Политическая мысль Древнего мира и Средневековья

ПОЛІТИЧНА ДУМКА ДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Історія політичної думки посідає важливе місце в політичній науці, оскільки в сучасній науці накопичено й узагальнено досвід минулих тисячоліть, а сама політологія як наука виникла лише трохи більше, ніж століття тому.

Вивчення історії політичної науки  необхідне для адекватного розуміння та вирішення сучасних суспільно-політичних проблем. Теоретичні знання про закономірності генезису та функціонування політичної влади і держави, формування політичних відносин та інститутів в умовах сучасності базуються на досягненнях політичної думки на протязі усієї історії людства.

Політична думка має своє коріння  у IV - III тисячоліттях до нашої ери. Основа її зародження лежить у Стародавніх  Єгипті та Межиріччі. По мірі перетворення первісного ладу в рабовласницький і з появою державних утворень виникають перші паростки політичної думки, що стосуються суспільних відносин та державного устрою.

Джерела, які дійшли до наших днів, свідчать про апологетичну концепцію обґрунтування ієрархічної структури суспільства. Зокрема йдеться про "Повчання Птахетепа" у Стародавньому Єгипті та "Закони царя Хамурапі" у Межиріччі. Вони є спробою підвести політико-правову основу під необмежену владу правителів, базуючись при цьому на містично-релігійному фундаменті. По суті це були одні з перших паростків тоталітарного режиму в історії людства.

У І тисячолітті до н.е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило певний стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, у Стародавній Індії основним документом, який давав інформацію щодо раціоналістичних уявлень про політику, був трактат "Артхашастра" (“Вчення про користь”). Його автором вважається Каутілья, один з вищих сановників IV століття до н. е. Маючи за мету збереження каст, він обирає для цього практичну користь, як основу й головний принцип політичної діяльності, яка відповідає завданням сильної влади.

У стародавньому Китаї стовпом  філософської і політичної думки  був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Головним у його поглядах було поняття про ідеальну державу. Основою даної держави та суспільства мала бути ідеальна людина, яка володіє певним набором моральних якостей, а саме: милосердям, гуманністю, чесністю, справедливістю, повагою до батьків, предків та літніх людей.

Конфуцій також розвивав патерналістську  концепцію держави. Він вважав, що держава виникла з об'єднання  сімей. Держава є великою сім'єю, а правитель – батьком для своїх підданих, які є його слухняними дітьми. Більш високі вимоги Конфуцій ставив до морального виховання правителів, оскільки моральність правителів визначає й моральність підданих.

Стрижневим періодом розвитку політичної думки стародавнього світу є політична думка Стародавньої Греції, особливо її класичний етап.

Класичний етап в історії розвитку політичних вчень стародавньої Греції характеризується розвитком політичної думки, якому сприяли розвиток емпіріко-теоретичного підходу та поглиблення соціального аналізу політичних проблем. На перший план виходить саме раціональна інтерпретація політичних явищ. Цей етап пов'язаний, перш за все, з такими його представниками, як Платон і Арістотель.

Платон (427-347 рр. до н.е.) за своїм соціальним походженням належав до рабовласницької аристократії. Дані обставини наклали вагомий відбиток на його політичний світогляд.

Основними політичними працями  Платона є "Держава" та "Закони". Він запропонував концепцію ідеальної держави, сутність якої полягає у виконанні громадянином тільки тих обов'язків, які приписані йому, не роблячи нічого такого, що є обов'язком інших. Тобто в ідеальній державі кожен повинен займатися своєю справою. Отже, Платон уперше запропонував суспільний розподіл праці та обов'язків.

Ідеалом для Платона було аристократичне суспільство на чолі з філософами, які знають, як керувати державою. Завдяки  цьому в державі існує чіткий порядок. Він протиставляв аристократію олігархії, де керують багаті прошарки. Платон також виступав з критикою рабовласницької демократії, оскільки вважав, що вона може трансформуватися у тиранію. Це означає, що свобода для однієї людини може перетворитися у надмірну владу, а для іншої – у рабство.

Подальший розвиток політичної думки  Стародавньої Греції пов'язаний з Арістотелем (384 - 322 рр. до н.е.). Він визначив людину як істоту політичну, оскільки якщо людина живе поза державою, то вона або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина. Тобто вона може реалізувати себе тільки у суспільстві і через суспільство.

Арістотель розрізняв правильні  та неправильні форми державного правління. До правильних форм він відносив монархію, аристократію і політію, до неправильних – тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правителі діють на основі закону і задля суспільного блага, при неправильних – задля власної вигоди і всупереч закону. При цьому найправильнішою формою він вважав політію, яка, на його думку, поєднувала у собі найкращі риси олігархії і демократії (багатство і свободу) і була формою правління середнього класу.

Одним з найбільш яскравих представників  політичної думки Стародавнього  Риму був Марк Тулій Цицерон (106- 43 рр. до н.е.).

Причина походження держави, за Цицероном. полягає у природженій потребі людей жити разом та необхідності охорони власності. Таким чином, метою держави Цицерон вважає забезпечення безпеки громадян та вільного використання майна.

Основне політичне кредо в Цицерона – гасло про примирення станів. На його думку, держава, яка складена з поєднання вищих, середніх і  нижчих станів, схожа на мелодію, де і низькі, і середні, і високі звуки  знаходяться гармонійно у співі, якими керує хороший музикант.

Вплив античної політичної думки позначився передусім на політичних вченнях  доби Середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство.

Політичну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною й  ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздрібленості (V - X ст.) католицька церква, маючи чітку  ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Не була винятком також і політична думка. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями представників церкви.

Основні аспекти політичної думки  Середньовіччя полягали у висуванні  на перший план проблем співвідношення світської та церковної влад, що знаходило свій прояв у боротьбі між теологічними теоріями політичної влади й антитеократичними (світськими) політичними доктринами та вченнями.

Найвідомішим представником ідей християнської доктрини був Фома Аквінський (1226 - 1274). У своїх вченнях він пристосував філософські й політичні погляди Арістотеля до потреб церковної ідеології, запозичивши в нього погляд на людину як на істоту політичну, інтереси якої повинні бути підпорядковані державним. Водночас держава існує лише для того, щоб піклуватися про загальне благо.

Проте Аквінський рішуче заперечував соціальну рівність і вважав вічними станові відмінності. Більшість членів суспільства повинна працювати фізично, лише меншість здатна займатися розумовою працею й управляти.

Найкращою формою державного правління  у Аквінського є монархія. Влада  доброго та справедливого монарха  має бути відображенням влади  бога у світі. Він проголошує необхідність безумовного підкорення світської влади владі духовній, оскільки вищою метою і сенсом існування суспільства є досягнення небесного блаженства, привести до якого може тільки церква.

Усі ці постулати лягли в основу вчення під назвою "Томізм", яке стало фундаментом доктрини католицької церкви.

Одними з представників світської  доктрини були Марсілій Падуанський (1275 - 1340) та Уільям Оккам (1285 - 1349).

Зокрема Падуанський дійшов висновку, що ні церква, ні держава не мають  божественної природи, але є різними формами людської влади. При цьому церква повинна бути відокремлена від держави і має підпорядковуватися світській владі.

Оккам також вважав, що духовна  і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада – обмежуватися лише церковними справами і проблемами релігії. На його думку, при ідеальному політичному устрої реалізація загальнодержавних завдань має узгоджуватися з правами та свободами громадян, які не можна порушувати ні правителям світським, ні, тим більше, духовним.

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ ТА ПРОСВІТНИЦТВА

Доба відродження (Ренесанс) визначається як історичний процес ідейного і культурного  розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій. Її елементи починають виявлятися на пізній стадії феодалізму й обумовлені його розпадом.

Відродження висунуло на перший план зовсім нові політичні проблеми, які  виникли разом із кризою феодалізму, розширенням раціонального мислення, розвитком нової структури суспільства.

Це були проблеми, пов'язані, по-перше, з новим баченням людини, рівня його свободи, прав і обов'язків, по-друге, із доступом до влади, оскільки розширювалося коло власників, що приводило до збільшення кількості індивідів, які могли брати участь у прийнятті політичних рішень. Найбільш відомим та видатним представником доби Відродження був італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його найвідоміший політичний трактат – "Государь". Також серед найбільш відомих є такі праці як "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" та "Флорентійські літописи".

Макіавеллі відокремлює політику від теологічних та релігійних уявлень. Політика – це лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням свободної людської волі в рамках необхідності. Політику визначає не бог чи мораль, а сама практика, природні закони життя та людська психологія.

Розвиток гуманітарних наук і, зокрема, суспільно-політичних теорій Нового часу, проходить у річищі програмного відбиття свідомих інтересів і поглядів прогресивних прошарків суспільства.

Цей період являє собою час поступової стагнації економічного розквіту італійських  міст, а центр економічного розвитку поступово переміщується до Англії, Голандії й, частково, до Франції.

Швидкий економічний розвиток відбувається у другій половині XVI ст. у Нідерландах. У цих умовах існуючі феодальні відносини вже не в змозі задовольнити інтереси та запити більшості соціальних прошарків. Дані обставини в решті-решт призвели до першої буржуазної революції у Європі наприкінці XVI ст.

У цьому сенсі нідерландська  революція була першим політичним виступом нового суспільного класу – буржуазії.

У другій половині XV ст. державою першорядного значення стає також і Англія. Вона стає великою колоніальною і торговельною державою. Це приводить до розвитку виробництва, яке грунтується на найманій праці, тобто на тих суспільних відносинах, що є не властивими феодалізмові. Клас нових власників, що народжувався, мав інтереси в галузі підприємництва. Економічна діяльність, інтереси реального практичного життя привели цей суспільний прошарок, й не тільки в Англії, до орієнтації на дійсне пізнання світу, яке спиралось не на догмати, а на розум і практичний досвід. Саме дані обставини й започаткували методологічну основу розвитку багатьох, у тому числі гуманітарних наук, в рамках яких розвивалась і політична думка того часу.

Основу раціонального мислення заклав його видатний представник Френсіс Бекон. Він є автором відомого твору "Нова Атлантида", який є соціальною утопією і в якому Бекон висловлює уявлення про оптимальний устрій суспільства. Соціально-політичні погляди Бекона є достатньо поміркованими.

На острові під назвою Бенсалем (Нова Атлантида) існує розподіл на багатих та бідних. Громада острову підтримує розвиток ремесел і мореплавство. Виключне положення займає співтовариство вчених, яке має вирішальне слово у справах керівництва та управління суспільством.

Що стосується моральних норм, то на острові засуджуються будь-які аморальні війни, які ведуть до порушення закону.

Критичність соціальної утопії Бекона не спрямована проти панівних суспільних відносин, а лише на їх вдосконалення, очищення від негативних явищ, які супроводжували розвиток нових капіталістичних виробничих відносин.

Вихідною для розвитку політичної думки Нового часу стала ідея природного права. Під природними правами малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців.

Голландський юрист, політичний мислитель  та історик Гуго Гроцій був одним з тих вчених, хто намагався звільнити політичну думку від теології. Він визнає право божественне і право людське. Цей підхід з точки зору історичних умов того часу був кроком уперед, який звільняє людину від гегемонії монопольного права, що надається церквою.

Основою політичної доктрини Гроція є раціоналістичний світогляд. Вирішувати політичні конфлікти повинен розум. Він є верховним суддею, а не божественним провидінням.

Представником авторитарного напрямку політичної думки Нового часу був Томас Гоббс – англійський філософ.

Основою його поглядів щодо суспільного устрою та виникнення держави є природна схильність людей шкодити один одному. Це витікає з їх пихатого самолюбства та із принципу всезагальності, тобто права всіх на все. Для того щоб у суспільстві був порядок, окрім суспільного договору та згоди, має існувати суспільна влада, яка спрямовувала б дії людей та утримувала б їх у шорах. Єдиним шляхом, що веде до створення такої влади, згідно Гоббсу, є зречення людей від політичних і громадянських прав і передача їх одній особі чи групі осіб. Так Гоббс розуміє виникнення держави.