорідних суспільствах.

6) принцип інституційної  рефлексії означає здатність  системи освіти до соціальної  та змістової адаптації під впливом науково-технічного та соціального прогресу.

7) принцип формування "вільного освітнього середовища", закладає поширення демократичних  можливостей вибору форм, засобів,  рівнів та напрямів у навчанні.

Освіта як соціальний феномен виконує певні функції. Серед них:

• продуктивна (створення нових ідей, технологій, форм поведінки і т.д.);

• репродуктивна (полягає в безпосередній участі освіти в процесі відтворення  існуючих суспільних відносин, соціальної структури);

• стратифікаційна (освіта є засобом соціального переміщення і просування вгору);

• функція відбору (освіта як і всі соціальні інститути  певним чином відбирає і розташовує претендентів на певних соціальних позиціях);

• функція передачі накопичених людством знань, спадковості  соціального досвіду.

Всі ці функції  у реальному житті досить тісно  взаємопов'язані і доповнюють одна одну. Сьогодні основною метою освіти є піднесення загального рівня культури, формування професійно підготовленої, творчої високоморальної особистості.

Доволі складним феноменом є особистість підлітка. Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища. У різноманітних особистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. У ставленні до батьків виявляє ознаки емансипації (відстоювання своєї точки зору, втеча з дому). Зміни фізіологічного характеру викликають у підлітків то загострене, то послаблене сприймання навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується перепадами настрою, надмірними переживаннями. В цей період виникають статеві потяги і пов'язані з ними нові переживання. Розвивається потреба у визнанні себе представниками протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.