Шпаргалка по "Основам социальной психологии"

Білет 1.

1. Сутність, структура та функції соціальної психології. СП – це сфера науки, яка намагається зрозуміти природу і причини людської поведінки та мислення в різних соц.ситуаціях. Вона спрямована на розуміння чинників, що формують дії і думки конкретної людини в конкретних соц.ситуаціях. Більшість чинників, що впливають на соц.взаємодію розділяють на: 1) дії та особливості інших людей; 2) основні когнітивні процеси; 3) екологічні змінні (транспорт, шум місце); 4) культурний чинник; 5) біологічний чинник. СП— наука про взаємозв'язок соціального і психічного, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємовпливи на рівні окремої людини, спільності; про соціально- психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу. Мета СП полягає у вивченні зв’язків між людьми 
Структура соціальної психології. І. Методологія як складова СП. Проблеми, які вивчає методологія: 1) історія розвитку СП; 2) основні положення, пов’язані з визначенням місця і ролі псих.чинника в соц.житті; 3) принципи, закони і категорії СП; розробка та теор.передумови використання методів СП. ІІ. Теор.частина, або феноменологія – конкретні психол.явища, які досліджуються в СП.  1) соц.-психол.проблеми особистості; 2) соц.-психол. характеристикики спілкування; 3) соціальна психологія спільностей; 4) психологія міжгрупової та міжіндивідуальної взаємодії. ІІІ. Практ.частина, або праксеологія – розробляє прикладну психологію у різних сферах психологічної практики, зокрема: психологія побуту, психологія політики, етнічна психологія, правова психологія, психологія релігії, психологія мистецтва.

Функції соціальної психології. Як самостійна галузь знання, соціальна психологія реалізує усі функції, властиві психологічній науці: теоретико-пізнавальну, комунікативну, гуманістичну, прогностичну, прикладну та ін. Теоретико-пізнавальна функція передбачає повне і конкретне пізнання соціально-психологічної реальності, її структури, механізмів розвитку та функціонування з позицій інтересів людини і групи, а також з'ясування закономірностей, механізмів та чинників, що детермінують соціально-психологічні явища. Комунікативна функція реалізується як систематизація знань з проблем сприймання, передавання інформації, взаємодії і взаємовпливу людей. Гуманістична функція полягає в дотриманні норм етики і моралі щодо індивіда, в захисті соціальних спільностей, верств, відтворенні й передаванні соціального досвіду. Прогностична функція передбачає формування соціально-психологічних прогнозів щодо співвідношення індивідуального і соціального, суб'єктивного відображення об'єктивної реальності. Зміст прикладної функції полягає у з'ясуванні на основі теоретичного й емпіричного аналізів закономірностей становлення соціально-психологічної реальності форм існування та способів функціонування ціннісного ставлення індивіда до соціальної дійсності, вироблення практичних рекомендацій з різних аспектів взаємодії, впливу людей один на одного та сприйняття їх у соціальній спільноті.

2. Види та функції спілкування. Поняття спілкування є надзвичайно широким і включає в себе різні аспекти. Спілкування - це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера. У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життєдіяльності. Спілкування виконує цілий ряд різних функцій: 1) Комунікативна функція — зв'язок людини з світом у всіх формах діяльності. 2) Інформаційна функція виявляється у відображенні засобів оточуючого світу. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації. 3) Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана з суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх прагнення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості. 4) Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків з оточуючим світом. У процесі спілкування ці переживання вторинно відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій — антипатій, любові — ненависті, конфлікту — злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії. 5) Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають в формі побуджувальних сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці. 6) Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності. Також виділяються наступні функції: 7) Прагматична (досягнення спільної мети; 8) Формуюча (виховання); 9) Функція організації та підтримки міжособистісних відносин; 10) Внутрішньоособитісна функція.

Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак. 1. За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнішим. Матеріальне спілкування — це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї діяльності, які виступають засобами задоволення потреб. Когнітивне спілкування — це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу). Кондиційне спілкування — це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру). Мотиваційне спілкування — це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином. Діяльнісне спілкування — це обмін діями, навичками, вміннями тощо. 2. За метою спілкування можна поділити на біологічне та соціальне. Біологічне спілкування необхідне для підтримки та розвитку організму (пов'язане з задоволенням біологічних потреб). Соціальне спілкування задовольняє ряд соціальних потреб особистості (наприклад, потреба в міжособистісних контактах). 3. В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим. Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів. Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та культурні (знакові системи). Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів). Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами). 4. В залежності від спрямування спілкування може бути діловим та особистісним, інструментальним та цільовим. Ділове спілкування — це спілкування на офіційному рівні і його змістом є те, чим зайняті люди в процесі трудової діяльності. Особистісне спілкування зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей. Інструментальне спілкування — це засіб для задоволення різних потреб. Цільове спілкування служить засобом задоволення саме потреби в спілкуванні. 5. Вербалізація. Виділяють вербальне та невербальне спілкування. Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови. Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки. 6. В залежності від суб'єктів спілкування може бути міжіндивідним (тобто спілкування між окремими індивідами), індивідно-груповим (спілкування між індивідом і групою) та міжгруповим (між групами). 7. За тривалістю виділяють короткочасне і тривале спілкування, закінчене та незакінчене.

3. Конформність і конформна поведінка. Термін “конформізм” означає робити подібним, відповідним, пристосовуватися, погоджуватися. У загальному плані конформізм визначається як пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів у поведінці, безапеляційне визначення існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Визначення конформізму: 1) відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосування; вплив однаковості у поведінці, 2) згода особистості з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості оточуючих людей; 3) результат тиску групових норм на індивіда, який внаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати подібно до інших членів групи. Конформна поведінка – це ситуативна поведінка індивіда в умовах конкретного групового тиску (впливу). Комфортність можна визначити як особливість чи властивість індивіда, яка виявляється в його схильності піддаватися реальному чи уявному тискові групи. Ця поступливість знаходить свій вияв у зміні його поглядів та поведінки відповідно до точки зору більшості. Є два типи конформної поведінки: 1) внутрішнє і 2) зовнішнє підпорядкування індивіда групі. Зовнішнє підпорядкування виявляється у свідомому пристосуванні до думки групи, яке супроводжується гострим внутрішнім конфліктом, і у свідомому пристосуванні до думки групи без яскраво вираженого внутрішнього конфлікту. Внутрішнє підпорядкування полягає в тому, що частина індивідів сприймає думку групи як свою власну і підтримує її не тільки в конкретній ситуації, а й за її межами. Йдеться, як про бездумне прийняття думки групи, так і про прийняття думки групи через вироблення власної логіки пояснення здійсненого вибору. Є три рівні конформної поведінки людини: 1) підпорядкування (вплив групи має зовнішній характер, тривалість конформної поведінки обмежується конкретною ситуацією); 2) ідентифікація (існує в двох формах; людина може повністю чи частково уподібнювати себе іншим членам групи, або ж учасники взаємодії очікують один від одного певної поведінки, намагаючись виправдати ці взаємні очікування); 3) інтерналізація (пов’язана із цінностями особистості); в такій ситуації поведінка людини є відносно незалежною від зовнішніх впливів, тому що думки чи точки зору інших об’єднані у систему цінностей самої людини.

Конформізм розглядається також як функція трьох різновидів впливу. 1) Інформаційна конформність щодо групи, коли точка зору групи вважається адекватним відображенням дійсності. 2) Нормативна конформність щодо групи, коли людина зацікавлена одержати оцінку групи. 3) Нормативна конформність щодо експериментатора. Вона виникає тоді, коли інтереси піддослідного спрямований головним чином на оцінку його не групою, а експериментатором. Узагальнюючи різні точки зору на природу конформної поведінки можна виокремити групу головних чинників, які її викликають. 1) Конформна поведінка виникає тільки у разі конфлікту (реального чи разі конфлікту (реального чи уявного) між індивідом та групою. 2) Конформна поведінка виникає тільки в ситуації тиску (впливу групи). При цьому важливим є те, що цей тиск здійснюється не як пряма погроза, а саме як психологічна: через оцінки, спільну думку, образливий жарт). 3) Важливими чинниками конформної поведінки є групові. До них належить розмір групи, її структура, міра згуртованості. 4) На конформну поведінку впливають індивідуальні та особистісні характеристики членів групи.

Конформності протистоїть нонконформізм, тобто повне заперечення якоїсь згоди, нехтування будь-якими нормами та цінностями. Нонконформізм як прагнення будь-що заперечувати точку зору більшості, чинити завжди протилежно її є не альтернативою конформності, а одним з її виявів, та проявом негативізму, та невмотивованої поведінки індивіда, і виявляється у незгоді, запереченні певних вимог, очікувань, норм соціального оточення.

Білет 2.

1. Проблема соціального і біологічного в особистості. Особистість – це індивід, який на основі специфічних людських біологічних передумов розвивається в самостійного свідомо діючого суб’єкта діяльності шляхом присвоєння суспільного досвіду. Людина особистістю не народжується, а стає. Проте, в сучасній психології немає єдиної теорії формування і розвитку особистості: 1) біогенетичний підхід – (З. Хол, 3. Фрейд і ін.) вважає основою розвитку особистості біологічні процеси дозрівання організму; 2) соціогенетичний - (Е. Торндайк, Б. Скіннер і ін.) структуру суспільства, способи соціалізації, взаємини з оточуючими; 3) психогенетичний - (Ж. Піаже, Дж. Келлі і ін.) не заперечуючи ані біологічних, ані соціальних чинників, висуває на перший план розвиток власне психічних явищ. Більшість психологів вважають, що людина особистістю не народжується, а стає. Вітчизняна теорія особистості (Ананьев, Виготський, Леонтьєв, Ломов, Мерлін, Мясищев, Петровський, Платонов, Теплов, Рубінштейн) базується на розумінні особистості як єдності діяльності, свідомості особи та зовнішніх умов, що детермінують її, діючи через внутрішні причини. Спадкове в особистості – це те, що існує і розвивається на основі генофонду батьків. Генотип (результат комбінації генів) визначає: 1) анатомо-фізіологічну структуру людини; 2) морфологічні і фізіологічні ознаки (біохімія); 3) обмін речовин; 4) стадії дозрівання організму; 5) групу крові; 6) будову нервової системи; 7) задатки = природну основу здібностей; 8) безумовно рефлекторні мозкові структури. Соціальне в особистості – це все те, що виникло в людині, як у члена суспільства, і виникає в онтогенезі в процесі спілкування з іншими людьми. 1) національні традиції, 2) державний устрій, 3) провідні ідеї суспільства, 4) навчання і виховання, 5) культурні надбання людства, а також 6) люди найближчого оточення, 7) особливості взаємин з ними, тощо. Соціальний “вимір” особистості обумовлюється впливом культури і структури спільностей, в яких людина виховується і в яких вона бере участь. Важливими соціогенними складниками особистості є соціальні ролі, що виконуються нею в різних соціальних спільностях (сім'ї, школі, групі ровесників, робочому колективі), а також суб'єктивне “Я”, тобто створене під впливом інших людей уявлення про власну особистість, і відображення “Я”, тобто комплекс уявлень про себе, створених з уявлень інших людей про нас самих. Існують також альтернативні теорії, що намагаються пояснити співвідношення соціального і біологічного в особистості людини

Помітне місце в науці займають теорії, які виділяють в особистості людини дві основні підструктури, сформовані під впливом двох факторів - біологічного і соціального. Була висунута думка про те, що вся особистість людини розпадається на «ендопсихічну» і «екзопсихічну» організацію. «Ендопсихіка» як підструктура особистості висловлює внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, як би внутрішній механізм людської особистості, що ототожнюється з нервово-психічною організацією людини. «Екзопсихіка» визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї сфері того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися. «Ендопсихіка» включає такі риси як сприйнятливість, особливості пам'яті, мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність і т.д., а «екзопсихіка» - систему відносин людини та її досвід, тобто інтереси, схильності, ідеали, переважаючі почуття, сформовані знання і т.д. «Ендопсихіка», яка має природну основу, обумовлена біологічно, на противагу «екзо-психіці», яка визначається соціальним фактором. Особистість не розчиняється в соціальному середовищі, а відноситься до неї як самостійна одиниця. Лише на цьому базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння «панувати собою», будувати осмислене життя.

2. Історично сформовані типи міжособистісного спілкування. Оскільки людина є істотою соціальною, то і її пізнавальна діяльність реалізується в соціальному контексті. Спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми (міжособистісне спілкування) і групами (міжгрупове спілкування), в якому здійснюється обмін інформацією; обмін діями; сприймання і розуміння учасниками один одного, спільна взаємодія. Згідно з усталеною традицією, у вітчизняній соціальній психології виділяють три різних за своєю орієнтацією типу міжособистісного спілкування: 1) імперативне, 2) маніпулятивне і 3) діалогічне. Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма впливу на партнера по спілкуванню з метою досягнення контролю над його поведінкою і внутрішніми установками, примусу до певних дій або рішень. У даному випадку партнер по спілкуванню розглядається як об’єкт впливу, виступає пасивною, “пасивний” стороною. Особливість імперативу в тому, що кінцева мета спілкування - примушення партнера - не завуальована. В якості засобів опису впливу використовуються наказ, вказівки, розпорядження і вимоги. Маніпуляція - це поширена форма міжособистісного спілкування, що припускає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів. Як і імператив, маніпулятивний тип спілкування припускає об’єктне сприйняття партнера по спілкуванню, який використовується маніпулятором для досягнення своїх цілей. Ріднить їх і те, що при маніпулятивнім спілкуванні також ставиться мета добитися контролю над поведінкою і думками іншої людини. Корінна відмінність полягає в тому, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування; вони або просто ховаються від нього, або підміняються іншими. У маніпулятивнім процесі партнер по спілкуванню сприймається не як цілісна унікальна особистість, а як носій певних, “потрібних” маніпулятору властивостей і якостей. Діалогічне спілкування – це рівноправне суб’єктно-об’єктне спілкування, яке має на меті взаємопізнання. Особливості та результати взаємодії між людьми значною мірою залежать від того, як вони сприймають, розуміють, відтворюють та інтерпретують поведінку одне одного, оцінюють можливості інших учасників спілкування та власні. Процес взаємодії супроводжується взаєморозумінням чи непорозумінням, здатністю чи нездатністю прогнозувати поведінку партнера по спілкуванню. Сфера, способи і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями його учасників, їх положенням у системі суспільних відносин. Регулюються вони характером виробництва, обміном і потребами, писаними і неписаними правилами суспільного життя, моральними і правовими нормами, соціальними інститутами і службами. В індивідуальному плані вони обумовлюються: рівнем свідомості особистості; психічним типом та характером розвитку індивіда; засвоєним особистістю культурним рівнем спілкування.