Основные понятия, используемые в пределах экстремальной психологии, их семантический и феноменологический анализ

    На  першій стадії "вигорання" індивідуум виснажений емоційно і фізично і може скаржитися на головний біль, застуду і різноманітні болі.

    Для другої стадії "вигорання" характерні два набори симптомів:

• у людини може розвинутися негативне, цинічне і знеособлене ставлення до оточуючих, із якими вона працює;
• у людини можуть виникати негативні думки стосовно себе через почуття, що вона відчуває до інших, з якими працює.

    Щоб уникнути цих негативних почуттів, такий фахівець занурюється у себе, виконує тільки мінімальну кількість роботи і не хоче ні з ким сваритися. У таких працівників можуть виявлятися ознаки і симптоми однієї або обох груп.

    Заключна  стадія - повне "вигорання" - виявляється нечасто і характеризується появою у людини почуття повної образи на увесь світ. Цей працівник ображений на самого себе і на все людство. Життя здається йому некерованим, людина перестає виражати свої емоції і неспроможна зосередитися.

    Професійне "вигорання" дуже "інфекційне" і може швидко поширюватися серед працівників різних професій, в тому числі й серед персоналу МНС України. Найбільша можливість того, що це трапиться, існує у підрозділах із високим рівнем професійного стресу.

    В деяких підрозділах МНС України, де персонал найбільш схильний до професійного "вигорання", нами було виявлено декілька подібних проявів цього явища:

1. Керівництво підрозділу пред'являє надмірні вимоги до роботи особового складу, часто використовує спеціаліста не за прямим призначенням.
2. Фахівець відчуває додаткову персональну відповідальність і залученість до вирішення завдань, які не є властивими для його функціональних обов'язків,
3. Відповідальність за прийняття рішень покладається на цього працівника за відсутності у нього відповідних повноважень.
4. Діяльність даного працівника не асоціюється у керівництва з успішними результатами служби.

    Такий стан справ у колективі  може призвести до наступних негативних наслідків:

• високої плинності кадрів;
• зниження залучення працівників до роботи;
• пошуку "козла відпущення";
• антагоністичного групового процесу;
• режиму залежності, що виявляється у вигляді гніву на керівництво і прояву безпорадності і безнадійності;
• розвитку критичного ставлення до колег по службі;
• недостатнього рівня співробітництва серед різних 
  фахівців підрозділу;
• прогресуючого падіння ініціативи;
• зростання почуття незадоволеності від роботи;
• прояву негативізму щодо ролі або функції служби психологічного забезпечення діяльності МНС України.

    На  сьогодні синдром "психічного вигорання" розглядається психологічною наукою в контексті однієї з трьох існуючих моделей:

1. "Вигорання" - це стан фізичного і психічного (насамперед - емоційного) виснаження, викликаного тривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. Дане трактування близьке розумінню "вигорання" 
   як синдрому "хронічної втоми".
2. "Вигорання" - це двомірний конструкт, що складається з емоційного виснаження і деперсоналізації. При цьому деперсоналізація виявляється в погіршенні відношення до інших (підлеглих, пацієнтів, клієнтів, колег тощо), іноді і до себе особисто.

"Вигорання"  - це трикомпонентна структура, що складається із синдрому емоційного виснаження, деперсоналізації і редукції своїх особистих досягнень. Відповідно до даної моделі, емоційне виснаження розглядається як основна складова "професійного вигорання" і виявляється у зниженому емоційному фоні, байдужості або емоційному перенасиченні. Другий компонент - деперсоналізація - виявляється в деформації відносин з іншими людьми. Третя складова синдрому "вигорання" - редукція особистих досягнень - може виявлятися або в тенденції до негативного оцінювання себе, своїх професійних досягнень і успіхів, негативізмі щодо службових переваг і можливостей, або у зниженні почуття власної гідності, обмеженні своїх можливостей, обов'язків стосовно до інших.

    Таким чином, підводячи підсумок, відзначущо, що синдром психічного "вигорання" можна дорівняти до дистресу в його крайньому прояві і до третьої стадії загального синдрому адаптації - стадії виснаження. Все ж момент, коли стрес переходить у "вигорання", в загальносвітовій психологічній науці ясно не визначений і потребує свого подальшого вивчення.

    За  деяких обставин замість мобілізації  організму на подолання труднощів стрес може стати причиною серйозних розладів. При неодноразовому повторенні або за великої тривалості афективних реакцій у зв'язку із життєвими труднощами, що затяглися, емоційне збудження може прийняти застійну стаціонарну форму. У цих випадках, навіть при нормалізації ситуації, застійне емоційне збудження не послабшає. Більше того, на думку Н.В. Тарабріної, це застійне емоційне збудження постійно активізує центральні утворення вегетативної нервової системи, а через них розладнує діяльність внутрішніх органів і систем. Якщо в організмі виявляються слабкі ланки, то вони стають основними у формуванні захворювання.

    Розвиток  хвороби внаслідок  стресу - процес, що має багато стадій: від перших ознак реакції на стресор до визначеного діагнозу, наприклад, хронічного захворювання серця. Ці послідовні стадії характеризують поступове ослаблення опірності: негативні афективні реакції стають усе сильнішими, когнітивні здібності послаблюються, знижується ефективність фізіологічних реакцій, а супутні цьому соматичні фактори - обмежена рухливість, паління, надлишкова вага, погане харчування - збільшують можливість розвитку хвороби.

    Хронічний стрес веде до того, що у людини створюється враження, нібито вона потрапляє в залежність від ситуації і контроль над нею загублений. У цьому полягають головні причини виникнення хвороби.

     Первинні  розлади, що виникають при емоційному стресі в різноманітних структурах нейрофізіологічної регуляції мозку, призводять до зміни нормального функціонування серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, розладу імунної системи.

    Емоційні  стреси за своїм походженням, як правило, соціальні, й усталеність до них  у різних людей різна. Стресові реакції на психосоціальні труднощі не стільки наслідок останніх, скільки інтегративна відповідь на когнітивну їхню оцінку й емоційне збудження.

     Відповідно  до сучасних поглядів, стрес стає травматичним, коли результатом впливу стресора є порушення у психічній сфері за аналогією до фізичних порушень. У цьому випадку, відповідно до існуючих концепцій, порушується структура "самості", когнітивна модель світу, афективна сфера, неврологічні механізми, що управляють процесами навчання, системи пам'яті, емоційні шляхи навчання. Як стресор у таких випадках виступають травматичні події - екстремальні кризові ситуації, що володіють потужним негативним наслідком, ситуації загрози життю для самого себе або значущих близьких.

    Такі  події докорінно порушують почуття  безпеки індивіда, викликаючи переживання травматичного стресу, психологічні наслідки якого є різноманітними. Факт переживання травматичного стресу для деяких людей стає причиною появи в них у майбутньому посттравматичного стресового розладу (РТ8О, ПТСР).

    Концепцію посттравматичних стресових розладів (ТТТСР) уперше була офіційно схвалено Американською психіатричною асоціацією в 1980 році, і тільки нещодавно вона одержала міжнародне визнання.

     Незважаючи  на те, що суперечки про природу  цих порушень, про доцільність їх виділення в особливу категорію далеко не завершені, описова частина концепції може служити непоганою робочою гіпотезою для психолога, а критерії діагностики - доброю підмогою при виявленні подібних порушень. Розглянемо ці критерії більш докладно, спираючись на 4-е видання посібника з діагностики психічних розладів В8М-ГУ.

     Загальним обов'язковим критерієм для діагностики  постстресових порушень є факт переживання індивідом події, що виходить за межі звичайного людського досвіду і спроможна травмувати психіку практично будь-якої здорової людини (наприклад, серйозна загроза життю і здоров'ю як своєму, так і близьких або друзів, раптова руйнація житла і т.п.).

    Під "звичайним" же людським досвідом тут  розуміються такі події, як:

• утрата близької людини, що трапилась в силу природних причин;
• хронічна важка хвороба;
• утрата роботи;
• сімейний конфлікт і т.п.

    До  стресорів, що викликають ці розлади, відносять: стихійні лиха, техногенні (антропогенні) катастрофи, а також події, що є результатом цілеспрямованої, часто злочинної діяльності (диверсії, терористичні акти, катування, масове насильство, бойові дії, табори смерті і т.п.).

    Необхідною  умовою ймовірного розвитку ПТСР є  також те, що пережита подія супроводжується інтенсивними емоціями страху, страхітливості або відчуттям безпорадності індивіда перед драматичними обставинами, що власне і являє собою основний етіологічний чинник виникнення постстресових станів.

     Структура розладу психічної діяльності містить  у собі дві взаємозалежні підгрупи порушень, описані вперше ще учнем 3. Фрейда А. Кардінером (1941), які пізніше набули сучасної інтерпретації у роботах М. Горовітца (1979, 1986):

• симптоми "завзятого вторгнення" у свідомість образів, спогадів і емоцій, пов'язаних з обставинами, що психічно травмують і викликають кожного разу сильний психологічний дистрес у індивіда;
• симптоми "уникання", що виявляються в прагненні і спробах наполегливо уникати думок, почуттів, розмов, осіб, місць і діяльності, які викликають спогади про травму.

    При цьому відмічаються такі явища, як звуження спектра і зменшення сили емоційного реагування, помітне зниження інтересу й участі у раніше значущих видах діяльності, почуття залежності або відчуженості від людей, скорочення або відсутності майбутнього і ряд інших.

    Іншою, загальною для обох категорій  постстресових порушень, підгрупою симптомів є стійкі симптоми фізіологічної гіперактивації (що не були наявними до травми). Ця підгрупа відбиває явища як загальної підвищеної збуджуваності центральної нервової системи, властивої постраждалим із наслідками психічної травми, так і підвищену реактивність їхньої психіки стосовно специфічних, свого роду "ключових" подразників.

    Вона  містить у собі:

• порушення сну (труднощі засинання, безсоння);
• дратівливість, спалахи раптового гніву;
• труднощі зосередження, концентрації уваги;
• необгрунтоване підвищену пильність;
• готовність до оборонної реакції "бий або біжи". У структуру гострих стресових розладів, крім цих загальних ознак, входить підгрупа так званих "дисоціативних" симптомів (термін "дисоціація" уперше використав ще у 1889році П. Жане), що спостерігалися або в період травми, або згодом;
• суб'єктивне відчуття емоційної залежності, "притуплення" або відсутності емоційного реагування;
• звуження свідомості про навколишній світ ("сплутаність");
• дереалізація;
• деперсоналізація;
• дисоціативна     амнезія     (нездатність     пригадати якийсь важливий аспект події, що травмує психічно).

    Наявність зазначених порушень є необхідною, але недостатньою умовою постановки діагнозу ПТСР або ГСР (гострий стресовий розлад).

    Ще  один критерій, що доповнює картину  постстресового стану, складається з того, що розлади обумовлюють клінично виражений дистрес або порушують соціальну, фахову або іншу значущу діяльність. Цей критерій можна назвати функціональним: він пов'язаний із порушенням психологічної адаптації, порушенням (або зниженням) фахової працездатності, погіршенням якості життєдіяльності в цілому у зв'язку з перенесеною психічною травмою.

    Нарешті останній, часовий критерій дозволяє диференціювати ПТСР і ГСР, з одного боку, і підвиди власне ПТСР - з іншого. Точкою відліку є сама по собі подія, що травмує, або такі обставини. Гострий стресовий розлад виникає протягом 1 місяця з моменту травми і продовжується від 2 днів до 4 тижнів, посттравматичний - не менше, ніж через 1 місяць після травми і має тривалість більше 4 тижнів.

    Відповідно  до особливостей прояву розрізняють три  підвиди посттравматичних стресових розладів:

• гострий (його не слід змішувати з гострим стресовим розладом), що розвивається в термін до 3 місяців;
• хронічний, що має тривалість більше 3 місяців;
• відстрочений, коли розлад виник через 6 і більше місяців після травматизації.