Шпаргалка по "Основам социальной психологии"

3. Феномен групи з погляду соціальної психології. Соціальна психологія досліджує насамперед закономірності поведінки та діяльності людей, зумовлені їх належністю до реальних соціальних груп. Група – це конкретна спільність людей, що включені до типових для них різновидів і форм діяльності та об’єднані системою відносин, поведінка і діяльність в яких характеризується спільними цілями, нормами і цінностями. Значущість групи для особистості полягає передусім у тому, що група є певною системою діяльності, її суб'єктом, включеним у систему суспільних відносин. Єдність змісту й форм діяльності породжує спільність психологічних рис групи, передовсім «групової свідомості». Основні ознаки групи: 1)наявність спільної діяльності (чітко визначені зміст, цілі, завдання і характер спільної діяльності; 2) наявність певних відносин між членами групи, наявність зовнішньої і внутрішньої організації; 3) прийняті групові інтереси, потреби, норми, цінності, цілі; 4) наявність групових атрибутів; 5) наявність «ми»-почуття. Кожний член групи усвідомлює свою належність до групи завдяки привласненню цих характеристик, усвідомленню психологічної спільності з іншими членами цієї соціальної групи. Тому універсальним принципом входження до певної спільноти є формування усвідомлення почуття «ми», що засвідчує належність до певної групи (хоча іноді цей феномен може бути й неусвідомлений). Соціальна діяльність, її конкретні види та форми є основним інтегруючим фактором і головною ознакою соціальної групи. Участь членів групи в спільній діяльності зумовлює формування психологічної спільності між ними. Саме в цьому разі група стає об'єктом соціально-психологічного аналізу. Основні параметри групи: 1) психологічний зміст спільної діяльності, 2) композиція групи – сукупність індивідуальних характеристик членів групи (=склад групи), 3) структура групи, 4) групові процеси, 5) норми, цінності, санкції. Існує кілька формальних ознак структури групи: 1) структура комунікацій – підпорядкованість позицій індивідів в залежності від їх розміщення в системі інформації, 2) лідерська структура, 3) горизонтальні групові структури, які відзначають позиції членів групи відносно симпатії та антипатії, 4) вертикальні групові структури – сукупність членів групи в системі офіційних відносин (1 рівень – офіційно-ділові відносини, 2 рівень – неофіційно-ділові відносини, 3 рівень – неофіційні емоційні відносини) та ін. Крім того, можна виділяти 5) емоційну структуру групи, 6) структуру міжособистісних стосунків та її зв'язок із

7) функціональною структурою групової діяльності. Серед групових процесів треба виділити ті, які організують діяльність групи. Це насамперед процеси групової динаміки, що відображають весь цикл життєдіяльності групи та її етапи: утворення, функціонування, розвиток і розпад. Процесами групової динаміки вважаються керівництво та лідерство, прийняття групових рішень, утворення групових норм, формування структури групи, згуртованість, конфлікти, тобто всі ті процеси, які фіксують і забезпечують психологічні зміни, що відбуваються в групі під час її існування. Важливий аспект групової динаміки — це розвиток групи, його якісно специфічні рівні, особливості різних параметрів групової діяльності на кожному з цих рівнів. Одним з важливих параметрів функціонування групи є групові норми. Це певні правила, відпрацьовані й прийняті групою. Поведінка членів групи здійснюється відповідно до групових норм, які виконують регулятивну функцію щодо діяльності групи. Норми тісно пов'язані з цінностями, бо всякі правила формулюються тільки на підставі відпрацювання певного ставлення до соціальних явищ, що зумовлене місцем групи в соціальному середовищі, її досвідом в організації певної діяльності. Цінності різних соціальних груп не завжди збігаються. Норми як правила, що регулюють поведінку та діяльність членів групи, спираються саме на групові цінності. Зміст норм групи включає в себе і загальнозначущі норми, і специфічні, відпрацьовані конкретною групою. Взаємини індивіда і групи можна зрозуміти лише за умови визначення, які норми групи він приймає, а які відкидає, і чому він робить такий вибір. Групові норми сприяють підвищенню стабільності групи, вони не тільки впливають на членів групи, а й становлять основу соціального контролю. Соціальний контроль — це система засобів впливу суспільства та соціальних груп на людину з метою регуляції її поведінки відповідно до прийнятих норм. Соціальний контроль вирішує два завдання: підгримує стабільність соціальної структури та забезпечує її позитивний розвиток. Вплив соціального контролю найбільше відчувають особи, які демонструють поведінку, що не відповідає нормам або відхиляється від них. Залежно від типу таких відхилень група застосовує певні санкції до своїх членів. Характер цих санкцій залежить од рівня розвитку групи. Санкції можуть бути двох типів — позитивні і негативні, вони застосовуються з метою забезпечення виконання норм. Поведінка членів групи залежить від системи очікувань щодо виконання групових норм (експектацій — від англ. очікувати) Експектації — це різновид соціальних санкцій, що впорядковують систему взаємин і взаємодій у групі. На відміну від офіційних регуляторів поведінки в групі екс-пектації мають неформалізований і не завжди усвідомлюваний характер. Вони характеризуються правом очікування від оточуючих поведінки, що відповідає їх груповому статусу, та обов'язком поводитися відповідно до обґрунтованих очікувань інших людей.

Білет 3.

1. Основні підходи до визначення предмета соціальної психології. Людині як істоті, яка має різноманітні стосунки з іншими особами, від природи властивий соціально-психологічний тип мислення, певний спосіб сприймання й пояснення подій, явищ, станів, які вона може спостерігати як у себе, так і в людей, які її оточують, та в соціумі. Саме тому у предметі СП проблеми, пов'язані із особистістю та особливостями її взаємодії з іншими людьми, посідають чільне місце. Зародження соціальної психології на стикові психології і соціології, її виокремлення як самостійної наукової дисципліни об'єктивно зумовлене такими явищами суспільного життя, які не можуть бути досліджені без допомоги об'єднаних зусиль цих двох наук (соціології і психології). Інша причина, яка вказує на двоїстість становища СП, є сама історія становлення цієї дисципліни, яка водночас визріла в надрах психологічного й соціологічного наукового знання. Все це створює труднощі для визначення предмета соціальної психології. Процес уточнення предмета соціальної психології можна уявити як хронологічне виокремлення певних періодів: 1) накопичення соціально-психологічних знань у сфері суспільних і природничих наук (з давніх часів аж до середини XIX ст.); 2) виокремлення соціальної психології із соціології і психології та перетворення на самостійну галузь знання (друга половина XIX — почате XX ст.); 3) оформлення соціальної психології як самостійної науки з усіма атрибутами, характерними для неї (20-ті роки XX ст.). Як бачимо, за різних періодів розвитку соціальної психології її предмет визначали як: 1) причинну зумовленість психічного соціальним, шо було предметом обговорення ще під час дискусії 1920-х років і стало передумовою розвитку соціально-психологічних досліджень у рамках загальної психології та педагогіки; 2) співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості); 3) закономірності поведінки людей, зумовлені їхньою спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливом один на одного. Основні підходи. І. Соціологи вважають, що СП потрібно розглядати як науку про масові явища психіки (визначення Бехтерева). ІІ. Предметом СП повинна бути особистітсть (Мясищев). ІІІ. СП є наука, що вивчає і масові психічні процеси, і проблеми особистості (інтегральний підхід Андрєєвої). Останній погляд на СП склався поступово як результат дискусії про предмет соціальної психології у 20-х і 60-х роках. Його можна вважати компромісним рішенням, що поєднало в собі два різні підходи — психологічний і соціологічний. Виходячи з цього погляду, дослідження в галузі СП підтверджують, що до визначення предмета СП слід рухатися як від особистості, так і від масових психічних явищ. Саме в рамках цього підходу Г. Андрєєва пропонує робоче визначення предмета СП: вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, зумовлених належністю їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп. Вітчизняний соціальний психолог М. Корнєв небезпідставно стверджує, що на сучасному етапі розвитку суспільства та СП розуміння її предмета потребує певного уточнення з ряду причин: 1) предмет кожної науки, у тому числі й соціальної психології, не є чимось застиглим, її конкретні наукові та соціально-історичні умови постійно спричиняють його зміни; 2) в багатьох визначеннях предмета СП, не є винятком і те, що було наведено вище (див. визначення Г. Андреєвої), розглядається радше не її предмет, а об'єкт; 3) стверджуючи самостійний статус соціальної психології як міждисциплінарної науки, варто чітко визначити її місце в системі наукового знання та розглянути її зв'язки з іншими науками. Саме тому ніколи ще так активно проблеми СП не обговорювалися у вітчизняній та зарубіжній психології, як на рубежі XX і XXI століть.

2. Механізми взаєморозуміння. Взаєморозуміння – це таке розшифрування партнерами повідомлень і дій одне одного, яке відповідає їх значенню з погладу їхніх авторів. Виокремлюють три рівні взаєморозуміння:  згоду, розуміння та співпереживання. І. Під згодою слід розуміти достатньо взаємопогоджені оцінки ситуації та правила поведінки кожного учасника спілкування. Це зовнішній (формальний) рівень взаєморозуміння. Уміння зрозуміти ситуацію і підпорядкувати свої емоції та поведінку до неї та до поведінки інших – необхідна умова спільної діяльності. Згода як формальний рівень взаєморозуміння виявляється в різних видах спілкування: соціально-рольовому або анонімному, функціонально-рольовому, неформальному.

ІІ. Розуміння як осмислення – другий рівень – це такий стан свідомості, коли в суб’єкта виникає впевненість в адекватності своїх уявлень і дібраних засобів впливу. Без такого стану неможливо продовжувати спілкування з метою координації дій у спільній діяльності. Тут характерно відчуття внутрішнього зв’язку, організованості в обговоренні, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, організованості в обговоренні, встановлення причинно-наслідкових зв’язків. Розуміння як осмислення сприяють діалог, уміння знайти спільну мову, навчитися слухати одне одного й аналізувати погляди кожного. Бажання осмислити – ознака високих моральних якостей людини та її культури спілкування. ІІІ. Взаєморозуміння як співпереживання передбачає здатність ураховувати стан співбесідника. Той, хто перебуває у збудженому стані, має заспокоїтись, а той, хто перебуває у пригніченому стані, - активізуватися. Стан людини можна визначити за експресією обличчя, жестами, позою, які дають змогу не лише побачити ставлення людини до співбесідника, а й до інформації, яку він часом намагається приховати. Тому з морального погляду слід розпізнати емоційний стан іншого. Це зробити легше, аніж маніпулювати своїм. Під час спілкування люди осмислюють не лише словесну інформацію. Спостерігаючи за поведінкою одне одного, на основі несловесної інформації й контексту людських взаємин вони начебто „читають” те, що приховано за словами співбесідника ( у сфері його мотивації, моральності, свідомого, несвідомого і т. ін). Взаєморозуміння залежить від бажання співрозмовника зрозуміти інформацію, що передається, повноти інформації, логіки викладу, вміння стимулювати іншого до думки. Якщо цього немає, то на шляху до взаєморозуміння виникають бар’єри (естетичний, інтелект-й, моральний, емоційний,соціальний).

Бар’єри на шляху до взаєморозуміння  виникають залежно від характеру  комунікації та індивідуальних особливостей людей, які спілкуються. Бар’єрами можуть бути також особливості різних соціальних груп, до яких належать співбесідники, а також їхні соціокультурні відмінності. Аналізуючи факт непорозуміння, варто подумати, які з них треба обійти і які внести корективи у подальше спілкування. Ще важливіше вміти прогнозувати, передбачати виникнення можливих бар’єрів, будувати тактиву їх запобігання. Серед механізмів взаєморозуміння виокремлюють 1)ідентифікацію ( уподібнення себе іншому) та 2)рефлексію ( у соціальній психології – механізм усвідомлення індивідом чи групою того, як на справді сприймають і оцінюють інші індивіди чи групи). Ідентифікація як механізм дещо схожа на 3)емпатію – так зване афективне  „розуміння”, що зводиться до проникнення в переживанні іншої людини. Розрізняють три складові емпатії: емоційну, що грунтується на механізмі наслідування моторних і афективних реакцій іншої людини; когнітивну, яка базується на інтелектуальних процесах; прогностичну, що виявляється як здатність людини передбачати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях.Як механізм взаєморозуміння розглядають також 4)децентралізацію (зміну позицій суб’єкта внаслідок порівняння та інтеграції її з позиціями, що відрізняються від власної), 5)атракцію (пізнання іншої людини на основі стійкого позитивного почуття до неї) та 6)каузальну атрибуцію (пояснення вчинків та почуттів іншої людини, не представлених в полі сприймання). Прийоми взаєморозуміння: формування спільної нової спільної мови, намагання поступитися партнерові та діалог незалежних. Спільна мова  - це найпоширеніший прийом, зокрема, для створення нової групи або сім’ї.

3. Класифікація малих соціальних груп. Існують різні підстави для класифікації малих груп: групи розрізняються: 1) за часом їх існування (довготривалі і короткочасні), 2)за типом головної діяльності (навчально-виховні, виробничо-трудові, спортивні, соц.-політичні), 3) за соц.спрямованістю (соціально корисні, соціально небезпечні), 4) за мірою відкритості (відкриті, закриті), 5) за типом домінуючої структури (формальні, неформальні), 6) за ступенем впливу на особистість (первинні, вторинні, референтні, 7) за ступенем тісноти контакту між членами ,

8) за способом входження індивіда і т.д. В даний час відомо близько п’ятдесяти різних підстав класифікації. І. Ділення на первинні і вторинні групи зберігається за традицією (вторинні в цьому випадку ті, де немає безпосередніх контактів, а для спілкування між членами використовуються різні “посередники” у вигляді засобів зв′язку, наприклад), але по суті досліджуються надалі саме первинні групи, оскільки тільки вони задовільняють критерію малої групи. Практичного значення ця класифікація в даний час не має. ІІ. Друге з історично запропонованих ділень малих груп - це ділення їх на формальні і неформальні. Вперше це ділення було запропоноване Э. Мейо. Згідно Мейо, формальна група відрізняється тим, що в ній чітко задані всі позиції її членів, вони окреслуні груповими нормами.Відповідно у формальній групі також строго розподілені і ролі всіх членів групи, в системі підпорядкування так званій структурі влади: уявлення про відносини після вертикалі як відносин, визначених системою ролей і статусів. Прикладом формальної групи є будь-яка група, створена в умовах якоїсь конкретної діяльності: робоча бригада, шкільний клас, спортивна команда і т.д. Усередині формальних груп Э. Мэйо виявив ще і “неформальні” групи, які складаються і виникають стихійно, де ні статуси, ні ролі не наказані, де заданої системи взаємин по вертикалі немає.Неформальна група може створюватися усередині формальної, коли, наприклад, в шкільному класі виникають угрупування, що складаються з близьких друзів, об’єднаних якимсь загальним інтересом, таким чином, усередині формальної групи переплітаються дві структури відносин. 
Але неформальна група може виникати і сама по собі, не усередині формальної групи, а поза нею: люди, що випадково об’єдналися для ігор у волейбол де-небудь на пляжі, або тісніша компанія друзів, що належать до абсолютно різних формальних груп, є прикладами таких неформальних груп. Іноді в рамках такої групи (скажімо, в групі туристів, що відправилися в похід на один день), не дивлячись на її неформальний характер, виникає спільна діяльність, і тоді група набуває деяких рис формальної групи: у ній виділяються визначені, хоч і короткочасні, позиції і ролі. 
Практично було встановлено, що в реальній дійсності дуже важко вичленувати строго формальні і строго неформальні групи, особливо в тих випадках, коли неформальні групи виникали в рамках формальних. Тому в соціальній психології народилися пропозиції, що знімають цю дихотомію. З одного боку, були введені поняття формальна і неформальна структури групи (або структура формальних і неформальних відносин), і розрізнятися стали не групи, а тип, характер відносин усередині них. ІІІ. Дослідник Р. Хаймен відкрив феномен “референтної групи”. Референтна група – це спільність, з якою людина порівнює себе, до якої відносить себе і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Ця група виконує дві функції – нормативну і порівняльну. Нормативна функція виявляється в мотивації: референтна група є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини. Порівняльна функція полягає в тому, що референтна група стає еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших.В даний час в літературі зустрічається двояке вживання терміну “референтна група”: іноді як група, що протистоїть групі членства, іноді як група, що виникає усередині групи членства.

Білет 4.

1. Передумови виникнення соціальної психології як самостійної галузі знання. Донаукові емпіричні передумови виникнення СП як самостійної галузі знання. 1. Досвід практичного використання законів суспільної психології, що стихійно склався. 2. Досвід використання засобів мистецтва (художня література). 3. Досвід використання релігійного знання. 4. Досвід дійств шаманів, відунів, тощо 5. Культурно-психологічні традиції різних духовних шкіл (буддизм, йога). Етапи становлення СП. І етап. Філософський. Накопичення СП знань в Сфері філософії. Філософськими витоками СП теорії є: 1) ідеї Платона (про ірраціональність поведінки мас); 2) ідеї Аристотеля (про суспільні інстинкти); 3) СП пояснення процесів суспільно-політичного життя. Локк, Гоббс, Макіавеллі: «Людям притаманний егоїзм. Матеріальний інтерес є основним чинником взаємодії людини з соціумом. Тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення». Дідро, Руссо: «Людина від природи є доброю. Гуманізм…Освіта врятує світ». Кант: «Особистість цінна сама по собі… Є лише зоряне небо над головою та моральний закон всередині нас…»; 4) ідеї російських філософів-революційних демократів: Белінський, Чернишевський, Герцен, Радищев; 5) основні ідеї укр.філософів про соціальний устрій, про взаємовпливи та ролі в розбудові держави: Сковорода, Шевченко, Костомаров. ІІ етап. Феноменологічний (описовий). Виділення описової СП із філософії (50-ті рр. ХІХ ст. – 20-ті рр. ХХ ст.). Соц. передумови (1. становлення масового виробництва; 2. розвиток мовознавства; 3 розвиток кримінології) вплинули на  розгортання наступних процесів розвитку наукової СП: І. Виділення СП явищ в самостійні класи (спілкування, малі соціальні групи, навіювання, тощо) ІІ. Розробка специфічних способів вивчення цих явищ = психологічних теорій: 1. Теорія психології народів (нім. Школа – Лацарус, Вундт). Основна ідея: існує надіндивідуальна душа, що підпорядкована надіндивідуальній цілісності, якою є народ, або нація. 2. Теорія психології мас (італ. та франц. психологічні школи – Тард, Лебон). Основна ідея: рушійною силою соц.розвитку є наслідування, яке відіграє в суспільному житті таку ж роль, як спадковість в біологічному.. Досліджується: проблема мас та еліти суспільства, вплив вождів (основними ознаками маси є домінування почуттів, неуособленість, втрата інтелекту та особистісної відповідальності. 3. Теорія  соц.інстинктів (англ.та амер.психол. школа – МакДугал). Основна ідея: рушійною силою соц.поведінки людини є інстинкти: інстинкт відтворення роду (створення сім’ї) та відповідні почуття = ревнощі, жіноча покірність; інстинкт будівництва = почуття творення; стадний інстинкт = почуття належності; інстинкт набуття матеріальних цінностей = почуття власності; інстинкт втечі = почуття самозбереження; інстинкт боротьби = емоції гніву та страху. ІІІ. Оформлення експериментальної СП в самостійну науку. (20-ті роки ХХ ст.) Тейлор – засновник психології організації і управління. Дайоль – франц.дослідник, інтерпретує нормативний порядок як реальність суспільства, як чинник соц.поведінки. Е.Мейо – вперше починає інтенсивно досліджувати міжособистісні стосунки людей. Олпорт, Мьоде – основоположники СП-експерименту (поняття: соц.фасілітація=стимулюючий вплив однієї людини на іншу, соц.інгібіція=паралізуючий вплив однієї людини на іншу). Бехтерев в 1910р. сформулював предмет і завдання СП (СП потрібно розглядати як науку про масові явища психіки). Блонський, Корнілов займаються проблемами особистості і взаємин в малих соц.групах. Початок розвитку СП як самостійної науки.