Политическая мысль Древнего мира и Средневековья

Професорами Києво-Могилянської академії, які зробили значний внесок в  українську політичну думку, були Феофан Прокопович і Стефан Яворський.

Феофан Прокопович вважав, що природним для людини є творити добро, це дар її природи, як і совість, що спонукає людину на це добро. Влада держави потрібна для охорони природного закону, закони потрібні, щоб не порушувати природних прав, а влада є силою, що гарантує їх виконання. Щоб цього досягти, народ через договір передає свою волю правителю. Верховна влада у своїй діяльності повинна дотримуватися принципу загальної користі, опікуватися народом, дбати про його добробут і безпеку. При цьому влада духовна має підпорядкуватися владі світській.

Стефан Яворський прагнув використати усе позитивне, що мали в собі католицизм і протестантизм, залишаючись на позиціях православ'я. Він стверджував про необхідність рівноправності співпраці церкви з державою для загальної користі.

Свідченням підвищення рівня політичної думки стали "Пакти й конституції  законів та вільностей Війська Запорізького", укладені у квітні 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорізьким. Основним пунктом Конституції Пилипа Орлика було проголошення незалежності України. Вона передбачала створення вищого органу – Генеральної Ради та обмежувала права та повноваження гетьмана. Без рішення генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише поточні питання, радитись при цьому з Генеральною старшиною. Україна повинна була стати демократичною республікою з виборними законодавчим та виконавчим органами. Конституція Пилипа Орлика була видатним досягненням політичної думки початку XVIII століття. Вона знаходилась у річищі тенденцій політичного розвитку Європи того часу (зокрема це стосується розмежування світської та церковної влади). В деяких питаннях Конституція випереджала свій час, передусім, у спробах утвердження домінування засад конституціоналізму і правопорядку над ідеєю абсолютної державності.

Видатний український мислитель Григорій Сковорода вважав, що державний устрій, політичний лад залежить від того, наскільки соціально-політичний стан членів суспільства відповідає їх духовній природі. Держава є законною й необхідною, він був лише проти злочинної влади та устрою. Це настає тоді, коли природне перетворюється у неприродне. Такі ж проблеми, як рівність і свобода, на його думку, є проблемами природної відповідальності. Суспільно-політичним ідеалом у Сковороди мав бути державний лад, який би спирався на суспільний компроміс. Це мало б бути гармонійне суспільство, але з певною ієрархічною структурою.

ПОЛІТИЧНА ДУМКА НОВОЇ ДОБИ

Наприкінці XVIII - початку XIX століття політична  думка в Україні вступає у  новий період свого історичного  розвитку. Головними джерелами відродження  національної свідомості були вплив західноєвропейських політичних ідей, зокрема ідей Французької революції.

У першій половині XIX століття в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство, яке уособлювало цвіт української політичної думки, об'єднувало людей, котрі справили величезний вплив на хід і подальший розвиток українського відродження.

До складу Кирило-Мефодіївського товариства входили: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас Маркович, Тарас Шевченко. Основними завданнями вони вважали побудову слов'янської спілки християнських республік; знищення кріпацтва та абсолютистської влади в Російській імперії як необхідної умови створення цієї спілки; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-Мефодіївське товариство закликало  слов'ян до об'єднання, але за умов утворення  кожним народом своєї власної  суверенної республіки, не залежної від  інших, збудованої на демократичних  засадах. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу як через державні реформи, так і завдяки поширенню освіти, моральному вдосконаленню людини. Головною передумовою ідеального суспільного ладу вони вважали особисту чесність і порядність обраних правителів.

Михайло Драгоманов вважав, що чим більш високим є рівень розвитку суспільної організації, тим вище має бути ступінь соціального прогресу.

Основними постулатами політичної концепції Драгоманова були визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації  соціально-економічного життя; ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; проведення визвольної боротьби лише просвітницькими засобами та розуміння культури як основи для функціонування майбутньої республіканської держави; євроцентризм, тобто переконання, що історичний процес в Російській імперії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи із заміною абсолютистської монархії на так званий парламентсько-земський варіант; ідея федерації як вирішальної умови перебудови імперії на засадах широкої автономії.

Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Франко – мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч. У своїх творах він приділяв значну увагу кооперації, організації взаємодопомоги для соціального захисту, боротьбі за просвіту працівників, підвищення їх культурного рівня. Проте він не виступав за диктатуру пролетаріату, а був за широке самоврядування і акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях.

Як і Драгоманов, Франко виступав з позицій федералізму. Він вважав, що формою самостійності може бути демократична автономія у складі федерації, яка б спиралась на солідарність інтересів. Основою такого суспільства мають бути рівність людей, забезпечення прав і свобод для кожної людини.

Михайло Грушевський – історик і політичний діяч, перший Президент Української Народної Республіки (УНР), пройшов певну еволюцію у поглядах, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. Спочатку він підтримував ідеї федеративних форм організації державного життя нації і виступав за національно-культурну автономію України в рамках Російської імперії. Це було пов'язано з його думкою про те, що народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності, а вирішення українського питання тісно пов'язане з перетворенням Росії у правову державу.

Проте більшовицька революція та новий  характер українсько-російських взаємин  внесли значні корективи у політичні погляди Грушевського. Він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки, на його думку, більшовицькі керівники під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм. Такі зміни у політичних поглядах Грушевського не в останню чергу привели на початку 1918 року до проголошення України IV Універсалом Центральної Ради самостійною, незалежною республікою.

Важливою віхою в історії  української політичної думки була творча спадщина Володимира Винниченка – українського письменника і політичного діяча. Він висунув власну концепцію української робітничо-селянської революції. Головним її структурним елементом було поєднання соціально-економічних чинників із національно-політичними при перевазі перших. Тим самим, на його думку, російських більшовиків було б позбавлено можливості виступити проти України і прагнути до захоплення влади.

У разі спрацювання ідеї здійснення пролетарської революції в Україні, як окремо взятій країні, вторгнення московських більшовиків мало б виключно національну, а не ідеологічну основу.

Представником національно-державницького напрямку в політичній думці України  був Дмитро Донцов. Його націоналізм являв собою світогляд, що є стимулом усіх людських починань та взаємин. Проголошуючи головним чином діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносив до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. При цьому фанатизм випливає з релігійного характеру, бо віруючі дивляться на свої ідеї, як на правду, що обов'язкова для всіх. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Донцов обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації. Він також висував ідею переорієнтації України на Захід, оскільки вважав, що вона у політичному, економічному, соціальному, культурному та релігійному житті є цілковито європейською державою.

Видатним українським політичним мислителем консервативного напрямку був В'ячеслав Липинський. Він сформулював найоригінальнішу доктрину державного устрою України.

Суть даної доктрини полягала у  спадковій трудовій монархії на чолі з гетьманом. Вона базувалась на концепції  хлібороба як головної рушійної сили політичного процесу. Саме хлібороби-власники мали б відновити втрачену державність. Почуття власності на землю настільки  сильне, що воно переможе інші прагнення, бо є найстабільнішим і навіть постійним. Отже, гетьманська династія мала походити саме з класу хліборобів-власників.

Липинський вважав також, що українцем  є всякий, хто хоче, щоб Україна  перестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас і вір постала одна єдина українська держава. Тобто кожен, хто робить свій внесок у справу незалежності держави, приносить усе найкраще, що є в нього, й буде справжнім патріотом України.

Щодо союзу трьох слов'янських  держав – України, Білорусії та Росії, на думку Липинського, він є можливим лише на рівноправній основі незалежних країн на засадах політичного та економічного партнерства.