Проблема проведення корекційно – розвивальної роботи

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                            2

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК  КОРЕКЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЯК НАУКИ                                                                         4

1. Історія виникнення корекційної педагогіки                             4         
2. Нова стратегія розвитку корекційної педагогіки в Україні        6

РОЗДІЛ 2.  УМОВИ ПРОВЕДЕННЯ КОРЕКЦІЙНО – РОЗВИВАЛЬНОЇ РОБОТИ ВЧИТЕЛЯ В ІНКЛЮЗИВНОМУ КЛАСІ                              13

2.1 Корекційно – розвивальна робота в інклюзивному класі           13

      2.2. Корекційна робота як специфіка професійної діяльності педагога   18

        

ВИСНОВКИ                                                                                                    26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ                                                    28

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Проблема проведення корекційно – розвивальної роботи в умовах інклюзивного навчання актуальна протягом кількох століть, але й до сьогодні залишається відкритою. Для всіх країн першочерговими є завдання підвищення якості психолого-педагогічної допомоги означеної категорії дітей, створення служб раннього виявлення і ранньої допомоги, забезпечення інклюзивної та корекційної освіти, організація і підготовка спеціалістів, які будуть працювати в нових умовах і в новій системі цінностей.

Актуалізація теми: зараз існує дуже багато суперечностей  щодо навчання та виховання аномальних дітей. Робота вчителів присвячена саме цим проблемам, які, на мою думку, є дуже важливими для того, щоб вирішити ті суперечності, які існують в сучасній педагогіці.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2011 року      № 872 затверджений Інструктивно – методичний лист «Організація навчально – виховного процесу в умовах інклюзивного навчання». У ньому зазначається, що інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їхнього навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно зорієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально – пізнавальної діяльності таких дітей.

Мета дослідження: встановити особливості проведення корекційно – розвивальної роботи вчителя в інклюзивному класі.

Об’єкт дослідження: корекційно – розвивальна робота як складова інклюзивного навчання.

Предмет дослідження: умови та особливості корекційної роботи педагога в інклюзивному класі.

Завдання дослідження:

• Визначити сутність педагогічної корекції .
• Дослідити психологічні механізми корекційної роботи.
• Проаналізувати процес корекції порушень пізнавальної діяльності у молодших школярів з вадами інтелекту.
• Визначити допоміжні засоби уроку для розв’язання корекційно – розвиткових завдань.
• Описати роботу вчителя початкової школи з розумово відсталими дітьми.
• Проаналізувати індивідуальний підхід до учнів початкової школи з вадами інтелекту, як засіб та основна умова реалізації корекційної роботи.

Останнім часом характерним для освіти є застосування сучасних технологій, які сприяють індивідуалізації навчання,діалоговій взаємодії між вчителем і учнем. Лише за таких умов можна досягти основних цілей в системі навчання. Їх значущість полягає у спрямуванні навчального процесу на розвиток кожного учня індивідуально.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК  КОРЕКЦІЙНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЯК НАУКИ

1. Історія виникнення корекційної педагогіки

          Історія становлення та розвитку корекційної педагогіки як самостійної галузі наукового знання надзвичайно нетривала. За роки вивчення аномальних дітей, виявлення природи і сутності їх відхилень, організації корекційної роботи з ними сформувалася струнка система наукових знань про аномальні дітях та історії розвитку спеціальних освітніх установ для дітей з вадами у розвитку і поведінці. Досвід вивчення теорії та практики корекційної роботи охоплює не тільки галузі спеціальних дефектологических знань в області сурдопедагогіки (Н.М. Назарова) або історії вивчення, виховання і навчання розумово відсталих дітей (Х.С. Замський), а й історію становлення та розвитку виховання важковиховуваних дітей (A.B Гаврилін). Важливими завданнями курсу корекційної педагогіки є вивчення історії становлення та розвитку корекційно-педагогічної діяльності з дітьми та підлітками з відхиленнями у розвитку та девіаціями в поведінці, виявлення провідних тенденцій в попередженні та подоланні відхилень у розвитку і поведінці дитини.

Перші згадки про людей з грубими фізичними та розумовими порушеннями містяться в законодавчих документах античного світу. З точки зору закону, влади і суспільства в цілому, особи з вираженими дефектами не рахувалися повноцінними громадянами і прирівнювалися у статусі до рабів і тваринам. Діти, що народилися з грубими вадами, приречені на смерть. Закон, сформульований Аристотелем в його «Політиці», говорить: «Нехай у силі буде той закон, що жодного каліки-дитину годувати не слід».

Істотно змінюється погляд на людей з відхиленнями в розвитку і на їх положення в суспільстві лише з поширенням у більшості країн Європи християнської релігії. Можна спостерігати як відбувається становлення і розвиток конфесійних теоретичних підходів до проблеми допомоги через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя.  Факти милосердного ставлення до «убогим» представляли своєрідний громадський благодійний інститут, де на практиці реалізовувалися ідеї допомоги нужденним, але водночас у суспільстві зростало і число релігійних упереджень і забобонних побоювань.

Знадобилося більше двох тисяч років для усвідомлення необхідності піклування людей з відхиленнями розвитку і визнання їх права на існування.  Вперше висловлюється думка про те, що призначення суспільства полягає не стільки в подачі милостині, організації притулків для калік і хворих, скільки в можливості дати їм елементарну освіту і виховати в них «моральність» і «благочестя».

«Чи можна, - пише Я.А. Коменський, - долучити до утворення глухих, сліпих і відсталих дітей, яким органічний недолік заважає сприймати світ? Відповідь: з людського освіти не виключається нічого, крім хіба що нелюдини ».

Поворот в державній політиці та суспільній свідомості, обумовлений становленням нового, більш гуманного і демократичного погляду на цивільні права осіб з відхиленнями у розвитку, був підготовлений ідеями французьких просвітителів (Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро) і прийнятої в 1793 р. французьким Конвентом «Декларацією прав людини».

Незважаючи на ряд істотних відмінностей (законодавчих, фінансових, кадрових, концептуальних) всі національні системи складалися в Західній Європі в порівнянні історичні терміни. На зміну форм організації соціальної допомоги дітям з відхиленнями у розвитку мала значний вплив і еволюція гуманістичних суспільних тенденцій. Якщо в епоху Я.А. Коменського вищим проявом гуманізму визнавалося рівне для всіх дітей право на навчання, то в XIX столітті все більше визнання завойовує гуманістична концепція користі, згідно з якою діти з порушеннями розвитку, отримавши спеціальну освіту, не тільки не будуть тягарем суспільству, а й стануть його корисними соціально активними членами.

Лібералізм XIX століття як соціально-політичний світогляд представлений різними концепціями, і його не можна розглянути у вигляді цілісної теорії. Однак можна говорити про те, що основний постулат даного світогляду був пов'язаний з питаннями відповідальності і обов'язку держави перед особистістю за неможливість надати всі умови для її нормального існування. Питання про «правильну» соціальної допомоги пов'язані з відносинами державних інститутів соціального захисту з приватною благодійною діяльністю. Однозначних підходів тут не існувало, разом з тим дискусії про роль держави та приватної благодійності оформляють певну систему «права особи на допомогу» засобами відкритого піклування і реалізацію цільових програм освіти і соціального виховання через структури муніципалітетів .

Корекційна педагогіка як одна з галузей педагогічної науки тісно взаємопов'язана з усім блоком психолого-педагогічних і спеціальних дисциплін. Корекція, будучи складовою частиною єдиного педагогічного процесу, спираючись на нього, має найтісніший взаємозв'язок із загальною педагогікою, визначальною цілі, завдання, зміст, форми і методи навчання та виховання підростаючого покоління, різнобічний розвиток особистості дитини.

1.2. Нова стратегія розвитку корекційної педагогіки в Україні

Докорінне реформування й удосконалення національної системи освіти, що відбувається внаслідок високої динамічності соціально-економічних процесів і трансформацій в Україні, потребує безперервного оновлення теоретико-методологічного підґрунтя цієї галузі. Не є виключенням у цьому контексті й корекційна освіта, пошуки нової парадигми якої мають відображення у розвитку її науково-практичної основи – корекційної педагогіки.

Становлення нової стратегії розвитку останньої пов'язано також  і зі змінами соціально-психологічного та соціально-економічного ставлення до самого об'єкта відповідної соціальної політики – інвалідів, нового розуміння поняття «інвалідність», із застосуванням нової моделі інвалідності.

Для розуміння суті суспільної еволюції підходів до проблеми інвалідності та соціальної реабілітації інвалідів коротко нагадаємо історію цього питання.

В аграрних та індустріальних суспільствах інвалідність розглядається в контексті економічної утилітаризацїї людини, її соціальної корисності. Тут «працює» економічна модель інвалідності, або, як прийнято говорити, модель функціональної обмеженості, яка описує нібито неповноцінність і нездатність особистості виконувати ті чи інші функції, приписані суспільством.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком так званої медичної, чи адміністративної, моделі інвалідності. У цьому випадку інвалідність сприймається як особиста патологія людини, а всі її проблеми – наслідок цієї патології. Тобто обмежені можливості індивіда розглядаються у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її хворобою. Всі проблеми інваліда – наслідок патології здоров'я. Він має пристосовуватися до світу «нормальних» людей. І тоді завданням соціальної реабілітації є адаптація інвалідів у суспільство здорових людей, а основним її змістом – забезпечення соціального захисту, який органи влади, до речі, розуміють досить обмежено. Відповідну соціальну політику, такі підходи у сучасній науковій літературі позначають терміном «disabilism» – «інвалідизм» за аналогією з «расизмом», оскільки вона призводить до дискримінації людей з обмеженими фізичними, сенсорними та ментальними можливостями і ставлення до них суспільства як до неповноцінних.

Моделі, що описано, тривалий час панували при формуванні й реалізації соціальної політики щодо інвалідів. Тільки наприкінці 60-х років світова громадська думка починає кардинально змінюватися стосовно проблем людей з обмеженими функціями здоров'я. Загальносвітові тенденції охоплювали усвідомлення необхідності надання інвалідам рівних можливостей і прав зі здоровими людьми, інтеграції їх у життя всього суспільства.

Корекційна педагогіка (спеціальна педагогіка, або дефектологія) позиціонується у науці як складова педагогіки, в колі проблематики якої – педагогічне дослідження і різноманітна педагогічна допомога особам, у тому числі дітям, котрі мають певні фізичні та ментальні вади або специфічні проблеми в сенсорній, інтелектуальній, моторній, емоційній сферах, сфері соціальної та соціально-психологічної взаємодії тощо.

Але ця галузь педагогіки до цього часу обмежувалася, по-перше, вихованням і навчанням дітей дошкільного та шкільного віку; по-друге, питаннями навчання інвалідів із вузькими нозологіями: тифлопедагогіка – інвалідів за зором, сурдопедагогіка – інвалідів за слухом, олігофренопедагогіка – розумово відсталих учнів. Вона не охоплювала людей з іншими вадами здоров'я; громадян, які набули інвалідність у дорослому віці; інвалідів із дитинства (після шкільного віку). Це означає, що вища та професійна освіта залишилася поза увагою дефектології. Водночас практиці бракує універсальних, системних, фундаментальних теоретичних розробок і обґрунтувань у галузі професійної освіти та професійної реабілітації людей з особливими потребами.

Відтак актуальною є побудова теоретичних і методологічних підвалин освіти людей з інвалідністю будь-якого віку та будь-якого типу фізичних і сенсорних вад на системних, холістичних засадах.

У літературі також різко оцінюється сучасний стан пострадянської системи спеціальної освіти дітей з вадами здоров'я, який характеризується як кризовий. Спеціальна («дефектологічна») освіта є дуже важливою підсистемою соціальної реабілітації людей з інвалідністю і їй притаманні проблеми, що й усьому інституту реабілітації.

Як наслідок нового підходу до трактування процесу реабілітації людей з вадами здоров'я, з огляду на соціальну модель інвалідності, ми маємо світову і вітчизняну тенденцію до такої моделі здобуття освіти людиною з інвалідністю, коли вона навчається не у спеціальному закритому закладі, а включена в навчальний процес у звичайному освітньому закладі. Це відповідає ідеям інтегрованої, або, як прийнято називати в світовій науковій літературі, інклюзивної освіти.

На мою думку, система спеціалізованих навчальних, реабілітаційних і соціальних закладів у наш час може складати лише кістяк конструкції всієї системи соціальної реабілітації людей з інвалідністю, «скелет», на якому держава має нарощувати «м'язи» – освітні заклади відкритого інтегрованого типу. Але для навчання дитини або дорослого з вадами здоров'я в інклюзивному навчальному закладі ми маємо створити відповідні умови та соціальний, психологічний і педагогічний супровід. Розробка науково-методичних засад для інтегрованого навчання інвалідів також має стати одним із основних завдань сучасної корекційної педагогіки. Нова стратегія цієї галузі науки не може обійти й таку державну проблему, як підготовка спеціалістів для інтегрованого навчання інвалідів.