Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Донбаська державна машинобудівна академія

Кафедра українознавства та гуманітарної освіти

  
 
 
 
 

Застарілі слова та їх стилістичні  функції у текстах  різних стилів 
 

        Курсова робота

                                                   студента ІІ курсу

                                                   факультету автоматизації          машинобудування та           інформаційних технологій

                                                групи ІТ-09-2

                                                Байцара Владислава           Олександровича 

      Науковий  керівник – 

      викл. Ковальова Г.М. 
 
 
 
 

                              Краматорськ 2011 
                                                                          ЗМІСТ

 

ВСТУП

    Велике  благо для нації, для країни, для  кожного її громадянина – пам'ять  минулого. Історична пам'ять –  це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі.

    Нема  гіршої кари, як історичне безпам’ятство. Послаблення історичної пам’яті  до смерті подібне.

    Пам'ять  – закріплення, збереження й відтворення у свідомості того, що відбувалося в минулому досвіді людини. Пам'ять – належить до одного з провідних феноменів розумової діяльності індивіда. Завдяки їй кожне покоління має можливість передавати свої знання і досвіт наступному. У цій спадковості історія людства набула не лише хронологічного, а й логічної зрілості форми.

    Історія в перекладі з грецької означає  оповідь про минулі події, дослідження, знання. Історизм – вивчення та оцінка предметів і явищ у їх історичному  розвитку. Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам’яті підростаючих поколінь через прищеплення учням любові до рідного слова, батьків, пошана до своїх предків, національної віри, інтересу до минулого України.

    Це  курсова робота присвячена вивченню функціональних застарілих слів та вживання їх у різних стилях мовлення.

    Тема  даної курсової роботи називається «Застарілі слова, їх стилістичні функції у текстах разних стилів».

    Актуальність  дослідження даного питання полягає у використанні застарілих слів не тільки в сучасний український літературній мові, але й у широкому використанні їх в творчості відомих українських письменників і поетів.

    Об’єктом  дослідження є лексичний запас української мови.

    Предметом даної курсової роботи є функціонування застарілих слів.

    Мета  даної роботи полягає у дослідженні функціонуванні застарілих слів.

    Завдання  курсової роботи

• дослідження стилістичних функцій застарілих слів;
• визначення поняття застарілих слів;
• дослідження та вивчення семантичних груп історизмів.

     Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:

1. Теоретичний: синтез, аналіз та узагальнення наукової літератури.
2. Метод порівняльного аналізу.
3. Статистичний.
4. Метод ретроспективного аналізу.

    Структура курсової роботи складається із плану роботи, вступу, основної частини, яка в свою чергу складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ЗМІНИ  СЛОВНИКОВОГО СКЛАДУ МОВИ

     §1 Лексикологія та лексичний запас мови

     Лексикою  називають словниковий склад  мови, причому, коли говорять про словниковий склад мови, мають на увазі слова в їх індивідуальних (лексичних - на противагу граматичним) значеннях. Кожне слово є позначенням певної реалії, - саме ця здатність слів позначати ті або інші предмети, ознаки, явища дійсності й характеризує слова як одиниці лексики [21; 34].

       Деякі слова (або значення слів) сприймаються як застарілі (архаїзми  й історизми), інші - як нові, ще не цілком "звичні", що не повністю закріпилися в літературній мові. Стилістична значимість слів не залишається незмінною (окремі застарілі слова повертаються в активний фонд словника з новими значеннями; спеціальні терміни в ряді випадків, іноді видозміна значення, стають загальновживаним і т.д.).

     Безпосередній вплив на лексику позамовної дійсності спричиняється її рухливістю - у мові постійно відзначається не тільки поява нових слів (і нових значень), витиснення застарілих позначень, що втрачають свою актуальність, але й стилістичні перерозподіли різних груп слів, зміна лексичної й синтаксичної сполучуваності слів і т.д.

     Розділ  науки про мову, у якому вивчається лексика, називається лексикології. Історична лексикологія вивчає історію слів, словникового складу мови в цілому. Словниковий склад мови змінюється (з'являються нові слова, окремі слова забуваються, змінюються значення цілого ряду слів і т.д.) в результаті всіляких причин, деякі з яких вдається встановити з достатньою вірогідністю. При з'ясуванні історії окремих слів і груп слів виявляється як важливі мовні, так і позамовні (екстралінгвістичні) фактори змін. Безпосередній зв'язок лексики із позамовною дійсністю спричиняється те, що поява нових предметів, виникнення нових понять приводить до поповнення словника новими позначеннями цих предметів і понять, способи їхнього позначення, тобто способи номінації (створення нових слів від існуючих у мові за допомогою афіксів, створення складених іменників, семантична деривація, запозичення іншомовних слів) багато в чому визначається тими лексичними реаліями, якими розташовує дана мова, і тими лексико-семантичними відносинами, які існують у мові в ту або іншу епоху.

     Слово – центральна функціонально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або завдяки йому (речення) [21; 39].

     Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге – визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

     Найбільш  точно й стисло окреслив слово  французький мовознавець А. Мейє (1866–1936): «Слово – це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів [21; 40].

     Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, передати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і обов'язковим.

     Не  можна вважати визначальною рисою  слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього  часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників може виражатися двома частинами: більш поміркований, менш придатний.

     Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється  і від морфеми, і від словосполучення, – це наявність у ньому певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати – дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, що належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значення має кожне слово (гнути – дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу – іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контекстом займенник він не має лексичного значення, а граматичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

     Отже, слово – це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.

     Якщо  розглядати слово з погляду психології, то це – мінімальний звуковий (чи графічний) подразник, який викликає у свідомості людини певне уявлення – реальний або нереальний образ. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох висловах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визначають різницю в значенні обох словосполучень, і це дає підставу сприймати їх як окремі слова [5; 270].

     Слова виникають по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через непорозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут уперше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі слова, як ампер, вольт, ват, – це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.

     Кілька  назв створили окремі особи: слово газ  придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло слово робот; слово мрія українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися, мерехтіти»).

     Однак подібні випадки найменувань  поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви  виникають стихійно. Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові найважливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих аркушах паперу, але хтось здогадався зшити їх – і за цією ознакою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною – зошит.

     Яку ознаку той чи інший народ покладе  в основу назви, залежить і від  його фантазії, і від особливостей світосприймання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи – la sauterelle (букв.: «скакунка»; означає також «сарана»); англійці – grasshopper (букв.: «трав'яний стрибунець»); росіяни – кузнечик («малий коваль» – за звуком).

     Ознака  предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою  формою слова. Внутрішня форма передається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма – це вмотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити те що, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)

     Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово  недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

     Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему – голова. Лексема – це узагальнене, абстрактне поняття.

     Словоформа – це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем – це одна лексема, але чотири різні словоформи [18;565].

     Словниковий склад найбільш рухливий рівень мови, зміни й поповнення якого особливо помітні. Вони безпосередньо пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, соціальним, політичним і культурним розвитком життя народу.