Соціальна мобільність

     У творах Ф. Ніцше й М. Вебера, по праву, що вважаються одними з основоположників постмодерного способу теоретизування, проблема взаємозв'язку культури й  влади з'являється в радикально іншому ракурсі бачення. Культура розглядається  в її владній функції, тому що її продукти виглядають нормативно визначальними ставлення людини до світу. Мова, поза якою немислимий феномен культури, рисується Ніцше першоосновою її владної функції. "Значення мови для розвитку культури полягає в тому, що в ньому людина встановила особливий мир поряд з колишнім миром, - місце, яке він уважав настільки міцним, що, коштуючи на ньому, перевертав інший мир і опановував ним"". ДО теоретичних заслуг Ніцше й М. Вебера належить усвідомлення того факту, що самі культурні продукти, як би рафінованим і відірваним від реалій властиво політичної сфери не було їхнє існування, несуть у собі владний потенціал, нав'язуючи певне відношення до світу, його реалій і іншим людям. Саме в цьому ключі витримана генеалогічна деконструкція Ніцше європейської традиції як породженої іудео-християнською спадщиною й погляд на неї в перспективі пошуку джерел фінального торжества формальної раціональності, запропонований М. Вебером. Шукання цих двох теоретиків у сфері аналізу взаємозв'язки культури й влади стали своєрідним прологом подальшого розгляд цієї проблеми М. Хайдеггером, Т. Адорно, М. Хоркхаймером, М. Фуко, Ж. Деррида й багатьма іншими значними представниками посткласичної думки нашого сторіччя.

     Владні "повноваження" культури передбачають сьогодні розгляд у гносеологічному плані, у ракурсі вивчення специфіки її знаково-символічного й ціново- нормативного апарата, способу селекції раціонально-дискурсивного інструментарію, прийнятого в тому або іншому співтоваристві, що й впливає на формування складових його суб'єктів. Важливий також аналіз можливих засобів опору нормативно значимому в процесі культурного діалогу, творчого породження нових значеннєвих орієнтирів людського розвитку.

     Владна  функція культури реалізується насамперед через сукупність народжуваних нею стереотипів сприйняття світу, поняттєво-категоріальних і знаково-символічних засобів, які у свою чергу реалізуються в ціннісно-нормативних установках, технологіях діяльності. Стереотипний образ, поняттєво-категоріальний шар мислення, його символічний лад, ціннісно-нормативні вистави й технології дії логічно доповнюють один одного як різні компоненти владного апарата культури, що включають людину в орбіту свого впливу. ПЕВНОЮ мірою саме їхнє буття двоїсте й парадоксально: вони народжуються в пошуку екзистенціального суб'єкта, несуть на собі відбиток його творчих устремлінь, але вже сам акт їх пропозиції співтовариству чреватий владною спокусою, бажанням уявити результат власного відношення до миру як значимий для іншого й інших. Коли образ, поняття, символ, цінність або спосіб дії відділяються від їхнього конкретного творця, знаходять трансіндивидуальну значимість, ухвалюються членами того або іншого співтовариства, вони неминуче знаходять владні повноваження, диктують певний погляд на світ і відношення до нього. Особливу роль при цьому здобувають засоби трансляції, множення культурних продуктів, сукупність яких історично зростає. Рух від верстата Гуттенберга до сучасних засобів масової комунікації об'єктивно характеризується наростанням владного потенціалу культури.

     Виступаючи  в ролі носія культури, мова має  особливу значимість у затвердженні її владних повноважень. Вона не просто фіксує реалії " життєвого світу" за допомогою арсеналу знакових засобів, але й продукує такі, У полі мови складаються відносини комунікативних суб'єктів до обговорюваних реалій. Справа в тому, що в мові відбувається не тільки їх означення, але й сутність. Інтенаціональність споконвічно закладена у феномені говоріння, тому що суб'єкт не може не виражати свого відношення до обговорюваних реалій. Означення й дія органічна взаємозалежні в мовних актах суб'єкта, який оцінює зафіксовані ним реалії й намагається вибудувати певне відношення до них партнерів по діалогу. Найчастіше в акті говоріння комунікативні суб'єкти пропонують конкуруючі картини тих або інших предметних реалій, і в цій обставині висвітлюються владні функції мови. Орієнтуючись на партнера по діалогу, суб'єкт засвідчує у своїх рефлексивних зусиллях відношення до власних актів і співрозмовникам. Рефлексивність здатна зруйнувати фантоми колективної комунікації або ж, навпаки, підтримати ілюзорні образи свідомості, які можуть стати діючим знаряддям диктату індивідуальних і групових інтересів.

     Знаково-символічні системи мають власну іманентну  логіку еволюції. Символічна уява, що лежить в їх основі, оперує шляхом з'єднання знакового шару з понятійним і образним, і при цьому кожний з названих компонентів має самостійну роль у створенні картини універсума. Сама по собі символічна уява, будучи універсальним засобом надання картини миру, аж ніяк не пов'язане з ностальгічною потребою пошуку реалістичного корелята знаковим феноменам, дійсному зв'язку між ними й предметною дійсністю. І тому чи навряд дозволене асоціювати його лише із традиційним суспільством. Механізм символічної уяви аж ніяк не обов'язково припускає пряму віднесеність означаючого до означуваного - понятійному або почуттєвому образу, що заміщає об'єкт-референт.

     Своєрідний  реалізм античного й середньовічного  символічного мислення логічно змінюється рефлексивним символізмом Нового часу й сучасності. Сама можливість такої трансформації закладена в тому, що об'єкт-референт так чи інакше представлений у якості образного сприйняття або деякої схеми уяви. Він уперто виникає в полі досвіду, заданий через його повторення й індивідуальну неповторність, однак аж ніяк не правомірно бачити в цьому його диктат. Логіка символічної уяви зв'язана й із продукуванням знаково-символічних феноменів, які не мають прямої референціальної зв'язки із предметами. У цьому випадку народжуються нові культурні реалії. Влада знаково-символічних засобів виражається в породженні ними раніше не існуючих предметностей, що провокують інтерес і потреби членів того або іншого співтовариства.

     Свідченням  тому масова культура сучасності, що характеризується, по вірному зауваженню Ж. Бодрійяра, створенням безлічі ілюзорних предметностей, які тиражуються засобами комунікаціями бажання, що й стають об'єктом, тисяч споживачів. Механізм заміщення, укорінений у мові, є передумовою народження ціннісно-нормативних вистав, які також демонструють із усією очевидністю владні повноваження культури. Ціннісна свідомість як би задає координати значимого й незначущого в поле людського досвіду, ранжируючи різноманіття його феноменів згідне, що обираються еталонами різного ступеня спільності. Потрапляючи в певне поле дискурсу, той або інший феномен втрачає нейтральність, зіставляється з іншими, включається в задану систему відносин. Ігри обміну, що відбуваються в людських співтовариствах, наділяють явища певною значимістю. Їхня цінність, зв'язана зі здатністю приносити користь у якімсь одному із сегментів людського світу, може багаторазово зрости або неймовірно поменшатися залежно від домінуючих у данім співтоваристві ігор обміну. Переважні практики обміну, прийняті в якості універсальних, роблять своєрідну селекцію корисного відповідно до властивих його еталонними характеристиками. Так, наприклад, здатність високоталановитого футболіста або хокеїста до професійної спортивної діяльності здобуває статус високоцінної при погляді на неї з погляду фінансової прибутковості, що знаходиться внаслідок реального положення цього виду індустрії розваги й дозвілля в контексті західного масового суспільства. У якості символу певного роду якостей, необхідних сучасній людині, його образ тиражується засобами масової комунікації й сувенірною індустрією, приносячись величезні доходи навіть за межами суспільств із високими життєвими стандартами. Такий ефект глобалізації всесвітніх зв'язків, пов'язаний з імпульсом модернізації, що народилися в надрах західної цивілізації. Влучення в контекст більш всеохоплюючих зв'язків здатне як би збільшити номінальну цінність, пов'язану з корисністю того або іншого роду якостей, змусити їх багаторазово помножитися в ракурсі включенності в глобальну сучасну гру грошового обміну - чистої форми зіставлення різноманітних і видалося б непорівнянних явищ. Ранжирування простору життєвого світу по ціннісній шкалі припускає одночасно й вироблення певних нормативних стандартів. У процесі комунікації між людьми складаються стереотипи розумових і практичних операцій, що означають переведення ціннісно значимого в площину винного. Своєрідна селекція матеріалу культурного досвіду під кутом зору ціннісних переваг у тієї або іншій сфері неминуче порушує питання про способи досягнення бажаного результату, а отже, про нормативно-значимий. Самі по собі норми культурної дії можуть варіюватися за ступенем традиційності й раціональної відрефлексованості, але в кожному разі незалежно від стратегії й способів їх закріплення, вони є підсумком своєрідної угоди між членами даного співтовариства. Влада норми консервативніше ціннісної зумовленості, а її повалення означає переоцінку цінностей, що відбувається в границях культурного співтовариства.

     Влада культури, як показав М. Фуко, реалізується й у сукупності технологій людської діяльності. Норми знаходять у них своє конкретне втілення, регулюючи відношення людини до себе, іншим людей, природно-природного оточення. Знаходячи знаково-символічне вираження, вони дозволяють людині одночасно знайти стратегію самостворення, контролювати соціальні взаємозв'язки й необхідні природні ресурси, використовувані для самовідтворення й підтримки певного співтовариства.

     Серйозною проблемою є й те, як реально  функціонує апарат культури, здійснюючи своєрідне цензурування досвіду суб'єкта, допускаючи у свої межі лише певні його сегменти. Це тематичне поле стало предметом докладного аналізу Фуко, що виявив процедури подібного цензурування по перевазі в площині синхронного розгляду, абстрагуючись від культурного діалогу, що постійно йде. Французький мислитель показав, що явища, що не вписуються в глобальні дискурсивні можливості тієї або іншої культури, сукупний обрій певної дискурсивної формації, як би витісняються за межі обговорення, розглядаються як своєрідний сторонній предмет, що підлягає вигнанню. Таким чином, дійсно недискурсивні моменти вдираються в границі дискурсу й визначають його ліміти. Табелювання спричиняє поділ і відкидання. Звертаючись до матеріалу історії психіатрії, Фуко зауважує: "Починаючи з епохи Середньовіччя божевільний - це той, чий дискурс не може циркулювати як дискурс інших"'. Природно, що чільний у культурі порядок дискурсу задає й певні стандарти істинного знання, а також обґрунтування нормативано-значимого з погляду наявного знання й ціннісних установок. Аналогічним образом функціонують і ціннісні стандарти, в опорі на які формулюються норми й канони препарування досвіду.

     У творах Фуко всебічно обговорюється  й тема канонічності дискурсів культури. Владна місія такої найчастіше реалізується шляхом звертання до сукупності до канонічних текстів, сума яких задає рамки бачення світу в межах того або іншого співтовариства. При цьому мова йде, зрозуміло, не тільки про культуру традиційних суспільств, але й про період, знаменням якого стає модернізаційний процес. Канонічні тексти реально присутні у всіх сферах культури, і на їхній основі виникають інші тексти, які у свою чергу здатні генерувати щось нове. Авторитет канонічного тексту може бути втрачений з падінням даного культурного типу або ж, навпаки, зберегтися, прокладаючи своєрідний "місток" між збіглим у небуття утвором, що й з'явився. Аналіз феномена канонічних культурних текстів і їх історичному життя логічно прокладає шлях розгляду тематики культурної комунікації, діалогу.

     Аналогічним способом, до більш глобальних міркувань про історичну динаміку культурного процесу спонукує й аналіз феномена авторитету автора визнаного добутку людської творчості, у якім також втілюються владні функції культури. Будь це літературний текст, картина або фільм, авторський голос, визнаний співтовариством, служить своєрідним сертифікатом якості, і тому в нього набагато більше шансів бути почутим, ніж у випадку людини, що ще шукає визнання. Як видно, і у випадку з канонічним варіантом, і при апеляції до авторитетного автора спрацьовує сила традиції, що змушує випливати по канві відомого, віддаючи перевагу перед інновацією, що таїть можливі негативні варіанти.

     Незважаючи  на присутність у культурі переважаючих тенденцій владного плану, що переважають  раціонально-дискурсивних і ціннісно-нормативних стандартів, у її межах спостерігається й своєрідна поліфонія голосів мислячих і діючих суб'єктів. У відомому змісті правомірним було б уявити ту або іншу культурну цілісність як відзначену нескінченним протиборством владних імпульсів, що виходять від суб'єктів культурної творчості. Кожний з них пропонує свою власну перспективу бачення, інтерпретації реалій життєвого світу. Творчий імпульс має одночасно й владне забарвлення, претендуючи на підрив гегемонії домінуючого дискурсу культури, її ціннісно-нормативних установок. Значеннєві світи, що спочатку з'являються як маргінальні, мають шанс на завоювання простору культури у випадку їх визнання, поширення їх впливу.

     Сучасна мозаїчна культурна ситуація волає  до рефлексивного відношення до будь-яких стратегій бачення життєвого світу, пошуку можливості їх примирення. Усвідомлення владних потенцій несхожих між собою культурних світів логічно породжує протистояння глобальним формам метадискурса, що претендують на остаточне пояснення реальності, виявлення універсальних рецептів вирішення людських проблем. Сказане, однак, не означає, що рефлексивна стратегія розуміння багатоголосся й суцвіття культур виключає які-небудь онтологічні проекції бачення миру, протилежні крайньому номіналізму з його увагою лише до неповторно одиничного. Рефлексивно-онтологічні побудови можуть виникати в різних культурах, ставати продуктом компромісу в ході внутрішньо-культурного й міжкультурного діалогу. Розуміння владних потенцій культури, її "виходу" у сферу прийняття політичних розв'язків необхідно для усвідомлення реалій сучасного миру, що зв'язало воєдино несхожі цивілізаційні утворення, що доповнив модернізаційний проект мозаїчною свідомістю постмодерної епохи.