Шпаргалка по "Основам социальной психологии"

2. Теорії походження лідерства та керівництва. 1. “Теорія рис” (харизматична теорія).Від слова “харизма”, тобто “благодать”, яка в різних релігіях пояснювалась як дещо, що зійшло на людину. Виходить з положень німецької психології кінця IХ – початку ХХ ст. та концентрує свою увагу на природжених якостях лідера. Лідером, згідно цієї теорії, може бути лише така людина, яка має набір особистісних якостей або сукупністю певних психологічних рис. Різні автори намагалися виділити ці необхідні лідерові риси. Однак ні до чого, крім розчарування це не призвело. На противагу була висунута теорія “лідера без рис”. Але вона не надавала відповіді на питання, звідки виникають лідери та яким є походження самого феномену лідерства.

2. Ситуаційна теорія лідерства. Теорія рис зовсім не відкидається, але стверджується, що в основному лідерство – продукт ситуації. В різних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевершують інших хоча б в  одній якості. Завдяки тому, що в даній ситуації ця якість і є необхідною, людина, якій вона притаманна, стає лідером. Властивості, риси та якості лідера ставали відносними. За думкою Ж.Піаже такий тип лідера є дивним. Він перетворюється у “флюгер”, питання про активність лідера повністю знімається. Як це часто буває в історії науки, два досить крайніх підходи  породили третій, більш або менш компромісний варіант рішення проблеми. 3. Поведінкова (лідер – той, хто працює на інших). 4.Системна теорія лідерства. Лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом. Лідерство інтерпретується як функція групи, і вивчати його потрібно з точки зору цілей та задач групи, хоча і структура особистості лідерів при цьому не повинна ігноруватися. Лідерство – психологічна характеристика поведінки певних членів групи, процес впливу на людей, породжений системою неформальних відносин. Керівництво - соціальна характеристика поведінки в групі, насамперед з точки зору розподілу ролей керування та підпорядкування. Має на увазі в першу чергу наявність чітко структурованих формальних відносин, через які воно і реалізується. Лідером є такий член малої групи, який  висувається в результаті взаємодії членів групи для її організації при вирішенні  конкретної задачі. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу при вирішенні даної задачі. Таким чином лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують з лідером такі відношення, які передбачають, що він буде вести, а вони будуть відомі. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер не може існувати окремо, він є елементом групової структури. Отже феномен лідерства відноситься до динамічних процесів малої групи. Цей процес може бути в достатній мірі суперечливим: міра домагань лідера та міра готовності інших членів групи прийняти його провідну роль можуть не співпасти. Міра впливу лідера на групу також не є величиною постійною: за певними обставинами лідерські можливості можуть зростати, а при інших, навпаки, знижуватися. Стиль керівництва - це сукупність методів впливу на підлеглих, які використовує керівник, а також форма (манера, характер тощо) виконання цих методів. Самою популярною залишається і досі  класична типологія індивідуальних стилів керівництва, розроблена ще в 30-ті роки  німецьким психологом Куртом Левіним. В ній виділяються три провідних стиля керівництва: авторитарний; демократичний; нейтральний (ліберальний, анархічний, стиль попускання).

3. Сім’я як життєвий вибір, особливості подружніх взаємовідносин. Однією з базових психологічних потреб, що визначають психологічне здоров’я і благополуччя, є потреба в коханні, прихильності. Шлюб – це вільний рівноправний союз жінки та чоловіка, який укладається із дотриманням порядку, умов, встановлених законом, який утворює сім’ю і породжує взаємні особистісні та майнові права й обов’язки між подружжям. Сім’я – це форма спільності людей, яка складається із об’єднаних шлюбом чоловіка і жінки, їхніх дітей (власних, або всиновлених), а також, в окремих випадках, з інших людей, пов’язаних з вищеназваними кровнородинними зв’язками. Існують 2 типи сімей: патріархальна та нуклеарна. Функції сім’ї є: 1)економічна, 2)репродуктивна, 3)виховна, 4)рекреативна, 5)комунікативна, 6)регулятивна, 7)сексуальна. Взагалі, сім’я є основним елементом соціального мікросередовища, яке значно впливає на формування найважливіших якостей особистості. Основні категорії сучасної сім’ї: 1.За кількістю дітей (бездітна, однодітна, малодітна, багатодітна). 2. За типом головування (егалітарні, авторитарні). 3. За сімейним стажем (молода, середнього подружжя, старшого подружнього віку, похилі подружні пари). 4. За складом (повна, неповна, змішана). 5. Альтернативні форми існування особистості (самотність, позашлюбне спілкування, відкритий шлюб, свінгерство, колективна сім’я, гомосексуальні пари). Існують певні типи мотивацій створення сім’ї: І. Мотивація на сам факт шлюбу. ІІ. Мотивація на  певний тип шлюбу. ІІІ. Мотивація на певну людину. Шлюбно-сімейні настановлення формуються з раннього дитинства, в процесі соціалізації. На цей процес безпосередньо впливає батьківська сім’я, вона ж опосередковує пізніші впливи зовнішнього соціального оточення. Мотиви одруження можуть бути наступними: 1)матеріальний розрахунок, 2)психологічна відповідність, 3)духовна близькість, 4)моральні розрахунки, 5)кохання. Неусвідомлені мотиви одруження (пастки): 1) мотив взаємного артистизму, 2) мотив спільності інтересів, 3) мотив (пастка) задітих амбіцій. 4) пастка неповноцінності, 5) пастка порядності, 6) пастка користі, 7) страх самотності. Ці мотиви із зміною ситуації можуть стати неактуальними, тим самим поставити шлюб під загрозу розлучення. Причини розлучень: 1) часто за кохання приймають щось інше, 2) кохання – це дуже складна емоція, не всі з нею справляються; вона також важко втілюється в рамки побуту (а сім’я – це побут), 3) часто люди одружуються на етапі закоханості. Спілкування в сім’ї має 3 важливі цінності: шлюбна адаптація, інтимність та автономія партнерів. Шлюбна адаптація: І. Первинна: 1)психологічна (адаптація темпераментів, характерів), 2)інформаційна, 3) родинна, 4) побутова, 5) культурна, 6) сексуальна; ІІ. Вторинна: 1) інтелектуальна, 2) моральна, 3) сексуальна. Інтимність – це поєднання симпатії, вдячності, і еротичної прив’язаності чоловіка й жінки. Правила інтимності: 1)існує тільки він (вона), не повинно бути третього, 2)відсутність егоїзму (мені добре тільки тоді, коли тобі добре), 3)свобода експерименту, 4)можна робити лише те, що не суперечить установкам іншої людини. Автономія партнерів. Специфіка спілкування в сім’ї: 1. Постійне перебування в контакті. 2. Вступ в інтимні стосунки. 3. Побут 4. Ревнощі.

Першочерговими факторами  формування особистості в сім’ї  вважаються: ступінь гармонійності подружнього життя батьків, загальне сприйняття дитинства (було воно щасливим чи ні), ставлення батьків до дітей, розподіл сімейних ролей, спосіб життя, який вели батьки.

Білет 14.

1. Зміст, механізми та інституції соціалізації. Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як: сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо. Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Механізми соціалізації: 1)імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів; 2)ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних; 3)почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.; 4)навіювання – процес неусвідомленого відтворення внутрішнього досвіду людей, з якими індивід спілкується; 5)соціальна фасілітація (стимулювання однієї людини іншою); 6)конформність – усвідомлення своїх відмінностей у поглядах на явище з поглядами оточуючих, але зовнішня демонстрація згоди. Напрямки соціалізації: 1)поведінковий, 2)емоційний, 3)пізнавальний, 4)побутовий, 5)моральний, 6)міжособистісний. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти. Інституції соціалізації: 1)сім’я, 2)дитячий садок, 3)школа, 4)студентські колективи, 5)трудові колективи, 6)колективи за інтересами, 7)державні інститути соціалізації (радіо, кіно, телебачення). Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних. Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

2. Розвиток спілкування в онтогенезі. Спілкування - багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб'єктами спілкування один одного. Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності людей, ден спочатку відігравало допоміжну роль: організовувало і супроводжувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, починає виконувати специфічну функцію передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду. В онтогенезі спілкування також поступово стає особливою діяльністю. Задовольняючи потребу в спілкуванні, дитина оволодіває мовленням, освоює соціальні норми, культуру, в цілому будує образ світу і свого особистого “Я”. Розвиток здатності до спілкування з оточуючими, завдяки якому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні як формі взаємодії вона засвоює різні види рольової поведінки, визначає своє місце в колективі. У перші сім років життя комунікативна дiяльнiсть проходить ряд форм. 0-1 міс.: емоційне спілкування. 1-3 міс.: спілкування з приводу предметної дії. 3-6 міс.: ситуативно-особистісне спілкування, 6 міс.–3р.: ситуативно-ділове спілкування, реалізується потреба в співробітництві з дорослим. 3р.-5р.: позаситуативно-пізнавальне спілкування, спілкування з дорослим розглядається як шлях до розуміння важливих проблем, реалізується потреба в повазі дорослого. 5-6(7)р.: позаситуативно-особистісне спілкування, через спілкування з дорослим дитина засвоює моральні норми та правила соціальної взаємодії, реалізується потреба у взаєморозумінні та співпереживанні. Спілкування i предметна дiяльнiсть перебувають у взаємозалежності i взаємозв’язку. Своєрiднiсть кожної визначають зміст потреби в спiлкуваннi, провiднi мотиви, а також місце спілкування в житті дитини. Цi форми закономiрно змiнюють одна одну i забезпечують повноцiнний психiчний розвиток дитини за умови задоволення вiдповiдної потреби. Якщо ж цього не вiдбувається, порушується онтогенез спiлкування, а разом з ним i психiчний розвиток: вiн стає ненормативним. Тому не випадково спiлкування виявляє риси дiяльностi, адже, як i дiяльнiсть, воно спонукається певними мотивами, спрямовується на досягнення якихось цiлей, має свiй операцiйний змiст. Новий етап потреб у спілкуванні, розвитку взаємостосунків починається із вступом дітей до школи. Тут у них з'являється система ділових відносин. Діти прагнуть знайти у колективі, у стосунках з товаришами якесь своє місце - не просто бути поряд, а бути визнаним товаришами. Основні напрями розвитку спілкування у шкільному віці: 1)необхідно порушити справжній інтерес дитини до людей, що оточують її, примусити її задуматися про їх інтереси, потреби. Така інформація може допомогти дитині більш ефективно встановити справжній характер ставлення до себе, а у випадку виниклих розбіжностей уникнути розповсюдження власної негативної оцінки з виниклою ситуацією на відношення до себе і, відповідно, на взаємини з тими, що оточують її. 2)необхідно навчити дитину не прикладати мірку досконалості ні до себе ні до інших, не допускати звинувачення, виховати в собі прагнення у важку хвилину залишатись в контакті, навчитись бачити позитивне в негативному та невдалому спілкуванні. Високі вимоги до своїх друзів та близьких створюють потенційне джерело для образ, дитина таким чином виходить за межі звичайних спокійних контактів та залишається соціально ізольованою. Психологічна компенсація цього явища пов'язана з привиттям дитині уміння подивитись на себе з боку, об’єктивно оцінити свою поведінку й дії. 3)навчання прийомам саморегуляції свого стану, що дозволило б їм уникати конфліктів та бути соціально-гнучким. Велике значення треба приділяти навчанню дітей вираженню дружніх почуттів, посмішки, спокійного темпу мовлення. Велике значення для розвитку навиків спілкування має уміння підтримувати загальну бесіду, брати участь в колективному обговоренні теми, необхідно навчити правилам участі у спілкуванні: уважно вислуховувати кожного, не перебиваючи, обговорювати всі виниклі ідеї по черзі, не говорити дуже довго і швидко, чітко і ясно виражати|виказувати, висловлювати свою точку зору, договорюючи до кінця. Розвиткові здатності до спілкування дорослої людини сприяють СП тренінги, групи зустрічей та ін.

3. Сім’я як соціальний інститут. Функції сім’ї. Сім'я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій. Сім’я як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм. Їй передував період проміскуїтету (лат. promiscuns — змішаний, спільний) -— стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще називають «стадією зоологічного індивідуалізму». Первинною формою сім'ї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів — батьків і дітей, між якими були заборонені статеві зв'язки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприяли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду. Наступним етапом сім'ї була групова сім'я в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) варіантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сім'ї родовід визначався материнською лінією. Подальший її розвиток репрезентує парна сім'я, де вже конкретно визначені чоловік і жінка об'єднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сім'ї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильніше буде визначити цей тип сім'ї як дислокальна парна сім'я, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі. Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяли появі патріархальної сім'ї. Це була перша історична форма моногамної сім'ї (моногамія — одношлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження. Згодом церква освятила шлюб. Шлюб – це вільний, рівноправний союз чоловіка та жінки, який укладається із дотриманням порядку, умов, встановлених законом, який утворює сім’ю і породжує взаємні майнові і особистісні права й обов’язки між подружжям. Найзагальнішими обов'язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного віку суб'єктами шлюбу (як правило, 18 років і для чоловіків і для жінок; в Україні шлюбний вік для жінок знижений на 1 рік і становить 17 років); добровільність і взаємна згода чоловіка та жінки; відсутність іншого зареєстрованого шлюбу в майбутнього подружжя. Основними суспільними функціями сім'ї є: 1)репродуктивна (дітонародження), пов'язана з відтворенням собі подібних, тобто населення країни; — виховна, пов'язана із батьківською й материнською любов'ю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей особи; 2)виховна; 3)господарсько-побутова (економічна), пов'язана із забезпеченням матеріального добробуту сім'ї; 4)рекреативна, що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини; 5)комунікативна; 6)регулятивна; 7)сексуальна. Тільки за умови виконання сім'єю всіх цих функцій вона може бути міцною і щасливою, а отже, й тривалою. На жаль, у житті все відбувається значно складніше. А тому й сім'ї бувають різні: повні й неповні, багатодітні й бездітні, рівноправні й авторитарні, духовно багаті й бездуховні. Незважаючи на наявну культуру міжстатевих і шлюбно-сімейних стосунків, вони все більше набувають форми своєрідної штучності, а звідси й нетривалості (в Україні серед розлучених частка молодих сімей — (тривалість шлюбу до 7 років) — становить дві третини). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сім'я в її чітко моногамній формі відмирає, натомість приходять так звані «відкриті» шлюби, шлюби «тимчасові», «за угодою» тощо. Ці проблеми сім'ї й шлюбу потребують розв'язання на державному рівні, особливо що стосується матеріально-економічного стану сім'ї, підвищення статевої та шлюбно-сімейної культури юнаків і дівчат як майбутніх чоловіків та дружин.