Психологічні школи Рубінштейна та Леонтьева.Порівняльний аналіз

Діяльнісний підхід у психології, таким чином, передбачає зовсім інший погляд на походження образа світу людини, що завжди цікавив психологію як науку. Образ світу суб'єкта не визначається автоматично навколишніми умовами середовища й заданих генетичних програм, а обумовлений життям суб'єкта в середовищі, його діяльністю в ній.

Таким чином, людина не стоїть перед світом як реактивний апарат, віона активно будує відносини з ним завдяки різноманітній діяльності, і в її образі світу фактично відбивається не світ як такий, а досвід спілкування суб'єкта з світом завдяки діяльності.

 

 

 

 

 

 

2.2. Основні принципи теорії діяльності А.Н. Леонтьєва

Оскільки діяльність є формою реалізації відношення суб'єкта до світу об'єктів, можна виділити різні типи таких відносин, реалізовані в різних формах діяльності: практичній, пізнавальній, естетичній і т.д. Практична діяльність спрямована насамперед  на перетворення світу в відповідності з поставленими людиною цілями. Пізнавальна діяльність служить цілям розуміння об'єктивних законів існування світу, без якого неможливе виконання практичних завдань. Естетична діяльність, пов'язана з сприйняттям і створенням творів мистецтва, припускає трансляцію (передачу) змістів, які визначаються ціннісними орієнтаціями того або іншого соціуму й індивіда. Все це - типи людської діяльності[7].

Усередині кожного типу діяльності можна виділити окремі види діяльності по розходженню їхніх предметів - мотивів. Ще в 30-і рр. XX ст. у школі А. Н.Леонтьєва була виділена, а в наступні десятиліття ретельно розроблена структура окремої діяльності людини. Представимо її у вигляді схеми:

Діяльність -- Мотив (предмет потреби) 

Дія - Ціль 
 
Операція -- Задача (ціль в певних умовах)

 

Ця схема будови діяльності відкрита як нагору, так і вниз. Зверху вона може бути доповнена системою діяльностей різного виду, ієрархічно організованих; внизу - психофізіологічними функціями, що забезпечують реалізацію діяльності. Варто лише пам'ятати про небезпеку підміни власне психологічного дослідження соціологічним і фізіологічним відповідно. Соціологія, психологія й фізіологія в дослідженнях діяльності людини вирішують конкретні завдання в рамках свого предмету. Як ми вже говорили, предметом психології є психіка як функціональний орган діяльності, що виконує завдання орієнтування в реальності й регуляції діяльності суб'єкта на основі отриманого образа світу.

Тому психологія не вивчає структуру різних типів суспільств, особливості суспільних відносин у них і т.п. - це входить у завдання соціології; психологія точно так само не займається спеціально й окремо тими фізіологічними процесами, які реалізують психічну діяльність. Проте   всі три науки взаємно збагачують одна одну результатами  своїх досліджень, оскільки діяльність - їхній загальний об'єкт, досліджуваний у цих науках на різних рівнях (соціологічному, психологічному, фізіологічному). Більше того, саме на "стику" психології й соціології виникла соціальна психологія, а на "стику" психології й фізіології - психофізіологія як область міждисциплінарних досліджень. Саме  ці галузі психологічної науки повинні чітко усвідомлювати специфіку власне психологічного аналізу на відміну від соціологічного й фізіологічного відповідно.

У школі А. Н.Леонтьєва виділяють ще дві форми діяльності суб'єкта (по характеру її відкритості для спостереження): зовнішню й внутрішню. Під зовнішньою діяльністю звичайно маються на увазі різні форми предметно-практичної діяльності (наприклад, забивання молотком цвяха, робота на верстаті, маніпуляції іграшками в маленьких дітей і т.п.), де відбувається взаємодія суб'єкта із чітко представленим для зовнішнього спостереження об'єктом. Внутрішня діяльність - це схована від прямого спостереження діяльність суб'єкта з образами об'єктів (наприклад, теоретична діяльність ученого за рішенням якого-небудь математичного завдання, робота актора над роллю, що протікає у формі внутрішніх обмірковувань і переживань, і т.п.). Труднощі об'єктивного вивчення подібного роду діяльності, її процесів і продуктів повною мірою  усвідомила ще інтроспективна психологія, що бачить тільки один шлях вивчення внутрішньої діяльності - інтроспективний. Представники діяльнісного підходу, навпаки, стверджують, що можливо цілком об'єктивне вивчення й внутрішньої діяльності суб'єкта, оскільки вона розглядається як похідна від зовнішньої й має аналогічну структуру. Забігаючи вперед, варто сказати, що іноді внутрішня діяльність ототожнюється із психічної діяльністю.

Розглянемо більш докладно компоненти представленої структури людської діяльності.

У школі А.Н.Леонтьєва окрему, конкретну діяльність виділяли із системи діяльностей за критерієм мотиву. Мотив звичайно визначається в психології як те, що "рухає" діяльність, те, заради чого ця діяльність здійснюється. А.Н.Леонтьєв був не проти цього визначення мотиву, але вважав його вільно широким, не уточнюючу природу (сутність) "двигуна", тим більше що спонукати до діяльності можуть й інші утворення, що не є в точному значенні слова мотивами. Тому більш вузько він визначав мотив як предмет потреби, тобто, щоб охарактеризувати мотив, необхідно звернутися до категорії "потреба"[2].

А.Н.Леонтьєв визначав потребу подвійно:

1) як "внутрішню умову", як одну з обов'язкових передпосилок діяльності, що, однак, не здатна викликати направлену діяльність, а викликає - як "нестаток" - лише орієнтовно-дослідницьку діяльність, спрямовану на пошук предмета, здатного позбавити суб'єкта від стану потреби,

2) як те, що направляє й регулює конкретну діяльність суб'єкта в предметному середовищі після зустрічі його із предметом.

У першому випадку мова йде про "віртуальну потребу", потребу "у собі",  у другому випадку - про "актуальну потребу" (потребу в чомусь конкретному). По суті справи, мова йде про дві стадії розвитку потреби. Потреба на першому етапі свого розвитку - це, загалом кажучи, ще не потреба, а нестаток організму в чомусь, що перебуває поза ним, хоча й відбита на психічному рівні.

Діяльність, що спонукається мотивом, реалізується людиною у формі дій, спрямованих на досягнення певної мети. Ціль визначається в школі А. Н. Леонтьєва як бажаний результат діяльності, свідомо планований людиною, тобто мотив - це те, заради чого виробляється якась діяльність, мета - те, що планується зробити в цьому зв'язку для реалізації мотиву. До речі кажучи, дія й діяльність не зв'язані між собою як "частина" й "ціле" - та сама   активність суб'єкта може бути розглянута і як діяльність (якщо мова йде про мотиви цієї активності), і як дія (якщо мова йде про плани суб'єкта, які він свідомо створює для реалізації свого мотива). Як правило, у людській діяльності мотив і ціль не збігаються між собою.

Важливо відмітити, що якщо ціль завжди усвідомлювана суб'єктом, то мотив, як правило, є для нього безсвідомим. Тут теорія діяльності А. Н. Леонтьєва зближується із психоаналізом З.Фрейда, у якому також стверджується несвідомість мотивів людини. Усвідомлення мотивів вимагає великої роботи над собою, тому що реальні спонукальні причини поводження людини можуть не схвалюватися з погляду  їхньої невідповідності правилам і нормам культури, у якій людина живе, або бажанням навколишніх, від яких людина залежить.

У школі А.Н.Леонтьєва особлива увага приділяється аналізу емоційного життя людини. Емоції розглядаються тут як безпосереднє переживання смислу мети. Звичайно, емоція тільки ставить перед суб'єктом "завдання на зміст": не завжди вона прямо може сказати суб'єктові, який саме мотив з реальною спонукальною причиною його поводження. Однак у кожному разі емоція змушує людину розібратися у власних реальних мотивах, а не утішати себе пригожими мотивуваннями. Крім того, значимість тих або інших подій для нас проявляється в різних перекручуваннях образів дійсності.

Мотив і ціль можуть переходити один в одного: ціль при набутті нею особливої спонукальної сили може стати мотивом (цей механізм перетворення мети в мотив називається в школі А. Н. Леонтьєва "зрушенням мотиву на мету") або, навпроти, мотив стає метою[3].

Поставлена мета (у якій суб'єкт усвідомлює ) не означає ще, що спосіб досягнення цієї мети буде однаковий при різних умовах її досягнення й завжди при цьому усвідомлюваний. Ту саму   ціль різним суб'єктам найчастіше доводиться досягати у різних умовах (у широкому змісті слова). Спосіб дії в певних умовах називається операцією й співвідноситься із завданням (тобто метою, даною в певних умовах).

Звичайно виділяють два типи операцій: одні з них виникають із цілком розгорнутих, свідомих дій, що мають спочатку певну мету, а потім гублять свою самостійність і перетворюються лише в способи досягнення даної або другої мети. Прикладом є навчання грі на фортепіано. Спочатку для маленького музиканта метою є правильна постановка пальців на клавіатурі й уміння плавно з'єднувати рухи окремих пальців по клавішах, однак рано або пізно відпрацьована дія по досягненню даної мети перетворюється в автоматизовану операцію, для виконання якої не потрібний (і навіть протипоказаний) контроль свідомості. Інший тип операцій являє собою споконвічно неусвідомлювані дії, які сформувалися в дитини до того, як виникла свідомість (як здатність віддавати самому собі звіт про свої дії), - це, наприклад, ходьба як сукупність набутих і відпрацьованих у раннім дитинстві вмінь і навичок, тобто операцій, неусвідомлюваних споконвічно.

Завершуючи розгляд структури діяльності, ми не можемо не сказати про те, що за всіма цими підструктурами діяльності лежить, як відзначав А.Н.Леонтьєв, "грандіозна робота мозку". Безумовно, всі види наших діянь так чи інакше реалізуються за допомогою фізіологічних процесів.

Психіка виступає функціональним органом діяльності, що вирішує важливі завдання орієнтування суб'єкта у світі й регуляції на цій основі його діяльності. Тому вивчати психіку в діяльнісному підході - це значить вивчати її через "призму" діяльності.

Візьмемо для приклада пам'ять як один з найважливіших психічних процесів. Практичний психолог часто зіштовхується зі скаргами своїх клієнтів або їхніх батьків (якщо, наприклад, на консультацію приходить мама з дитиною-дошкільником або школярем) на "погану пам'ять". Багато психологів-практиків пропонують "тренувати" пам'ять. З погляду  діяльнісного підходу це абсолютно даремно без спеціального діяльнісного аналізу пам'яті як функціонального органа діяльності. Що це означає? Це значить, що недостатність пам'яті може бути обумовлена цілою системою причин, які мають відношення до різних підструктур людської діяльності.

Однак, допустимо, з мотиваційним забезпеченням діяльності все в порядку. Тоді погане запам'ятовування матеріалу може мати своєю причиною неадекватні цілі дії запам'ятовування. Деякі студенти, зіштовхнувшись зі складним матеріалом, не дуже розуміючи його, ставлять собі метою запам'ятати його напам'ять. Це не допомагає їм здати іспит, оскільки, як правило, на ньому потрібно показати володіння матеріалом, а не його буквальне відтворення. Тим часом запам'ятати матеріал на такому рівні можна й не ставлячи собі мету "запам'ятати" (тим більше напам'ять). Це було у свій час показано П.І.Зінченко (співробітник А. Н. Леонтьєва ще в харківський період). Якщо людина інтенсивно працює з деяким матеріалом (займається, наприклад, його класифікацією, порівнянням з іншим матеріалом і т.п.), вона може довільно й при цьому осмислено запам'ятати те, що намагалася довільно запам'ятати напам'ять, практично не осмислюючи.

Допустимо, що студент скористається порадою діяльнісно орієнтованого психолога й буде намагатися запам'ятовувати матеріал саме таким чином, забувши, однак, про "психологічні знаряддя", які, опосередковуючи операції запам'ятовування, можуть підвищити їхню ефективність. Він, наприклад, не буде робити хоча б короткі конспекти досліджуваних текстів, не буде писати схему відповідей на питання до іспиту, тобто не буде "зав'язувати вузлики на пам'ять". Результатом буде неефективне запам'ятовування навіть із урахуванням адекватної мотивації й правильно поставлених цілей[6].

Звичайно, причиною "проблем з пам'яттю" можуть бути і якісь фізіологічні дефекти, але в нормальних умовах це, як правило, не самий головний фактор, що обумовлює недостатність запам'ятовування суб'єктом того або іншого матеріалу. Тим більше, як було показано в діяльнісно орієнтованій патопсихології й нейропсихології, наявна в цьому випадку недостатність пам'яті може бути до певних меж компенсована. Все вищевикладене доводить неможливість вивчення психіки суб'єкта поза його діяльністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ШКІЛ РУБІНШТЕЙНА ТА ЛЕОНТЬЄВА

Провідною методологічною базою для дослідження психіки у вітчизняній науці виступає теорія діяльності.

Теорія діяльності - система методологічних і теоретичних принципів вивчення психічних феноменів. Основним предметом дослідження зізнається діяльність, що опосередковує всі психічні процеси. Даний підхід почав формуватися у вітчизняній психології в 20-і рр. ХХ ст. В 1930-і рр. було запропоновано два трактування діяльнісного підходу в психології - С.Л. Рубінштейна (1889-1960), що сформулював принцип єдності свідомості й діяльності, і А.Н. Леонтьєва (1903-1979), що разом з іншими представниками Харківської психологічної школи, розробив проблему спільності будови зовнішньої й внутрішньої діяльності.

У теорії діяльності С.Л. Рубінштейна, що веде початок з його статті "принцип творчої самодіяльності", написаної в 1922 р. й в остаточному виді оформився в 1930-і рр., як  предмет аналізу тут розглядається психіка через розкриття її істотних об'єктивних зв'язків й опосередкувань, зокрема  через діяльність. При рішенні питання про співвідношення зовнішньопрактичної діяльності й свідомості, приймається положення, що не можна вважати "внутрішню" психічну діяльність як формується в результаті згортання "зовнішньої" практичної. У його формулюванні принципу детермінованості психічного зовнішні причини діють за допомогою внутрішніх умов. При такому трактуванні діяльність і свідомість розглядаються не як дві форми прояву чогось єдиного, що розрізняються по засобах емпіричного аналізу, а як дві інстанції, що утворюють нерозривну єдність[8].

У теорії діяльності А.Н. Леонтьєва як  предмет аналізу тут розглядається діяльність. Оскільки сама психіка не може бути відділена від породжуючих й опосередковуючих її моментів діяльності, і сама психіка є формою предметної діяльності. При рішенні питання про співвідношення зовнішньопрактичної діяльності й свідомості, приймається положення, що внутрішній план свідомості формується в процесі згортання споконвічно практичних дій. При такому трактуванні свідомість і діяльність розрізняються як образ і процес його формування, образ при цьому є "накопиченим рухом", згорнутими діями. Цей постулат був реалізований у багатьох дослідженнях.