Стилі поведінки в конфлікті

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота з  дисципліни “Конфліктологія”

на тему:

СТИЛІ ПОВЕДІНКИ В  КОНФЛІКТІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ

2013

Зміст

Вступ ........................................................................................................................................ 3

1. Поняття конфлікту .............................................................................................................. 4

2. Стилі поведінки в конфліктних  ситуаціях ........................................................................ 7

3. Вибір адекватного стилю особистості  ............................................................................ 13

4. Маніпулятивна та актуалізаторські  моделі спілкування ............................................... 14

Висновки ................................................................................................................................ 18

Список використаної літератури ......................................................................................... 20

Вступ

Можливість виникнення конфлікту  існує у всіх сферах життєдіяльності  людини. Конфлікти виникають на грунті щоденних розбіжностей у поглядах, протиборстві різних суджень, потреб, бажань, стилей життя, надій, інтересів  тощо.

Конфлікт – це невід’ємна особливість будь-якого процесу соціального розвитку. Для всіх видів конфліктів характерним є:

• наявність не менше двох сторін, які контактують між собою;
• взаємонесумісність цінностей і намірів сторін;
• протиставлення діянь одної сторони іншій, і навпаки;
• поведінка, спрямована на ліквідацію планів і руйнування намірів іншої сторони, щоб придбати, здобути щось за рахунок неї;
• застосування сили і примусу з метою вплинути на поведінку іншої сторони в бажаному напрямку;
• наявність емоційної напруги в стосунках між партнерами.

Вирішення конфлікту – це в основному  неюридичний вплив на конфлікт самих  протидіючих сторін (суб'єктів), іноді  за участю третьої сторони, з метою  спільного повного або часткового задоволення своїх основних потреб та інтересів, зниження рівня конфронтації, а також локалізації конфлікту і скорочення моральних та матеріальних витрат, з ним пов'язаних.

Вирішення конфлікту передбачає, що сторони самостійно (чи за участю посередників) докладають певних зусиль для подолання  суперечностей, які виникли між ними, до того, як розвиток їх призведе до більш серйозних наслідків.

Розумна постановка питання зводиться  не до повного уникнення конфліктів, а до намагання навчитись правильно  вирішувати конфліктні ситуації, робити їх корисними, якщо це можливо.

Коли людина знаходиться в конфліктній ситуації, для більш ефективного вирішення проблеми необхідно обрати певний стиль поведінки, що властивий їй, враховуючи при цьому стиль інших людей, а також природу самого конфлікту.

Конфліктність сучасного українського суспільства спричиняє не лише теоретичний, але й практичний інтерес до проблеми вибору стратегії поведінки в конфліктах. Загальна схема психологічного аналізу конфлікту передбачає вивчення особистісних (внутрішніх) детермінант поведінки людини в конфлікті, а це вимагає більш чіткого визначення тих факторів, що є причиною вибору особистістю стратегій поведінки в конфлікті.

 

1. Поняття конфлікту

У науковій практиці виокремлено два  основних підходи до визначення конфлікту. За першого підходу конфлікт визначається як зіткнення, протиборство як мінімум двох взаємовиключних сил, тенденцій, як радикальна форма загострення протиріч, тобто досить широко (А.М. Бандурка, Ф.М. Бородкін, С.П. Бочарова, Н.М. Коряк, А.В. Тимченко, В.Б. Шапар). За такого підходу конфлікти можливі і в неживій природі. Поняття конфлікт і протиріччя фактично стають рівними за обсягом [2, c. 143].

За другого підходу під конфліктом розуміють усіляке зіткнення  протилежно спрямованих, несумісних потреб, мотивів, інтересів, думок, актів поведінки  приблизно рівних, тобто здатних протидіяти одне одному (В.І. Андрєєв, А.Я. Анцупов, Н.В. Грішина, А.А. Малишев, Т.О. Полозова, А.І. Шипілов). Такий підхід передбачає, що суб’єктами конфліктної взаємодії можуть бути або окремі особистості, або групи людей.

Отже, конфлікт — це стосунки між суб’єктами соціальної взаємодії, які характеризуються протиборством за наявності протилежних мотивів (потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань) чи суджень (думок, поглядів, оцінок і т. п.).

Конфлікт завжди виникає на основі протилежно спрямованих мотивів і суджень, які можна вважати необхідною умовою виникнення конфлікту. Для конфлікту завжди характерно протиборство суб’єктів соціальної взаємодії, що виявляється через нанесення взаємного збитку (морального, матеріального, фізичного, психологічного і т. п.).

Необхідними й достатніми умовами  виникнення конфлікту є наявність  у суб’єктів соціальної взаємодії  протилежно спрямованих мотивів  і суджень, а також стан протиборства між ними.

Основними структурними елементами конфлікту є сторони конфлікту; предмет конфлікту; образ конфліктної ситуації; мотиви конфлікту; позиції сторін-конфліктерів.

Сторонами конфлікту вважають суб’єкти соціальної взаємодії, інтереси яких порушено безпосередньо, або суб’єкти, які явно (неявно) підтримують конфліктерів.

Предмет конфлікту — об’єктивно наявна чи уявна проблема, що є причиною протиборства між сторонами (проблема влади, взаємин, першості співробітників, їхньої сумісності). Це саме та суперечність, яка є причиною виникання конфлікту.

Відображення предмета конфлікту у свідомості суб’єктів конфліктної взаємодії визначає образ конфлікту.

Мотиви конфлікту, як внутрішні спонукальні сили, підштовхують суб’єктів соціальної взаємодії до конфлікту. Мотиви виявляються у формі потреб, інтересів, цілей, переконань.

Позиції сторін-конфліктерів — це те, про що заявляють вони один одному в ході конфлікту чи в переговорному процесі.

Знання про сутність, природу  виникнення, механізм розвитку конфліктів важливе в практичній роботі менеджера  з управління конфліктами. Такі знання допомагають правильно та вчасно діагностувати конфлікт.

Для з’ясування суті конфлікту важливо  виділити його основні ознаки, сформулювати необхідні й достатні умови його виникнення.

Доцільно будь-який конфлікт розглядати в статиці (як систему взаємозалежних структурних елементів) і в динаміці (як процес).

Для правильного розуміння та тлумачення конфліктів, їхньої сутності, особливостей, функцій і наслідків важливе  значення має їх типологізація. А  класифікаційна характеристика й визначення виду дозволяють керівникові вибрати адекватний метод впливу в системі управління конфліктами.

Для вибору адекватного методу впливу й управління відповідним конфліктом доцільно проводити класифікацію залежно  від основних ознак: способу розв’язання; сфери прояву; спрямованості впливу; ступеня виразності; кількості учасників; порушених потреб (табл. 1.1) [6, c. 107].

 

Таблиця 1.1. Класифікація конфліктів

Ознака класифікації	Види конфліктів
1. Спосіб розв’язання:	насильницькі; ненасильницькі
2. Сфера прояву:	політичні; соціальні; економічні; організаційні
3. Спрямованість впливу:	вертикальні; горизонтальні
4. Ступінь виразності:	відкриті; приховані
5. Кількість учасників:	внутрішньоособистісні; міжособистісні; міжгрупові
6. Потреби:	когнітивні; конфлікти інтересів

На основі класифікації визначають види й різновиди конфліктів [5].

Вид конфлікту — варіант конфліктної взаємодії, виокремлений за певною ознакою.

1. Спосіб розв’язання конфліктів  припускає їх розподіл на антагоністичні (насильницькі) конфлікти та компромісні (ненасильницькі). Насильницькі (антагоністичні) конфлікти являють собою способи розв’язання суперечностей шляхом руйнування структур усіх сторін-конфліктерів чи відмови всіх сторін, крім однієї, від участі в конфлікті. Ця сторона і виграє. Наприклад: повна поразка супротивника в суперечці, вибори органів влади.

Компромісні конфлікти допускають декілька варіантів їх вирішення  за рахунок взаємної зміни цілей  учасників конфлікту, термінів та умов взаємодії.

2. Сфери прояву конфліктів украй  різноманітні: політика, економіка, соціальні відносини, погляди й переконання людей. Виділяють політичні, соціальні, економічні, організаційні конфлікти.

3. За спрямованістю впливу виділяють  вертикальні й горизонтальні  конфлікти. Характерна риса цих  конфліктів — розподіл обсягу влади, що знаходиться в опонентів на момент початку конфліктних взаємодій.

4. Ступінь виразності конфліктного  протистояння припускає виділення  прихованих і відкритих конфліктів.

Відкриті конфлікти характеризуються явно вираженим зіткненням опонентів: сварки, суперечки, зіткнення. Взаємодія регулюється нормами, що відповідають ситуації й статусу учасників конфлікту.

У разі прихованого конфлікту відсутні зовнішні агресивні дії між сторонами-конфліктерами, але при цьому використовуються непрямі способи впливу. Це відбувається за умови, що один з учасників конфліктної взаємодії побоюється іншого, або ж у нього нема достатньої влади й сил для відкритої боротьби.

5. Кількість учасників конфліктної  взаємодії дозволяє поділяти  їх на внутрішньоособистісні, міжособистісні та міжгрупові.

6. Залежно від порушених потреб  виділяють когнітивні конфлікти  та конфлікти інтересів. 

Конфлікт когнітивний — конфлікт поглядів, точок зору, знань. У такому конфлікті метою кожного суб’єкта є переконати опонента, довести правильність своєї точки зору, своєї позиції [3].

Конфлікти інтересів можна представити  як противагу конфлікту когнітивному, що означає протиборство, засноване  на зіткненні інтересів різних опонентів (груп, індивідів, організацій).

У зв’язку з тим, що розподіл конфліктів на види є досить умовним, чіткої межі між різними видами не існує, і на практиці виникають такі конфлікти: організаційні вертикальні міжособистісні; горизонтальні відкриті міжгрупові і т. д.

 

 

2. Стилі поведінки  в конфліктних ситуаціях

Поняття “стилю”, “стратегії” поведінки  в конфлікті визначені у роботах  Р. Мертона, Л.В. Сохань, Д. Смелсера, Д.Г. Скотт як найтиповіші способи  діяльності особистості в конфліктній  ситуації на основі реалізації внутрішніх спонукань. Таким чином, стратегія  поведінки особи формується на основі типу особистості. Дослідження О.Я. Анцупова, М.Й. Боришевського, Н.В. Грішиної, Є.В. Єгорова, С.О. Єреніна, О.Л. Журавльова, В.М. Кушнірука, Г.В. Ложкіна, О.І. Шилова пов’язані саме з визначенням характеристик учасників конфліктної взаємодії та типології психологічних особливостей поведінки особистостей в конфлікті [1, c. 79].

Багатовіковий досвід участі людей  у різних конфліктах і їхньому  вирішенні, незліченні спостереження  за сторонами, що конфліктують, спеціальні наукові дослідження та узагальнення дозволили вченим виділити основні стратегії поведінки під час конфлікту.

Наприклад, Р. Блейк і Дж. Моутон називають п'ять таких стратегій  [7]:

• ухилення;
• згладжування;
• примус;
• компроміс;
• вирішення проблеми.

Ухилення. Ця стратегія має на увазі, що людина намагається уникнути конфлікту, тобто не потрапляти в ситуації, що провокують виникнення суперечностей.

Згладжування. Ця стратегія характеризується поведінкою, яка диктується переконанням, що не варто сердитися, тому що «ми усі — одна щаслива команда, і не слід розгойдувати човен». «Згладжувач» намагається не випустити назовні ознаки конфлікту і розлюченості, апелюючи до потреби в солідарності, але, на жаль, зовсім забуваючи про проблему, що лежить в основі конфлікту.

Р. Блейк і Дж. Моутон відзначають, що можна погасити прагнення до конфлікту в іншої людини, повторюючи: «Це не має великого значення. Подумай про те добре, що проявилося тут сьогодні» [8]. У результаті може настати мир, гармонія і тепло, але проблема залишиться. Більше не існує можливості для прояву емоцій, проте вони “живуть” всередині і накопичуються. Стає очевидним загальне занепокоєння, зростає ймовірність того, що в кінцевому підсумку відбудеться вибух.

Примус. Тут переважають спроби примусити прийняти свою точку зору за будь-яку ціну. Той, хто намагається це зробити, не цікавиться думкою інших, він зазвичай поводиться агресивно і для впливу на інших використовує владу шляхом примусу. Згідно з Р, Блейком і Дж. Моутон, «конфлікт можна взяти під контроль, показавши, що володієш найсильнішою владою, придушуючи свого супротивника, вириваючи в нього поступку через право начальника» [9]. Ця стратегія може бути ефективною в ситуаціях, де керівник має значну владу над підлеглими. Недолік її полягає в тому, що він придушує ініціативу підлеглих, створює велику ймовірність того, що будуть враховані не всі важливі чинники, оскільки представлена лише одна точка зору. Примус може викликати обурення, особливо в молодшого і освіченішого персоналу.