Шпаргалка по "Основам социальной психологии"

Білет 23.

1. Поняття спілкування у соціальній психології, його зміст та цілі. Оскільки людина є істотою соціальною, то і її пізнавальна діяльність реалізується в соціальному контексті. Поняття спілкування є надзвичайно широким і включає в себе різні аспекти. Спілкування - це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера. У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життєдіяльності. Структурними складовими процесу спілкування є: перцептивна та комунікативна сторони спілкування. Спілкування можна розглядати на різних рівнях (Ломова):1)макрорівень (людина спілкується з іншими людьми відповідно до традицій, звичаїв, суспільних стосунків, що склалися); 2) мезарівень (спілкування відбувається в межах змістової теми); 3) мікрорівень (це акт контакту: запитання — відповідь). Американський психотерапевт і теоретик психоаналітичного напряму Е. Берн виокремлює такі рівні спілкування, або способи структурування часу: ритуали (норми спілкування), проводження часу (розваги), ігри, близькість і діяльність. Кожен з цих рівнів має свої засоби спілкування. Задоволення від спілкування позначається на психологічному комфорті учасників комунікативного процесу, а постійне незадоволення соціальними контактами, міжособистісними стосунками породжує поганий настрій, депресії, зниження активності, погіршення здоров’я, утруднює досягнення поставлених цілей. Паралельно з потребою у спілкуванні існує потреба в усамітненні – перебуванні у самостійності ізольовано, без спілкування з ким-небудь. Спілкування є явищем соціальним, його природа виявляється в соціумі. Його СП специфіка полягає в тому, що у процесі взаємодії суб’єктивний світ одного індивіда розкривається для іншого, відбувається обмін думками, інтересами, почуттями, діяльністю, інформацією тощо. У результаті спілкування реалізуються певні контакти, міжособистісні відносини, здійснюється об’єднання (розмежування) людей, виробляються правила і норми поведінки. Успішність будь-яких контактів залежить від  взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню. У міжособистісних контактах розкривається увесь спектр якостей, комунікативний потенціал, соціальна значущість особистості, виявляються людські симпатії та антипатії, любов і дружба, сумісність та несумісність. СП вивчає не лише форму та способи спілкування, а й його зміст. Зміст спілкування – це те, з приводу чого людина вступає в міжособистісні відносини. 1. Спілкування - взаємовплив (у процесі взаємодії, діалогу). 2. Спілкування - діяльність (включення СП досвіду в практику спілкування, реалізація діяльнісної сутності спілкування, в якому особистість є учасником, унікальною і неповторною індивідуальністю, суб’єктом діяльності). 3.Спілкування – обмін інформацією. 4. Спілкування – сприймання людьми одне одного (перцептивно-рефлексивні, емоційно-емпатійні можливості особистості). 5. Спілкування – міжособистісні відносини (розвиток статусно-рольових та статево-рольвих характеристик індивіда, прояв СП стереотипів його поведінки, складових певного СП типу). Також дослідники виділяють спілкування – обмін нормами, спілкування – обмін цінностями, спілкування – соціальна поведінка тощо. Загальні функції спілкування: 1)інформаційно-комунікативна (обмін інформацією), 2)регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії), 3)афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини). Цілі спілкування: 1)контактна (встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому і передавання повідомлення та підтримання зв’язку під час взаємодії), 2)інформаційна (полягає в обміні повідомленнями: думками, інформацією, рішеннями, задумами), 3)спонукальна (стимулювання активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання дій), 4)координаційна (взаємне орієнтування і узгодження дій для організації спільної діяльності), 5)розуміння (адекватне сприймання і розуміння сутності повідомлення, а також партнерами один одного), 6)емотивна (стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, у зміні за його допомогою власних переживань і станів), 7)встановлення відносин (усвідомлення і фіксування індивідом свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язках), 8)здійснення впливу (зміна стану, поведінки, особистісно-змістових утворень партнера).

2. Загальна характеристика міжособистісного впливу, його види та стратегії. Міжособистісний вплив -  процес і результат зміни одним індивідом поведінки іншої людини, її установок, намірів, уявлень, оцінок та ін. Розрізняють спрямований (переконання, навіювання) і неспрямований (зараження та наслідування) вплив. У практиці спілкування виокремлюють прямий (суб'єкт відкрито пред'являє об'єктові впливу свої претензії і вимоги) і опосередкований (безпосередньо спрямований не на об'єкт, а на середовище, яке його оточує) впливи. Також розрізняють навмисний (мети) і ненавмисний (визначається наявністю причини) впливи. Вплив формують стратегія, тактика, засоби, форми, аргументація і критерії ефективності впливу. Виокремлюють три основні стратегії — імперативну (відповідає «об'єктній» парадигмі в психології, згідно з якою психіка й людина в цілому розглядаються як пасивний об'єкт впливу зовнішніх умов і продукт цих умов), маніпулятивну (відповідає «суб'єктній» парадигмі, котра базується на твердженні про активність і індивідуальну вибірковість психічного віддзеркалення зовнішніх впливів, де суб'єкт сам здійснює перетворювальний вплив на психологічну інформацію, що надходить ззовні) і розвивальну (заснована на «суб'єкт-суб'єктній», «діалогічній» парадигмі, де психіка виступає як відкрита система із зовнішнім і внутрішнім контурами регулювання). Тактики впливу вивчаються в контексті проблеми передбачення й управління поведінкою людей, що перебувають у ситуації міжособистісної взаємодії. Відносно засобів впливу, то в соціальній психології виокремлюють вербальні і невербальні особливості дії одного суб'єкта на інший. Соціальна психологія вивчає такі психічні свідомі чи несвідомі механізми взаємного впливу людей, як то: 1) зараження — позасвідому, мимовільну податливість певним психічним станам (екстази, психози, паніка) шляхом співпереживання; 2) сугестія (навіювання) — персоніфікований емоційно-вольовий вплив однієї людини на іншу, яка сприймає інформацію не шляхом логічних міркувань, а довірою до джерела інформації, котрим можуть виступати авторитети, панівні ідеї, звичаї, забобони тощо; 3) переконання — психічний стан, який виникає як результат інтелектуального впливу, самостійного висновку сприймаючого інформацію; 4) наслідування — несвідоме, мимовільне, чи свідоме, довільне, відтворення індивідом рис і зразків певної поведінки, механізм формування групових норм і цінностей; 5) конформізм — свідоме прийняття індивідом поглядів, цінностей та норм поведінки певної соціальної групи під тиском зовнішніх умов і обставин, всупереч власним переконанням, проявляється у схильності уникати самостійних рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприйняття готових стандартів оцінок, поведінки. Під поняттям психологічно конструктивного впливу розуміється такий вплив, який має відповідати як мінімум трьом критеріям: 1)вплив не повинен руйнувати особистості індивідів, що беруть у ньому участь, і їхніх стосунків; 2)він має бути психологічно коректним; 3)йому слід задовольняти потреби обох сторін. Найбільш конструктивним методом впливу є переконання. Таким трьом критеріям (чи будь-якому з них) не відповідає негативний вплив. Негативні інформаційно психологічні впливи – це сукупність (узгоджених за метою, завданням, часом та об’єктами) форм, методів і засобів інформаційно-психологічних впливів на структуру і процес прийняття рішень. Їх завданням є видозміна чи зрив інформаційного забезпечення супротивника, де особливе місце посідають розвідувальні операції, збирання, опрацювання і подача інформації особам, причетним до прийняття рішень щодо оперативних, тактичних чи стратегічних завдань, а також заходи щодо захисту власних інформаційних, інформаційно-технічних та інформаційно-психологічних ресурсів. 1. Навіювання і гіпноз, НЛП (нейро-лінгвістичне програмування), інші техніки сугестивного впливу. 2. Лінгвістичні методи і засоби. 3. Чутки, плітки. 4. Анекдоти, приказки, прислів’я. 5. Технології створення натовпу і управління ним. 6. Загальна система обмеженого доступу до інформації. 7. Технології заданого інформування і дезінформації. 8. Цензура. 9. Пропагандистська діяльність. 10. Засоби масової інформації. Проблема захисту від негативних впливів полягає у підвищенні свідомості особистості, прагненні приймати власні рішення, спираючись на власні міркування, поняття, цінності.

3. Психологічні особливості українського національного характеру. У більшості досліджень до типових рис українського національного характеру зараховують демократичність, волелюбність, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Українцям властива така психологічна риса, як інтровертність (спрямованість людини на свій внутрішній світ, на проблеми власного соціуму). З такою установкою пов’язані миролюбність, несхильність до агресії та насильства, високе поціновування своєї внутрішньої свободи. З інтровертністю пов’язана також така риса, як індивідуалізм. В окремих дослідженнях висловлюються міркування, що він дещо ускладнює процес державотворення в Україні, бо часто межує з непокорою, ігноруванням, запереченням будь-якої влади, наближаючись іноді до анархізму. Інтровертність, заглибленість у внутрішній світ орієнтують на критичне ставлення до себе, до своїх дій, налаштовують на відповідальне ставлення до результатів своєї праці. Проте кількастолітня бездержавність не сприяла формуванню в української нації відповідальності за власну долю, породжувала політичну пасивність, сподівання на чужу допомогу в розв’язанні своїх проблем. Ще однією домінуючою рисою українського національного характеру є емоційність як підвищена чутливість, вразливість національної душі, схильність ображатися, слабка вольова регуляція. Водночас підвищена чутливість до всього, зокрема і до взаємин з іншими людьми, нерідко поєднується з певною амбіційністю («гоноровитістю»), що знаходить свій вияв у наданні значно більшого значення зовнішнім атрибутам, ніж суті явищ. З цього погляду в різноманітних дослідженнях йдеться про недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею часто не давали змоги досягати визначених цілей, реалізувати задумане, довести до кінця розпочате. Неадекватність вольової регуляції проектується в таких характерологічних рисах, як упертість, прагнення діяти по-своєму, всупереч раціональній логіці. Зазначені якості не є специфічно українськими, вони притаманні й іншим народам, хоч виявляються у кожного з них по-своєму. Важливо при цьому мати на увазі, що жодна з рис національного характеру сама по собі не визначає його суті, а є лише певним способом реагування на обставини, формою переживання навколишньої дійсності. До того в Україні модна виокремити кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: у Закарпатті, на Буковині та ін. Етнічний характер мешканців кожного з цих регіонів формувався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов. Тому процес формування цілісного національного характеру ще далекий від свого завершення.

2. Типові обмеження у спілкуванні. Результатом зусиль багатьох учених (філософів, соціологів, психологів, етнографів, культурологів, психотерапевтів) стало виникнення напряму в психології, який дістав назву соціальна психологія утрудненого спілкування. Дане поняття використовується як у широкому, так і у вузькому значенні. Широкий контекст категорії «утруднене спілкування» містить такі явища, як труднощі, збої, бар'єри, конфлікти, перепони тощо, а вузький — фіксує незначні труднощі спілкування, які долаються партнерами у процесі взаємодії. До важливих характеристик утрудненого спілкування належать також ступінь вираження труднощів, їхня глибина та інтенсивність. Іншими словами, у вузькому смислі слова утруднене спілкування характеризується незначними тертями і збоями у сфері міжособистісної взаємодії. Йому властиві: неперервність контактів між партнерами; певний ступінь усвідомлення учасниками взаємодії наявних труднощів; пошук причин, котрі ведуть до ускладнення спілкування; намагання самостійно подолати соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні утруднення. А широкий смисл цього поняття містить усі види і форми спілкування, які спричиняють деструктивні зміни в поведінці партнерів, переривання контактів і припинення спілкування, зниження рівня усвідомлення труднощів у спілкуванні, зменшення намагань самостійного виходу із труднощів, що виникли. І як результат — у співрозмовників може сформуватися тривожне ставлення до будь-якої ситуації спілкування. Щодо труднощів, які виникають у спілкуванні (причини утрудненого спілкування), то їх класифікують таким чином: • об'єктивні, породжені реальною взаємодією, та суб'єктивні, що стосуються різних аспектів функціонування особистості чи групи;• первинні, тобто природні умови життя групи, та вторинні, породжені різними психогенними й соціогенними впливами;• усвідомлювані, реально присутні в ситуації спілкування і неусвідомлювані, ті, що суб'єктивно не переживаються особистістю і групою;• ситуативні й стійкі;• міжкультурні й культурно-специфічні;• загальновікові й гендерні, статеві;• індивідуально-психологічні, особистісні, соціально-психологічні;• когнітивно-емоційні, мотиваційні та інструментальні (навички спілкування, норми, правила етикету, ритуали тощо);• компоненти структури спішування (соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні);• вербальні й невербальні. Важливою умовою виходу із ситуацій утрудненого спілкування є рефлексія та механізм усвідомлення себе. Отож людина, яка не усвідомлює себе в ролі суб'єкта спілкування, не має чіткого внутрішнього образу, так чи інакше приречена на тертя і збої у спілкуванні. Для запобігання труднощам спілкування рекомендується корекція спілкування. Вона має будуватися на основі діагностики труднощів мотиваційного характеру. Йдеться про те, що змінювати необхідно не лише зовнішній, операціональний бік спілкування, але й розкривати глибинні причини утруднень. Таке поєднання дасть змогу гармонізувати, оптимізувати й гуманізувати людську взаємодію. Отож корекційна робота має враховувати вік, стать, індивідуальні особливості людини, специфіку соціалізації, вид діяльності. її слід спрямовувати не стільки на відпрацювання необхідних навичок спілкування, скільки на корекцію ставлення до інших людей і пов'язаної з цим самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів, самосвідомості. Для цього спеціалісти радять застосовувати такі форми, як навчання самоаналізу, застосування групового соціально-психологічного тренінгу. При цьому в поведінковому тренінгу варто застосовувати рольову гру, групову дискусію, різні інноваційні ігри. 
3. Проблема взаємодії у соціальній психології, її види. З погляду філософії ця категорія являє собою одну із загальних форм взаємозв’язку між явищами.. В соціології вживається дефініція «соціальна взаємодія» для визначення такої форми спілкування осіб, соціальних спільнот, угруповань, за якою систематично здійснюється їхній вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними. В конкретній реальності як факт постає міжособистісний СП аспект соціальних відносин. Тобто міжособистісні стосунки формуються не поза суспільними, а всередині них, як персоніфіковане відтворення знеособлених соціальних зв'язків. Безпосередні умови життєдіяльності людини впливають на формування міжособистісних контактів. Тому їхнім підґрунтям є емоційна забарвленість. Результат вашої взаємодії з іншою людиною буде різним залежно від того, в доброму ви настрої чи ні, перелякані чи, навпаки, розлючені. Емоція спонукує до дії, вона відіграє важливу роль у встановленні й супроводі таких стосунків, як дружба, кохання, шлюб. За допомогою емоції людина може «інфікувати» власним станом (переляком, сміхом та ін.) свого партнера зі взаємодії, який на-початку міг зовсім інакше реагувати на предмет обговорення. Емоція також впливає на когнітивну переробку інформації, дає змогу проявляти гнучкість поведінки індивіда у взаємодії з іншим. Конкретний зв'язок відбувається у формі контакту і, власне, взаємодії. Контакт можна вважати першою сходинкою реальної взаємодії, водночас він може бути й самостійним явищем, яке у взаємодію не переростає. За таких умов він є поверховий, швидкоплинний, у ньому відсутня система споріднених дій суб'єктів один з одним (обмін люб'язностями під час спілкування з бібліотекарем). Взаємодія — це систематичні, досить регулярні дії суб'єктів один на одного, які мають на меті викликати певну відповідну реакцію, котра породжує нову реакцію того, хто робить вплив. Тобто відбувається обмін діями, зароджується спорідненість дій обох суб'єктів, їхня координація, стійкість інтересів, планування спільної діяльності, розподіл функцій тощо. Дії сприяють взаємному регулюванню, взаємовпливу, взаємному контролю, взаємодопомозі. Все це передбачає, що кожен з учасників взаємодії зробить свій внесок у виконання спільного завдання, коректуючи свої дії, враховуючи попередній досвід, активізуючи власні здібності й можливості партнера. В СП контексті під взаємодією розуміють не лише взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності. Постановка питання саме таким чином не припускає відриву комунікації від взаємодії і не ототожнює ці поняття. Зазвичай стратегія взаємодії зумовлена характером суспільних стосунків, які представлені виконуваною соціальною діяльністю, а тактика — визначається безпосереднім уявленням про партнера (його наміри, мотиви, установки).І. Усі види взаємодії традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво (дихотомічний поділ усіх видів взаємодій). До першої групи належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність (відомі й інші терміни для позначення цього виду взаємодії: кооперація, згода, пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії, що тією чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація. ІІ. Класифікація, що у своїй основі має кількісний аспект, тобто йдеться про кількість суб'єктів, які беруть участь у взаємодії: взаємодія між групами, між особистістю і групою, між двома особистостями (діада).