Шпаргалка по "Основам социальной психологии"

1. Навіювання і гіпноз, НЛП (нейро-лінгвістичне програмування), інші техніки сугестивного впливу. 2. Лінгвістичні методи і засоби. 3. Чутки, плітки.

4. Анекдоти, приказки, прислів’я. 5. Технології створення натовпу і управління ним. 6. Загальна система обмеженого доступу до інформації. 7. Технології заданого інформування і дезінформації. 8. Цензура. 9. Пропагандистська діяльність. 10. Засоби масової інформації. Проблема захисту від негативних впливів полягає у підвищенні свідомості особистості, прагненні приймати власні рішення, спираючись на власні міркування, поняття, цінності.

Білет 6.

1. Основні етапи становлення соціальної психології. СП як самостійна галузь наукового знання почала формуватися в кінці XIX ст., хоча само поняття почало широко уживатися лише після 1908 р. у зв'язку з появою робіт У. Макдугалла і Е. Роса. Деякі питання соціальної психології були поставлені давно в рамках філософії і носили характер осмислення особливостей взаємовідношення людини і суспільства. Проте дослідження власне соціально-психологічних наукових проблем почалося в XIX ст., коли соціологи, психологи, філософи, літературознавці етнографи, медики почали аналізувати психологічні феномени великих соціальних груп і особливості психічних процесів і поведінки людини залежно від впливу навколишніх людей. Поставлені проблеми важко було вивчати лише в рамках тих, що існували тоді наук. Необхідна була інтеграція соціології і психології, оскільки психологія досліджує психіку людини, а соціологія - суспільство. Основні етапи становлення соціальної психології. І етап - становлення СП як науки (з середини XIX ст. по 1908 р.). Визначаються предмет вивчення і основні проблеми. Видаються перші фундаментальні роботи по основних питаннях соціальної психології. На цьому етапі вирішення і теоретичний аналіз соціально-психологічних проблем привертають увагу фахівців різного профілю: психологів, соціологів, філософів, літературознавців, етнографів і так далі. Більшість робіт по СП були видані в перший період розвитку даної науки. ІІ етап (до середини 40-х рр. XX ст.) характеризується появою наукових соціально-психологічних шкіл, орієнтованих як на розробку фундаментальної теорії, так і на прикладні аспекти дослідження. Один з найбільш впливових соціальних психологів цього періоду Курт Левін, творець теорії групової динаміки, досліджував проблеми соціальних чинників волі як цілеспрямованої поведінки; соціальної психології малих груп, лідерства, особи в групі і так далі Було проведено велику кількість експериментальних робіт і одночасно розроблялися фундаментальні теорії які не втратили своєї актуальності у наш час. ІІІ етап (з середини

1940-х рр. до  наших днів) пов'язаний з вирішенням практичних завдань, роботою на соціальне замовлення. Експериментальна психологія продовжує свій розвиток, фундаментальні теоретичні розробки відступають на другий план. Соціальна психологія знаходить широку популярність, вводиться в загальноосвітні вузівські програми і є одним з обов'язкових предметів вивчення для фахівців різних профілів. Така пильна увага до соціально-психологічних питань викликана потребами вдосконалення і стабілізації суспільних стосунків на всіх рівнях соціальної стратифікації.

2. Структура взаємовідносин у малій соціальній групі. Мала соціальна група має складну систему спілкування та структуру взаємин між її членами. У більшості таких груп ці взаємини мають подвійний характер. Оскільки переважна частина малих соціальних груп виникає у зв'язку з необхідністю розв'язувати якийсь комплекс суспільних завдань, то у ході їх реалізації, у спільній цілеспрямованій діяльності члени групи повинні виконувати певні робочі функції: обмінюватися інформацією, узгоджувати свої дії з логікою трудового процесу, виконувати певні вимоги. Це – сукупність взаємовідносин, зумовлена об'єктивними соціальними відносинами, до яких людина залучається незалежно від її симпатій-антипатій. Такі взаємини будуються за адміністративним, технологічним чи правовим принципами. Офіційно вони фіксуються і охороняються соціальними інституціями, законодавством або хоча б інструкціями та правилами і пов'язані з виконанням якоїсь конкретної справи. У соціології та соціальній психології подібні відносини називають по-різному: формальними чи офіційними, діловими чи функціональними. Відповідно і групи, об'єднані такими відносинами, називають формальними або офіційними. В організаційному і функціональному аспектах вони завжди пов'язані з організаціями і групами ширшого рівня - вторинними колективами, а через них - із соціальною структурою суспільства. Діяльність особистості в такій структурі розглядається насамперед як діяльність цілком певного функціонера: канали спілкування в цьому разі хоч і залишають їй певну свободу вибору, але все ж досить жорсткі й обмежені. Отже, формальна структура групи - це зовнішні комунікативні зв'язки, за допомогою яких здійснюється спілкування людей у праці, навчанні та інших різновидах діяльності. Головними особливостями такої структури, на думку Я.Щепанського, є: 1) поділ праці та спеціалізація функцій; 2) ієрархія посад; 3) наявність системи координації дій; 4) встановлення постійних ліній комунікації та схематичних способів передачі інформації. Функції соціального контролю здійснюються спеціально створеними організаціями чи конкретними особами, які виступають від імені офіційних інституцій. У межах офіційної структури у процесі спонтанного розвитку формується неофіційна (неформальна) структура групи, яка відображає внутрішні взаємини між її членами. За своєю природою ці міжособистісні зв'язки у цільових групах є вторинними стосовно формальних відносин, хоч за інших умов вони можуть бути чинником об'єднання людей у різні неформальні групи. Головна характеристика таких груп – міжособистісне спілкування, що базується на неформальній організації та контролі. Оскільки неформальні групи виникають самочинно, стихійно, їхня структура, якщо навіть вона і дуже складна, ніде офіційно не зафіксована, не закріплена законодавством чи підзаконними актами. Права та обов'язки членів таких груп більш аморфні й менше визначені, а способи їх реалізації менш конкретні, ніж у формальних групах. Головними засобами контролю тут є звичаї, традиції, групові звички, фіксовані у громадській думці. Це засоби психологічного і морального плану, хоч у деяких випадках вони і регулюють поведінку особистості значно жорсткіше, ніж засоби юридичні чи адміністративні. У зарубіжній соціології та соціальній психології вивчення структури групових відносин має давню історію. Саме виокремлення формальних та неформальних груп вважається найбільшим "відкриттям" "теорії людських відносин" Е.Мейо. Головна роль у цій теорії, як і в практиці управлінння, відводиться саме неформальній структурі, що використовується для задоволення моральних і психологічних потреб робітника. Останнім часом послідовники Е.Мейо намагаються подолати вузькість "теорії людських відносин", розглядаючи структуру групи як єдність її формальної та неформальної структур. За фактом "відкриття" неформальної групи стоїть чимало непростих проблем і найважливіша з них - виробнича, пов'язана, як уже зазначалось, із можливістю підвищення продуктивності праці за допомогою неформальних зв'язків. Слід враховувати і те, що через неформальні зв'язки можна досить ефективно впливати на групову свідомість працівників, пом'якшуючи виробничі і навіть соціальні конфлікти. Деякі західні дослідники вважають, що там, де формальна теорія і організація не охоплюють соціальних відносин, там це робить неформальна організація. Неформальна організація, на їхню думку, - це людський протест проти знеособлених принципів і останній притулок індивідуальності. Прибічники цієї точки зору визнають, що в сучасному суспільстві формальна структура є зовнішньою, знеособленою щодо людини силою, тому її треба доповнити теплотою неформальних зв'язків, які задовольняють власне людські потреби: 1. Потреба в допомозі. 2. Потреба у захисті. 3. Потреба в інформації. 4. Потреба у тісному спілкуванні та симпатії. Поділ відносин на формальні та неформальні певною мірою є умовним, реально мала група завжди являє собою єдність таких відносин. Разом з тим ці системи відносин досить самостійні. Дехто з дослідників ставить питання про бажаність "максимального" зближення офіційної та неофіційної структур малої групи з метою підвищення ефективності її функціювання. Проте навряд чи можна погодитися з подібною точкою зору, адже це відносини з різною цільовою та функціональною спрямованістю, збіг яких призводить до продовження спілкування за наперед заданими схемами. Як наслідок, знижується індивідуальна активність більшості членів групи, а сама група схиляється до шаблонних, конформних реакцій, що гальмує її розвиток. Якщо ж це триває довго, відбувається перенасиченість процесом спілкування і між членами групи виникають сили відштовхування, що врешті-решт веде до конфліктів і розпаду групи.

3. Сутність, функції та структура соціальної установки. У вітчизняній науковій літературі досить поширеним є вживання поняття соціальної установки як готовності, налаштованості діяти певним чином у певній ситуації при задоволенні потреби, ніж як оцінки цінностей. Поняття „установка”, визначене розробником теорії установки Д. Узнадзе, означає мобілізацію сутнісних сил людини при задоволенні найпростіших потреб фізіологічної природи. За його визначенням, установка є цілісним динамічним станом суб’єкта, станом готовності до певної активності, станом, який зумовлюється двома факторами: потребою суб’єкта і відповідною об’єктивною ситуацією. Соціально-психологічні установки є станами психологічної готовності, що складається на основі досвіду і робить вплив на реакції людини щодо тих об'єктів і ситуацій, з якими він зв'язаний і які соціально значимі. Поняття "установка" слід розглядувати не як взагалі відношення позицію до якого-небудь предмету, явища, людини, а як диспозицію – готовність до певної поведінки в конкретній ситуації (зв'язок між внутрішнім і зовнішнім). Звідси поділ установок на два різновиди – актуальні та фіксовані, та два типи – до об’єкта і до ситуації.Структура (компоненти) установки: 1. Когнітивний, такий, що містить знання, уявлення. 2. Афектний, такий, що відображає емоционально-оценочноє відношення до об'єкту. 3. Поведінковий (конативний), виражаючий потенційну готовність особи реалізувати певну поведінку по відношенню до об'єкту. Соціальна установка, таким чином, почала розглядатися одночасно як знання суб’єкта про предмет його відношення, як емоційна оцінка та певний намір-програма дій щодо конкретного об’єкта.Функції СП установки: 1. Функція пристосування пов'язана з необхідністю забезпечити максимально сприятливе положення людини в соціальній середовищі.Позитивні установки - до сприятливих стимулів. Негативні – до джерел неприємних стимулів. 2. Енергозахисна. Пов'язана з необхідністю підтримувати внутрішню стійкість особи. Негативні установки до тих осіб, дії яких можуть послужити джерелом небезпеки для цілісності особи. Джерелом негативної установки може служити негативне відношення до нас. 3. Ціннісно-висловлювальна. Пов'язана з потребами в особистісній стійкості. Позитивні установки виробляються, як правило, до представників свого особистісного типу. 4. Функція організації світогляду. Виробляються по відношенню до знань про світ. Наукові уявлення + буденні. Система установок – це сукупність емоційно забарвлених елементів знання про світ, про людей.Соціальна настанова є морально-правовим параметром особистості, який містить правила регуляції поведінки з іншими особами, що реалізують свої потреби, можливо, націлені на ті ж цінності-блага; ставлення, атитюд – попереднє перед початком дій щодо задоволення потреб оцінювання матеріальних або інформаційно-ідеальних цінностей-благ для мотивованого вибору з їх числа найзначущішої для задоволення домінантної потреби;соціальна установка – це вибіркова за мотивами мобілізованість, налаштованість і готовність особистості до діяльності для задоволення певної біо- чи соціогенної потреби. Позиція – це власне, суб’єктивне відношення, пов’язане з оцінкою навколишньої дійсності та вибором оптимальної поведінки.Позиція особистості як її суб’єктивна якість тісно пов’язана і багато в чому зумовлена об’єктивними параметрами життя людина – місцем у соціальній системі, в структурі групи і тими правилами та обов’язками, які відповідають цьому її стану. Єдність об’єктивного і суб’єктивного (статусу і позиції) в структурі особистості виявляється в її рольовій поведінці.

Білет 7.

1. Розвиток сучасної зарубіжної соціальної психології. У західній соціально-психологічній науці в ХХ ст отримали розвиток наступні теоретичні підходи: І. соціокультурний підхід Е. Росса — джерела соціальної поведінки людей властиві не окремій особі, а соціальній групі, соціальна поведінка пояснюється впливом великих соціальних груп. Група розглядалася як своєрідна цілісність, що володіє свідомістю. Відповідно до сучасного соціокультурного підходу вважається, що переконання, цінності і забобони людини обумовлені перш за все чинниками групового рівня (нація, соціальний клас, норми культури); ІІ. еволюційний підхід У. Макдугалла — направлений на пошук причин соціальної поведінки у фізичних і психічних схильностях, що допомагали нашим предкам виживати і породжувати потомство. Передбачається, що тварини, найбільш пристосовані до умов довкілля, мають більше шансів вижити і породити на світ життєздатне потомство, передавши йому у спадок відповідні властивості. Ці властивості з часом замінюються новими властивостями живих організмів, більше відповідними для певного середовища; ІІІ. теорія соціального научіння (А. Бандура і Р. Уолтерс) — соціальна поведінка розглядається як продукт минулого досвіду індивіда і його научіння в процесі здобуття винагород і покарань. Особлива роль в розвитку тих або інших поведінкових форм відводиться наслідуванню. Так, наприклад, діти можуть навчитися агресії, спостерігаючи за різними формами агресивної поведінки дорослих. Важлива роль в розвитку індивідуальної поведінки відводиться також переконанням, очікуванням, можливості вибору і самопідкріпленню; IV. феноменологічний підхід К. Левіна — соціальна поведінка людини керується її суб'єктивною інтерпретацією подій соціального світу. Основним в системі поглядів Левіна на соціальну поведінку людини є поняття “життєвого простору”, в яке входить вся сума можливих подій, які впливають на індивіда з минулого, сьогодення і майбутнього, як це йому представляється. Поведінка людини при цьому розглядається як її рух крізь ділянки даного життєвого простору, одни з яких привабливі, а інші — ні. Інтерпретація людиною тієї або іншої ситуації, згідно з Левіну, пов'язана з її цілями в даний момент. Так, наприклад, якщо фанат якої-небудь футбольної команди бажає вплутатися в бійку із залицяльниками “чужої” команди, він може інтерпретувати випадковий поштовх як агресивний випад з іншого боку; V. соціально-когнітивний підхід — зосереджується на ментальних процесах, що беруть участь в тому, яким чином індивід звертає увагу на соціальні події, інтерпретує їх і зберігає в пам'яті. Прибічники цього підходу вважають, що психічні процеси, пов'язані з тим, які саме події привертають увагу людини, як він інтерпретує ці події і зберігає їх в своїй пам'яті, особливим чином здатні впливати на соціальну поведінку людини, направляючи її увагу до того або іншого аспекту ситуації. Вони також можуть робити вплив на розуміння цієї ситуації на основі виниклих у неї асоціацій даної події з аналогічним досвідом минулого, що зберігся в пам'яті. Розглянуті підходи до розуміння соціально-психологічних явищ не протирічать один одному, а є лише однією з граней соціально-психологічного аналізу, які взаємно доповнюють один одного. Поєднання цих підходів і їх комплексне використання забезпечують всебічне вивчення того або іншого явища соціальній психології.

2. Поняття про керівництво і лідерство у малій соціальній групі. Керування (управління) визначається, як розумовий та фізичний процес, який приводить до того, що підлеглі виконують визначені їм офіційно доручення і вирішують певні задачі. Лідерство є процесом, за допомогою якого одна особа впливає на поведінку інших членів групи. Отже, лідерство є дещо вужчим поняттям, ніж керування (обмежується лише впливом), хоча діапазон його застосування є ширшим (вплив використовується для вирішення різних задач, в тому числі і управління). Феномен лідерства пов'язаний з регуляцією міжособових стосунків, які мають неформальний характер, а керівник є носієм функцій та суб'єктом регуляції офіційних, формальних стосунків у межах певної соціальної організації. На відміну від лідерства, що є функцією мікросередовища, офіційне керівництво породжується і функціонує відповідно до потреб, завдань та особливостей домінуючої в макросередовищі системи соціальних відносин. Крім того, лідерство — феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності й функціонує переважно стихійно.Керівництво визначається цілеспрямованою і контрольованою діяльністю цілої системи соціальної організації та її інститутів. Порівняно з лідерством воно має більш стабільний характер, оскільки безпосередньо не залежить від зміни групових настроїв, змін у міжособистісних стосунках. Офіційне керівництво спирається на певну систему санкцій у стосунках керівництва та підлеглості й має не тільки силу особистого впливу (як лідер), а й офіційний статус у системі організації. Відрізняється і процес прийняття рішень: у керівника він має складніший та опосередкований характер. І, нарешті, сфера діяльності лідера — мала група, стосунки симпатії та антипатії, визнання та невизнання, підтримка або опозиція в межах групи, сфера керівника — група в організації, соціальній системі.Лідерство — це суто психологічна характеристика поведінки певних членів групи. Керівництво — більшою мірою соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління і підлеглості та виконання зовні поставлених перед групою цілей. Тому аналіз цієї проблеми має спочатку спрямовуватися на виявлення загальних механізмів лідерства, а потім на інтерпретацію цього механізму в межах конкретної діяльності керівника. Теорії лідерства: 1) особистісна (теорія рис); 2) ситуаційна; 3) поведінкова; 4)синтетична. Стилі керівництва та лідерства: 1. Авторитарний. 2. Демократичний.

3. Ліберальний. Лідерські  типи: Лідер-натхненець (ідеї), Лідер-виконавець (організація), Лідер-натхненець=виконавець (найкращий). Також розрізнають лідера, зосередженого на роботі та лідера, зосередженого на людях.