Шпаргалка по "Основам социальной психологии"

ним властивостям, а також сприяє особистісному розвиткові. Передумовами здійснення оптимального вибору форми шлюбно-сімейних стосунків, яким особистість визначає для себе напрямок свого подальшого розвитку, є рефлексія ситуації вибору, всіх його аспектів, свідомих та підсвідомих смислів кожної з альтернатив, власних шлюбно-сімейних уявлень та вподобань, прийняття відповідальності по відношенню до нього та всіх його наслідків, самостійність, автономність рішення щодо форми шлюбу. Психологічними особливостями особистості, що прагне зробити свій вибір форми шлюбно-сімейних стосунків оптимальним, є рефлексивність, відповідальність та спрямованість до самореалізації. Встановлено, що істотною передумовою задоволеності шлюбом є оптимальний вибір форми шлюбно-сімейних стосунків, який великою мірою обумовлюється психологічними особливостями обох партнерів. Для того, щоб вибір цивільного шлюбу був оптимальним, необхідна усвідомленість обома партнерами власних шлюбних уявлень, вподобань і т.і., готовність до творчості в своїх стосунках, до самореалізації в цій сфері життєдіяльності та вміння приймати відповідальність за свій вибір, свої взаємини. В середині нечітких меж цивільного шлюбу, в умовах відсутності регламентованості стосунків особистість має  бути більш зрілою, самостійною, здатною протистояти тиску суспільних стереотипів.

Білет 19.

1. «Я» особистості як чинник становлення в групі. Розуміння людиною не тільки об'єктів, а й їх властивостей і зв'язків, значущості для себе та суспільства створює умови для актуалізації СП механізмів розгортання цілеспрямованої взаємодії. Предметом усвідомлення є інтелектуальна, емоційна діяльність, спрямована на пізнання себе, тобто внутрішньої інформації, яка дає змогу зрозуміти, чому людина обирає певний спосіб поведінки у взаємодії із соціумом. Йдеться про самосвідомість, яка забезпечує вибір діяльності, лінії поведінки, формування стилю життя — здатність людини безпосередньо відтворювати себе, сприймати себе збоку, рефлексувати з приводу своїх можливостей. Об'єктом самосвідомості є особистість, яка одночасно пізнає і пізнається, оцінює та оцінюється. До структури самосвідомості належать самопізнання, самооцінка, самоконтроль. Самопізнання — процес пізнання суб'єктом себе, своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту. . Самопізнання завжди опосередковане відображенням зовнішнього світу, представленого у спільній діяльності та спілкуванні з іншими людьми. Обмеженість соціальних контактів та відносин, відсутність змоги отримати зворотний зв'язок, а отже і зворотну інформацію, гальмує самопізнання. Будучи результатом і передумовою самосвідомості, самопізнання до неї не зводиться: особистість може усвідомлювати себе, свої дії і не знати сутності свого “Я”. Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них. Самооцінка впливає на спосіб утворення соціальних контактів і групових відносин, їх тривалість та ефективність. У СП самооцінка та оцінка іншими нерозривно пов'язані між собою. Це дає підстави стверджувати, що самооцінка є оцінкою людьми, прийнятою особистістю за власну програму поведінки. Висока самооцінка сприяє особистісному розвитку, самоутвердженню в соціумі та структурі групових відносин. Низька самооцінка заважає індивідуальному зростанню, гальмує розкриття індивідуальності, провокує комплекси, які ускладнюють взаємини. Такими, наприклад, є комплекс неповноцінності — перебільшене почуття власної слабкості та неспроможності; комплекс перевищення — тенденція перебільшувати свої фізичні, інтелектуальні, соціальні якості й здібності. Із самооцінкою пов'язані феномени помилкового консенсусу (лат. consensus — згода, одностайність) — тенденція переоцінювати поширеність будь-якої думки, небажаної або неефективної поведінки; помилкової унікальності — тенденція недооцінювати те, що здібності та бажана чи ефективна поведінка мають значне поширення. Одним із рівнів розвитку самосвідомості особистості є самоконтроль — усвідомлене, вольове управління своїм психічним життям і поведінкою відповідно з “Я-характеристиками”, ментальністю, ціннісно-смисловою, потребово-мотиваційною та когнітивною сферами Самосвідомість пов'язана із здатністю до рефлексії — усвідомлення індивідом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільності; вид пізнання, у процесі якого суб'єкт стає об'єктом свого спостереження; роздуми, аналіз власного психічного стану, це процес відображення суб'єктами один одного. Формою самосвідомості є усвідомлення людиною власної гідності — уявлення про свою цінність як особистості. Люди з почуттям власної гідності щасливіші, менш невротичні, менш схильні до наркоманії та алкоголізму. Отже, самосвідомість особистості є важливим чинником становлення та самовдосконалення індивіда у структурі соціальних відносин. Вона є складним психічним процесом, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю себе в численних ситуаціях взаємодії з іншими людьми, осмисленні себе як суб'єкта дій, почуттів, поведінки, позиції в соціумі.

2. Характеристика невербальної комунікації. Спілкування є складним, багатоплановим процесом, у якому, крім слів, для обміну інформацією використовуються різноманітні засоби — постава тіла, жести, міміка, інтонація, погляд. Впливають на нього просторове розміщення партнерів, навіть їхні манери одягатися тощо. Усі ці засоби передавання інформації належать до невербальної комунікації — процесу взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.  Соціально і психофізіологічно вмотивоване використання невербальних засобів комунікації виражає загальнокультурний досвід, індивідуальні особливості особистості, оптимізує передавання, сприймання й розуміння інформації. Істотну роль воно відіграє в комунікації вчителя, оскільки різні засоби невербальної комунікації (жест, міміка, поза, погляд, дистанція та ін.) є іноді виразнішими і дієвішими носіями інформації, ніж слова. Доповнюючи мову, невербальна комунікація допомагає правильно і вичерпно передавати, адекватно сприймати думки. Відбувається вона, як правило, неусвідомлено, мимовільно, хоч за певної самоорганізації особистості її можна контролювати. Невербальна комунікація істотно впливає на взаємини, визначає емоційну атмосферу, самопочуття співрозмовників. За твердженнями психологів, 60—80% комунікації відбувається з використанням невербальних засобів, значущість у спілкуванні міміки, жестів становить 55%, інтонації — 38%, слів — 7%, більше 90% інформації у перші секунди спілкування передається невербальними засобами. Використовувані в невербальній комунікації засоби мають індивідуальний характер, залежать від індивідуально-психологічних особливостей, соціального середовища, національної належності особистості. Кількість та інтенсивність їх застосування, дотримання норм етикету залежать і від віку, типу темпераменту людини. Необґрунтоване послуговування невербальними засобами ускладнює спілкування, оскільки більшість із них багатозначні (уточнення їх можливе за умови врахування слів, наголосів, настрою та ін.), часто ускладнюють сприйняття і розуміння інформації (інтенсивна кінетична діяльність комунікатора відвертає увагу слухача). Крім того, під час спілкування різномовних партнерів неадекватне використання невербальних засобів може спричинити перекручування інформації (однакові жести в різних культурах мають різне або протилежне значення). До засобів невербальної комунікації належать:  1. Мова тіла: а) статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя і фігури будовою тіла); арт-ефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); запахи (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (дотики, потиски рук, поплескування); просодика (тембр, висота, гучність, темп мовлення, особливості наголошування, акцент голосу); екстралінгвістика (паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач); кінесика (комунікативно значущі рухи: міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода; контакт очей: спрямованість, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).  2. Міжособистісний простір: дистанція; взаємне розміщення під час спілкування. 3. Часові характеристики: тривалість спілкування; пунктуальність партнерів; своєчасність дій. Не всі ці засоби рівнозначні, проте кожен з них легко прочитується учнями, підсилює або нейтралізує враження від слів і дій педагога. У професійно-педагогічній комунікації важливо вміти цілеспрямовано паралельно використовувати вербальні і невербальні засоби. Завдяки цьому забезпечується адекватне передавання, сприйняття й усвідомлення інформації, розкриття особистості мовця і слухача. Невербальний канал комунікації наділений специфічними способами кодування (передавання) і декодування (сприйняття) інформації. Функціональна незалежність невербального компонента пов'язана з функціональною асиметрією головного мозку у процесі сприйняття мови і в механізмах її породження. Але за всієї незалежності вербальний і невербальний компоненти діють під час комунікації комплексно (є комплексним засобом самореалізації особистості). 
3. Особливості функціонування громадської думки. Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. За словами іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета, «закон громадської думки — це закон всесвітнього тяжіння у царині політичної історії». Зростання її впливу на соціальні відносини пов'язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо. Термін «громадська думка» (англ. publik opinion) вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим. Громадська думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя. Як соціальний феномен, ГД має такі сутнісні характеристики:— вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції; — формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;— постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій; — її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;— може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;— часто є конфліктною. На різних етапах розвитку суспільства, у різних типах суспільств за різних політичних режимів (тоталітарних, ліберальних, демократичних) вияв громадської думки як соціальної інституції має свої особливості. Так, за тоталітарних режимів вона є безсилою, за ліберальних — береться до уваги за можливістю і тільки за демократичного правління стає дійовою силою, впливаючи на всі процеси суспільного життя (економічні, політичні, духовні та ін.) Функції громадської думки. 1. Горизонтальний вимір: оціночна (діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку), критична (відображення громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення), діагностична (розпізнавання громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур), нормативна (здатність громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню), виховна (виховний вплив на людину, актуалізація процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формування особистісних якостей індивідів). 2. Вертикальний вимір: експресивна (громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття), консультативна (реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення суспільних проблем, за умови, якщо влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації), функція тиску на владу (громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень), директивна (виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов'язковий характер -  референдуми, вибори органів влади тощо). Канали висловлювання ГД, які поділяють на опосередковані (ЗМІ, сфера освіти тощо => навмисне чи ненавмисне втручання у зміст громадської думки, певне коригування її), прямі (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо) та спеціалізовані (дослідження ГД із застосуванням соціологічних методів). Опитування ГД широко використовують у політичній сфері, соціальному управлінні, екологічних, маркетингових дослідженнях тощо.

Білет 20.

1. Специфіка входження особистості в групу.  Кожна людина по-різному входить у групу і соціалізується в ній. Залежить це від багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників: складу групи, її спрямованості, часу перебування індивіда в ній, індивідуальних особливостей об'єднаних у ній осіб. Процес входження індивіда у відносно стабільне соціальне середовище, розвиток і становлення в ньому, як правило, охоплює такі фази (А. Петровський): 1.Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують у групі. У неї виникає об'єктивна необхідність “бути такою, як усі”, що досягається за рахунок деякого уподібнення з іншими особами групи. За неможливості подолання труднощів адаптаційного періоду (дезадаптація) можуть проявитися якості конформності, невпевненості, залежності. 2.Фаза індивідуалізації. Вона пов'язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів та способів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, процеси, властиві цій фазі, породжуються суперечностями між необхідністю “бути таким, як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо на етапі індивідуалізації він не отримує підтримки, не відчуває взаєморозуміння (деіндивідуалізація), це спричинює агресивність, негативізм тощо. 3.Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. З одного боку, властиві цій фазі процеси детерміновані суперечністю “їж намаганнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в групі, а з другого — потребою і здатністю групи прийняти, схвалити та культивувати лише ті його індивідуальні властивості, що сприяють її розвитку і його як особистості. Якщо суперечність не усунена, настає етап дезінтеграції. Це спонукає особистість ізолюватися від групи чи деградувати або спільноту — витіснити її зі своїх рядів. Якщо людина відчуває на собі вплив великої соціальної спільності, в її психології і поведінці більшою мірою проявляється те загальне, що властиве спільноті, ніж те, що становить її індивідуальність. Наслідком цього є деіндивідуалізація — втрата особистістю самосвідомості, боязнь оцінки. Здебільшого людина перестає почуватися і поводитися як особистість внаслідок дії таких причин: анонімність індивіда у групі; високий рівень емоційної збудливості; зосередженість не на власній поведінці, а на тому, що відбувається навколо; висока згуртованість, єдність групи, в якій опинився індивід; зниження рівня самосвідомості і самоконтролю людини. Деіндивідуалізація проявляється в імпульсивній поведінці, зростаючій чуттєвості до зовнішніх впливів, підвищеній реактивності, нездатності керувати власною поведінкою, заниженій цікавості до оцінок інших людей, нездатності вдумливо оцінити і раціонально планувати поведінку. Особистість може бути одночасно включена в різні соціальні спільноти та соціальні інститути. Однак міра інтегрованості в кожну із соціальних груп може бути різною. Інтеграція передбачає упорядковані, безконфліктні її взаємини з групою. Людина інтегрує соціальні відносини та міжособистісні стосунки, що склалися у процесі її взаємодії, систему цінностей і норм, стійку систему зв'язків. Засвоєні цінності, норми та зв'язки виявляються в її поведінці. З урахуванням цього можна виокремити такі рівні інтеграції особистості: інтеграція в соціальні відносини, опосередковані видом діяльності; функціональна інтеграція (соціальні зв'язки на статусно-рольовому та статево-рольовому рівні); нормативна інтеграція (засвоєння людиною морально-нормативних та інших регуляторів); міжособистісна інтеграція (особисті взаємини). Процес інтеграції особистості в групу пов'язаний із соціальними, СП та психологічними труднощами: нерівність соціальних стартових можливостей (освіта, культурний розвиток, професійна підготовка тощо); комунікативна непідготовленість (комунікативна некомпетентність, невміння розв'язувати спірні питання, долати психологічні та соціально-психологічні бар'єри тощо); індивідуальні властивості (пасивність, лінь, втрата відчуття індивідом соціальної реальності, завищена чи занижена самооцінка, деіндивідуалізація тощо).   Інтегровану особистість характеризує єдність її статусно-рольової реалізації, статево-рольової диференціації, індивідуальних властивостей (ціннісно-смислова сфера, потреба у соціальних контактах тощо), стилю життя та життєвого контролю (стратегія життя, смисл життя, життєві плани, цілі, ідеали).

2. Поняття соціальної перцепції. Її зміст, механізми та функції. Спілкування є не лише обміном інформацією і діяльністю, але і сприйманням, розумінням і оцінкою людьми один одного. Сприймання, розуміння і оцінку людьми один одного і відображає соціальна перцепція або перцептивна сторона спілкування. Тому в процесі спілкування у людини формується уявлення про партнера, про його здібності, характер, світогляд, ціннісні орієнтації. Перцепція в широкому розумінні є активним процесом побудови образу дійсності за допомогою спеціальних перцептивних дій. Специфічною сферою перцепції є сприймання так званих соціальних об’єктів (особистостей, груп, ширших спільнот, суспільства в цілому), яке позначають терміном „соціальна перцепція”. У цьому випадку соціальну перцепцію розглядають як сприймання, розуміння і оцінку людьми соціальних об’єктів – інших людей, самих себе, груп, соціальних спільнот тощо. У зміст поняття “соціальна перцепція” включають сприймання не тільки фізичних властивостей людини, але і її внутрішніх характеристик, зокрема намірів, думок, здібностей, емоцій, установок та інше. Отже, специфічними рисами соціальної перцепції є те, що:

а) соціальний об’єкт не пасивний, не байдужий до того, хто його сприймає; тут виявляється так  звана „подвійна суб’єктність”  — взаємне сприймання і пізнання, коли для побудови стратегії взаємодії  беруться до уваги не тільки потреби, мотиви та настанови власні, але й іншого;б) впливаючи на об’єкт сприймання, перцептор прагне трансформувати уявлення про себе в сприятливий для своїх цілей бік;в) увага суб’єкта зосереджена не на моментах породження образу як результату відображення реальності, що ним сприймається, а на змістових і оцінних інтерпретаціях об’єкта сприймання, в тому числі і причинних;г) сприймання соціальних об’єктів характеризується більшою злитістю пізнавального і емоційного компонентів, більшою залежністю від мотиваційно-смислової структури суб’єкта, що сприймає. Суттєвим проявом специфіки власне соціальної перцепції є також її рефлексивний характер.

Оскільки спілкування  є процесом взаємодії двох і більше об’єктів, то йдеться про взаєморозуміння  і взаємопізнання людей. Взаєморозуміння є внутрішньою основною і метою спілкування. Його ефективність залежить від тієї інформації, яку люди одержують один про одного. Спілкування починається завжди з контакту, тобто взаємного спостереження і сприймання тих якостей і рис, які спонукають інтерес людей один до одного.

Зацікавленість іншою  людиною є мірою її інформативності  для тих хто її оточує. Ставлення  до іншої людини залежить від того, які почуття вона викликає в інших, яка думка про неї формується. Перше враження про людину ґрунтується на сприйманні її зовнішнього вигляду, зовнішніх ознак і зумовлює весь характер взаємовідносин. Процес розуміння іншої людини є досить складним явищем у якому виокремлюють два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, установок і іншої людини. Другий рівень характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, установки іншої людини як свої власні. Він передбачає, що кожен із партнерів по взаємодії, враховує не тільки свої власні потреби, мовити, а й відповідні запити іншого. Це відбувається за допомогою таких механізмів взаєморозуміння як: ідентифікація, емпатія, рефлексія. Ідентифікація (уподібнення іншій людині) – вона виражається у таких кодах: “постав себе на моє місце”, фактично означає – “зрозумій мене правильно”. Емпатія (співпереживання) – на відміну від ідентифікації яка є процесом раціональним, емпатія це розуміння іншої людини не стільки розумом скільки серцем, тобто через емоційну сферу людини. Рефлексія – в соціальній психології під рефлексією розуміють усвідомлення особою того, як вона насправді сприймається і оцінюється партнером по спілкуванні. Але таке уявлення є вкрай суб’єктивне, а тому не завжди відповідає істині. Соціальна перцепція виконує важливі функції (мотиваційну, орієнтувальну, модифікаційну, перцептивно-діагностичну, регулятивну, порівняльно-оцінну, інформативно-гностичну тощо).

3. Види і причини конфліктів у міжособистісній взаємодії. Критерії виділення різновидів конфлікту. 1.Особливості спілкування. Комунікативні (непорозуміння у передаванні та сприйманні інформації: відсутність або нестача інформації; хибна інформація; відмінності у розумінні важливості інформації; відмінності в інтерпретації інформації; відмінності в порядку та способах оцінювання інформації та ін.) -  інтерактивні (конфлікти, викликані особливостями взаємодії: виразні емоції; хибне тлумачення та стереотипність мислення; відсутність зворотного зв'язку; часто повторювана негативна поведінка; відмінності в критеріях оцінювання ідей та поведінки тощо). 2.Джерело виникнення. Ділові (основою ділового конфлікту є конкретна об'єктивна причина, пов'язана з предметно-діловими розбіжностями) – емоційні (джерелами емоційних конфліктів переважно є особистісно-прагматичні інтереси опонентів, їх психологічна несумісність). 3.Службово-комунікативна спрямованість. Вертикальні (виникають між різними ієрархічними рівнями (“працівник — керівник” чи навпаки, залежно від того, хто є ініціатором конфлікту)  - горизонтальні (між рівними за службовим становищем співробітниками (“працівник — працівник”). За таких умов ініціатива у конфлікті може спрямовуватися від одного або іншого працівника чи від обох одночасно). 4.Тривалість перебігу. Короткочасні (найчастіше вони є наслідком взаємного непорозуміння чи помилок, що швидко усвідомлюються) – затяжні (пов'язані з глибокими морально-психологічними травмами чи з об'єктивними труднощами). 5.Функціональне навантаження. Конструктивні (суперечності торкаються принципових питань, проблем життєдіяльності групи та індивідів, розв'язання яких виводить колектив на вищий рівень функціонування, стимулює активність кожного. Конфлікт об'єктивує джерело суперечності, сприяє його усуненню) – деструктивні (їм властива тенденція до розширення та ескалації. Такі конфлікти нерідко стають незалежними від причин, що їх породили. Можуть тривати навіть тоді, коли ці причини вже вичерпані. Вони призводять до негативних наслідків: породжують чутки, знижують ефективність праці та ін.). 6.Емоційна сила впливу на учасників конфлікту. Сильні (зачіпають соціальний статус, престиж, гідність особистості) - слабкі (не зачіпають гідності і честі людини). 7.Обсяг впливу. Широкі (зачіпають інтереси багатьох людей) - локальні (не виходять за сферу інтересів сторін конфлікту). Причини виникнення конфліктів: 1) ціннісні чинники. Йдеться про принципи, які людина проголошує чи відкидає, особистісні системи переконань, вірувань тощо; 2)особливості відносин, пов'язані з наявністю (відсутністю) почуття задоволення від взаємодії. При цьому враховується основа, сутність відносин, баланс сили, значущість їх для себе й інших, тривалість, сумісність — несумісність сторін та ін.; 3)поведінкові чинники. До них належать обмеження інтересів, невизнання самооцінки партнера, егоїзм, безвідповідальність, несправедливість, скептицизм, загострена увага на дрібницях, грубість, тиск тощо; 4)особистісні властивості. В основі їх : 1)незнання характерологічних, психологічних властивостей іншої особи; 2)неправильне тлумачення думок, вчинків. Спричинює його дефіцит неформального спілкування, внаслідок чого виникає поверхове уявлення про співрозмовника; 3)моральні чинники. Полягають у недотриманні загальноприйнятих моральних норм, переоцінці власних можливостей, недооцінці можливостей інших.