Основные понятия, используемые в пределах экстремальной психологии, их семантический и феноменологический анализ

    За  твердженням Ч.Д. Спілбергера і ряду інших авторів, стан тривоги виникає, коли індивід сприймає визначений подразник або ситуацію як такі, що несуть у собі, актуально або потенційно, елементи небезпеки, загрози, шкоди. Стан тривоги може варіюватися за інтенсивністю і змінюватися у часі як функція рівня стресу, якому піддається особистість. З даним положенням узгоджується і розуміння Ч.Д. Спілбергером стресу у вигляді сукупності зовнішніх впливів (стрес-факторів), що сприймаються особистістю як надмірні вимоги і створюють загрозу її самоповазі, самооцінці, що викликає відповідну емоційну реакцію (стан тривоги) різної інтенсивності. Схильність до такого роду емоційної реактивності характеризується як особистісна тривожність.

    При описі тривоги як процесу суттєвим є не тільки чіткий розподіл понять стресу і стану тривоги, але й акцентування уваги на понятті загрози як психологічної реальності. Свого часу Ч. Д. Спілбергер запропонував використовувати терміни "стрес" і "загроза" для позначення різних аспектів часової послідовності подій, що виявляються у стані тривоги. За думкою автора, поняття "стрес" повинно використовуватися для співвіднесення з умовами-стимулами, які породжують стресову реакцію, із чинниками, які викликають емоційні реакції, а також із моторно-поведінковими фізіологічними змінами. Стрес може розумітися як проміжна перемінна й у збірному смислі для відображення всієї сфери дослідження.

    Термін "стрес" Ч.Д. Спілбергером пропонується використовувати для позначення ступеня поширення або розміру об'єктивної небезпеки, пов'язаної з властивостями подразника в даній ситуації. Інакше кажучи, термін "стрес" повинен використовуватись винятково для позначення умов навколишнього середовища, що характеризуються певним ступенем фізичної або психічної небезпеки. Автор визнає, що таке визначення стресу, очевидно, є більш обмеженим, але в той же час більш точним, ніж те, що використовується на сьогодні.

    На  противагу поняттю "стрес", що відбиває об'єктивні властивості  стимулів, які характеризують ситуацію, термін "загроза", на думку автора, повинен використовуватися для опису суб'єктивної (феноменологічної) оцінки індивідом ситуації, яка несе у собі фізичну або психічну небезпеку для нього. Поза усяким сумнівом, оцінка ситуації як небезпечної або загрозливої буде залежати від індивідуальних розбіжностей у здатностях, уміннях, властивостях особистості, а також від специфіки особистого досвіду індивіда у переживаннях подібних ситуацій.

    Ч.Д. Спілбергер вважає, що термін "стан тривоги" необхідно використовувати для відображення емоційного стану або певної сукупності реакцій, що виникають у індивіда, який сприймає ситуацію як особистісно-загрозливу, небезпечну, безвідносно до того, чи присутня або відсутня у даній ситуації об'єктивна небезпека.

    Таким чином, "тривогу" слід віднести до негативних емоцій, але не до стресу. Адже тривога виникає не у відповідь на зовнішній вплив, що фіксується (що, як ми вже говорили, є характерним для стресу), а часто є безпредметною, неясною.

    К. Мау вважає тривогу передчуттям загрози, що виникає в індивіда при найрізноманітніших небезпеках, реальних або віртуальних.

    М.Д. Левітов визначає тривогу як "психічний стан, що викликається можливими або імовірними прикростями, несподіванкою, змінами у звичній обстановці і діяльності, затримкою приємного, бажаного і виражається у специфічних переживаннях (побоювання, хвилювання, порушення спокою й інш.) і реакціях".

    Тривожність людини, інтенсивність  тривожності - це одна з основних і, мабуть, кардинальних характеристик, що використовуються психологічною наукою. Тривога є індивідуальною характеристикою особистості Психофізіологічні характеристики тривожних і нетривожних людей різні. Якщо діяльність має простий характер, то у здійсненні її більш успішними є тривожні особи, ніж нетривожні. Проте, якщо вона ускладнюється і здійснення її потребує тонкого диференціювання, то перевага виявляється на боці нетривожних, тому що дії тривожних людей стають неадекватними і безладними.

    Якщо  спробувати співставити наші дані з даними про розвиток стомлення у досліджуваних із сильним і слабким збудженням (дослідження групи В.Д. Небиліцина 1963-1966 років), то можна виявити цікаву закономірність.

    Досліджувані  зі слабким збуджувальним процесом (за експериментальними даними), як правило, справляються із завданнями, що потребують спрощеної структури діяльності. Водночас завдання, що потребують складної діяльності, засновані на одночасному функціонуванні декількох рівновеликих тенденцій або мотивів, більш успішно виконуються людьми з відносно більш сильним збудженням.

    Тривожні  люди найбільш схильні до стресу. У  стресорному стані для них буде характерною більш тривала і глибока дезорганізація діяльності. Наш висновок підтверджується дослідженнями А.К. Ідігіа, М.В. Агпоісі, К.В. Маїто і ряду інших учених, які довели, що у стані тривоги моторна координація падає і рухова активність стає недиференційованою і дифузійною.

    Таким чином, підсумовуючи усе вищесказане, хотілося б зауважити, що:

1. Основні розходження емоційних і стресових станів визначаються змістом цих понять. Під емоцією розуміється переживання людиною свого ставлення до того, що вона пізнає або робить. Стрес - це стан, що виникає в умовах негативного впливу на другосигнальні функції, нервові процеси або периферичні органи і тканини.
2. Більшість форм стресу не є емоціями, так само як більшість емоцій не є стресом. У той же час, у деяких випадках емоції можуть збігатися зі стресом.

    Стрес і стомлення - явища, які у рамках психологічної науки пов'язані між собою значно менше, ніж стрес і емоції. Тільки крайня плутанина у визначеннях стомлення і стресу, а також надзвичайне різноманіття і складність цих станів уможливлюють відсутність їхньої чіткої диференціації.

    У психології розглядається тільки той  стан стомлення, що викликається психічним, а не фізичним навантаженням. Стомлення в психологічній науці іноді називають розумовим (В.І. Рождественська, Ф.Д. Горбов, В.І. Лебєдєв); іноді - емоційним (К.К. Платонов, О.Г. Іванов-Смоленський); а іноді нервовим (О.Д. Бернштейн, Л.О. Орбелі).

    Поняття "нервове стомлення" містить  у собі більш широкий діапазон станів, викликаних різними видами діяльності.

    На  наш погляд, нервове стомлення  і стрес - стани цілком різні, що мають різну фізіологічну основу, психічне і поведінкове вираження. І якщо стрес визначається, в першу чергу, вегетативними змінами, то стомлення лише "експлуатує" вищу нервову діяльність і не призводить до зсувів у стані вегетативної нервової системи.

    Ще  у 1965 році В.І. Рождественська визнала  вегетативні показники непридатними для визначення нервового стомлення, тому що стан вегетативних функцій може свідчити лише про переважання симпатичної або парасимпатичної форми реагування, що визначається цілою низкою обставин, і далеко не обов'язково може бути пов'язаний зі ступенем стомлення.

    Найбільш  адекватним, на наш погляд, є тлумачення стомлення як результату порушення вегетативного балансу за рахунок виснаження симпатичного порушення, унаслідок чого починає переважати тонус парасимпатичного відділу вегетативної нервової системи. Дане положення було підтверджено дослідженнями німецького вченого XV. Наскег. Він також зауважив, що зниження мовної активності, прагнення до спокою і нерухомості, легкість виникнення сонного гальмування, що характерні для стомлення, є ознаками парасимпатичного переважання.

    На  наш погляд, основною помилкою, якої часто припускаються при вивченні стомлення, є відсутність спеціального психофізіологічного аналізу стомлюючої діяльності.

    Як  наслідок цього, у психологічній  науці останнім часом усе частіше вживається термін "синдром професійного вигорання". Під даним терміном маскується нездатність психологічної науки самостійно вирішити проблему професійного стомлення і диференціювати такі поняття як "професійне стомлення", "апатія" та інш.

    Опис  виконання задачі, що призводить до стомлення, не можна робити лише в самому загальному вигляді, тому що різні види діяльності породжують різноманітні види стомлення, які настають із різною швидкістю і переборюються з різним успіхом.

    Відомо  також, що величезне значення для  розвитку стомлення відіграють емоції, які можуть відстрочити і замаскувати найважче стомлення, що виснажує. Проте, емоційний бік стомлюючої діяльності, що описана ще у 1923 році О.О. Ухтомським, як правило, сучасними психолога-ми-дослідниками не враховується. Так, наприклад, створювати емоційний фон стомлюючої службової діяльності можуть сотні причин і обставин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, наприклад: відповідальність завдання, дефіцит часу, матеріальна зацікавленість і т.п. Кожна з цих умов накладається на індивідуальні особливості, суб'єктивний стан і настрій працівника МНС України, що в сукупності і буде визначати міру стомлення. Чим вищим буде рівень збуджуваності центральної нервової системи і більшою готовність до дії всіх основних систем і органів, тим нижчими будуть ступінь стомлення і згубність впливу його на якість виконуваної службової задачі.

    Підсумовуючи  наведені матеріали, можна констатувати наступне:

1. Стомлення - результат порушення рівноваги між симпатичним і парасимпатичним відділами гіпоталамуса на користь парасимпатичного .
2. Роль вегетативних зсувів при стомленні є дуже відносною. Тільки у випадках фізичного стомлення вегетативні показники, на наш погляд, будуть адекватними. При нервовому або психічному стомленні вегетативні зсуви хоча і відбуваються, але не мають закономірного характеру.
3. Стрес, на відміну від стомлення, характеризується насамперед закономірними вегетативними зсувами, що су проводжуються гормональними змінами.
4. Тільки самий крайній ступінь стомлення, що загрожує добробуту організму, набуває рис, характерних для стресу.
5. Стрес і стомлення пов'язані з різною формою нервового виснаження. Стомленням забезпечується легкий перехід у сонне відновлювальне гальмування, тоді як стрес викликає охоронне гальмування, що на якийсь час може паралізувати вищу нервову діяльність і зірвати функції,   що   забезпечують   природний   відновлювальний   сон.
6. З погляду поведінкового вираження самим характерним є широкий діапазон варіантів стресових станів і вражаюча одноманітність станів стомлення. Стрес може бути й активним (стенічним), і пасивним (астенічним). Стомлення, як правило, завжди астенічне. Тільки крайні ступені стомлення можуть так само, як і стрес, мати і ту й іншу форму вираження: при сильному стомленні може наступити переважання симпатичного регулювання (перезбудження, безсоння),    що    мабуть    залежать    від    індивідуально-типологічних властивостей особистості.
3. Семантичний диференціал понять "стрес", "психічне вигорання" та "посттравматичний стрес"

    Інтерес до синдрому "психічного вигорання" виник у зарубіжній психології у 70-х роках XX сторіччя, і до теперішнього часу ця проблема широко вивчається в контексті професійних стресів.

    Існують різні визначення "вигорання", проте в найбільш загальному вигляді воно розглядається як довгострокова стресова реакція, або синдром, що виникає внаслідок тривалих професійних стресів середньої інтенсивності. У зв'язку з цим, у західній психологічній науці синдром "психічного вигорання" позначається деякими авторами поняттям "професійне вигорання", що дозволяє розглядати це явище в аспекті особистої деформації професіонала під впливом тривалого фахового стажу.

    Синдром "вигорання" найбільш характерний  для представників комунікативних професій, у тому числі і для  працівників екстремальних професій. Ключову роль у синдромі "вигорання" відіграють емоційно утруднені або напружені відносини в системі "людина - людина", як, наприклад, відносини між практичним психологом і персоналом МНС України.

    Професійне "вигорання" - це емоційне виснаження, що виникає на фоні стресу, який викликаного міжособистісним спілкуванням.

    У сучасній психологічній науці професійне "вигорання" розглядається з погляду наявності трьох рівнів і трьох стадій.

У індивідуума, схильного до "вигорання" першого рівня, виявляються помірні, недовгі і випадкові ознаки цього процесу. Ці ознаки і симптоми виявляються в легкій формі і виражаються в турботі про себе, наприклад, шляхом розслаблення або організації численних перерв у роботі.

     На  другому рівні "вигорання" симптоми виявляються більш регулярно, носять більш затяжний характер і ледве піддаються корекції. Звичайні засоби лікування тут неефективні. Така людина може почувати себе виснаженою після доброго сну і навіть після вихідних. Для піклування про себе їй потрібні додаткові зусилля.

    Ознаки  і симптоми третього рівня "вигорання" є хронічними. Можуть розвиватися фізичні і психологічні проблеми типу виразок і депресії. Спроби піклуватися про себе, як правило, не приносять результату, а фахова допомога із боку колег, психологів та медичного персоналу може не давати швидкого полегшення. На цій стадії людина може брати під сумнів цінність своєї роботи і в цілому професії.

    Професійне "вигорання" може виявлятися у виді трьох стадій.