Зміст
Вступ 4
Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічне
явище:функція і засоби спілкування 6
1.1. Спілкування в діяльності
соціального педагога 6
1. 2. Мовлення як
форма спілкування 12
1.3. Особливості педагогічного спілкування 18
1.4 Засоби спілкування 19
1.5.Особливості
педагогічного спілкування 22
1.6.Психолого-педагогічні
проблеми спілкування при навчанні 23
Розділ 2.Структура, етапи й основні
стилі педагогічного спілкування з учнями 25
2.1Структура педагогічного
спілкування 25
2.2.Стилі і моделі
спілкування викладачаПТНЗ 27
2.3Структура особистісно-групового педагогічного
спілкування 29
2.4Стилі педагогічного
спілкування 30
2.5. Моделі спілкування педагога та студентів 32
2.6Методика виявлення «комуникативних
та організаторських схильностей» (КОС-2) 33
2.7.Правила педагогічного спілкування 34
Висновок 36
Список використаних
джерел 38
Додатки 40
ВСТУП
Актуальність. Педагогічна майстерність
учителя здебільшого базується на мистецтві
спілкування. Спілкування - це зв'язок
між людьми, який призводить до виникнення
психічного контакту, що проявляється
в обміні інформації, взаємовпливі, взаємопереживанні
та взаєморозумінні. Специфіка
педагогічного спілкування в тому, що
під час його реалізації здійснюється
комплексний вплив педагога на учня таким
чином, щоб забезпечити ефективне навчання,
виховання і розвиток нової особистості.
Через спілкування відбувається трансляція
досвіду поколінь новому поколінню [18,
19]. Сьогодні проявляється тенденція
зміни функціональної структури впливу
педагога на учня. Якщо протягом усієї
історії людства в ній значно переважав
інформаційний аспект, то сьогодні, у зв'язку
з розвитком засобів масової комунікації,
педагог втрачає передову позицію як джерело
нової інформації. В школі починає помітно
переважати інший зміст ролі педагога
- бути провідником у світі знань, "вчити
життю" в нашому складному світі. У вузах
інформаційна функція викладача поки
що зберігається на досить високому рівні.
Проте з появою нових підручників, використанням
комп'ютерних технологій навчання роль
спілкування з викладачем також буде змінюватись.
Активізується функція передачі учневі
функцій самоконтролю, самоорганізації,
самооцінки [6, 13]. Від викладача студент
зможе одержувати допомогу в життєвому
і професійному самовизначенні, у пошуку
власного стилю діяльності, у подоланні
бар'єрів пізнання і особистісних проблем.
Предмет. Педагогічне спілкування
– це професійне спілкування вчителя
з усіма учасниками навчально-виховного
процесу, яке спрямоване на створення
оптимальних умов для здійснення мети,
завдань виховання і навчання.
Об'єкт. Педагогічне
спілкування - це професійне спілкування
вчителя з усіма учасниками навчально-виховного
процесу, яке спрямоване на створення
оптимальних умов для здійснення мети,
завдань виховання і навчання.
Завдання
дослідження:
Метою нашого дослідження є виявлення
особливостей комунікативної діяльності
учнів, які впливають на величину їхнього
статусу в групі, і оцінка ступеня виразності
цього впливу.
Завдання дослідження.
- Зробити теоретичний аналіз психологічних та педагогічної літератури з проблеми педагогічного спілкування;
- Проаналізувати стилі і моделі педагогічного спілкування між викладачем та студентом;
- Виявити рівень комунікативних та організаторських здібностей учнів у ПТНЗ.
Гіпотеза.В основі дослідження
було покладене припущення ,що ефективність педагогічного
процесу у ПТНЗ залежить від рівня організації
педагогічного спілкування між педагогом
та учнями.
Ціль дослідження.Була використувана
методика КОС.
База дослідження.Дослід проводився
у ПТНЗ №37 м. Горлівки. У досліджені
приймало участь 25 осіб.
Розділ 1 Спілкування як соціально-психологічне
явище:функція і засоби спілкування
1.1 Спілкування в діяльності соціального
педагога
У соціальній психології явище спілкування
є одним з найважливіших, позаяк
породжує такі феномени, як обмін інформацією,
сприймання людьми один одного, керівництво
й лідерство, згуртованість і конфліктність,
симпатія і антипатія тощо. Вітчизняна
психологічна наука має давні традиції
щодо дослідження категорії «спілкування»
та виявлення її специфічно-психологічного
аспекту. Передусім принциповим є питання
взаємозв'язку спілкування й діяльності.
Виходячи із ідеї єдності спілкування
й діяльності (Б. Ананьев, О. Леонтьев,
С. Рубінштейн та ін.), під спілкуванням
розуміється реальність людських стосунків,
яка передбачає будь-які форми спільної
діяльності людей [9, 7]. Тобто будь-які форми
спілкування належать до специфічних
форм спільної діяльності. До того ж люди
не просто спілкуються в ході виконання
ними певних функцій, але вони завжди спілкуються
під час відповідної діяльності. Отож
спілкується завжди діяльна людина. Г.
Андреєва вважає, що доцільним є найширше
розуміння зв'язку діяльності і спілкування,
коли спілкування розглядається і як аспект
спільної діяльності (оскільки сама діяльність
не лише праця, а й спілкування в процесі
праці), і як її своєрідний дериват (від
лат. derivatus — відведений, derivo — відводжу,
утворюю: похідне від чогось первинного).
Іншими словами, спілкування доцільно
розглядати у двох планах: як аспект спільної
діяльності і як її продукт (В. Слободчиков,
Є. Ісаєв) [1,2]. Водночас діяльність за допомогою
спілкування не просто організовується,
але й збагачується, в ній виникають нові
зв'язки і стосунки між людьми. На думку
Г. Андреєвої, таке широке розуміння зв'язку
спілкування й діяльності відповідає
розумінню самого спілкування як важливої
умови привласнення індивідом досягнень
історичного розвитку людства, чи то на
мікрорівні, у безпосередньому оточенні,
чи на макрорівні, у всій системі соціальних
зв'язків.
Стосовно іншої позиції, коли категорія
«спілкування» може розглядатися
як самостійна і зведена до діяльності
(В. Знаков, А. Реан та ін.), процес спілкування
стає для людини не лише засобом, а й метою.
[9, 4]. Таке розуміння спілкування дає змогу
розглядати цю дефініцію як таку, шо не
обов'язково виникає внаслідок потреби
у спільній діяльності; вона може виступати
й у ролі самомотивовано-го процесу. Як
приклад маємо фатичне (від лат. fatuus —
дурний, пустий) спілкування, в діяльному
аспекті беззмістовне, те, метою якого
є підтримка самого процесу спілкування.
Ідею автономності й самоцінності
спілкування А.Реан і Я.Коломінський обґрунтовують:
по-перше, теоретичною концепцією
про структуру фундаментальних
потреб людини (А. Маслоу), в якій
спілкування є однією з основних
потреб (воно необхідне для того,
щоб розділити з іншою людиною своє
горе чи радість, щоб відчувати себе людиною);
по-друге, з позицій суб'єкт-суб'єктного
підходу до спілкування (якщо
діяльність пов'язана з формулою
«суб'єкт - об'єкт», то в спілкуванні нікого
з партнерів не можна розглядати як об'єкт,
адже кожний з них є активним суб'єктом
цього процесу) [10,3].
На думку вчених, суб'сктність спілкування
не зводиться до спрощеного уявлення
про цей процес, про обов'язковість
абсолютної рівності партнерів. Однак
загальною й незмінною умовою
розгляду будь-якої взаємодії як спілкування
є відмова від категорії об'єкта впливу.
Саме тому маніпулятивне спілкування,
яке будується за принципом «суб'єкт —
об'єкт», спілкуванням як таким не може
бути. Отож спілкування як самостійне
й зведене до діяльності поняття може
бути визначене таким чином: це процес
міжособистісної взаємодії, породжений
широким спектром актуальних потреб партнерів,
спрямований на задоволення цих потреб
і опосередкований певними міжособистісними
стосунками.
Із усього вищезазначеного неважко
помітити, що поняття «спілкування» тлумачиться
в психологічній літературі по-різному:
як особливий вид діяльності; як специфічна
соціальна форма інформаційного зв'язку;
як форма взаємодії суб'єктів; як самостійна
й зведена до діяльності категорія; як
процес міжособистісної взаємодії; як
обмін думками, почуттями й переживаннями;
як суттєвий аспект людської діяльності;
як реальність людських стосунків, що
передбачає будь-які форми спільної діяльності
людей; як універсальна реальність буття
людини, що породжується й підтримується
різними формами людських стосунків [15,6].
Більшість дослідників схиляється до
думки про те, що діяльність людини в усіх
її модифікаціях і спілкування індивіда
з іншими людьми переплетені в його житті
найтіснішим чином і фактично жодна з
них неможлива без іншої. З цього випливає,
що будь-який різновид або форма людської
діяльності (гра, керівництво, виховання)
виявляються через спілкування й навпаки.
І навіть спілкування із самим собою (пролонговане
спілкування) відбувається таким чином,
що людина подумки продовжує розмову з
партнером, з яким нещодавно спілкувалася.
Тобто індивід діє так, ніби належить до
якоїсь спільноти: він заздалегідь обдумує
сценарій розмови, передбачає можливі
аргументи й контраргументи учасників
спілкування, тактичні прийоми переконання,
можливі типи контактів тощо. До речі,
спілкування із самим.собою (тобто інтраперсональний
діалог) було відоме ще в Стародавній Греції
і мало назву солілоквіуму (автосу-гестії,
мислення, свідомості) [5,2]. Так, члени піфагорійської
спілки суворо дотримувалися правила,
яке зобов'язувало кожного з них щоденно,
перед сном, проводити співбесіди з самим
собою та відповідати на запитання: «Як
я провів день, що минув?», «Що я зробив?»,
«Яких зобов'язань я неликонав?». Таке
спілкування із самим собою проводилося
тричі підряд, чим досягалося більш глибоке
осмислення запитань. Аналізуючи інтраперсональний
діалог, найкраще вдатися до прикладу
стосовно Сократа та його учнів. Зокрема,
учень Сократа Антисфен Афінський вважав,
що для становлення мислителя головною
передумовою є уміння вести діалог із
самим собою. На запитання, що йому дала
філософія, він відповів: «Уміння вести
бесіду з самим собою».
Суб'єкт-суб'єктний підхід до проблеми
спілкування долає одностороннє
розуміння спілкування як форми
чи виду діяльності. У свій час Б. Ломов
та його співробітники зробили висновок
про необхідність формулювання нового
методологічного принципу — принципу
спілкування як суб'єкт-суб'єктної взаємодії,
базуючись на якому, спілкування є особливою
самостійною формою активності суб'єкта
[12,16]. В. Знаков у зв'язку з цим зазначає,
що сучасна психологічна наука вивчає
дві основні форми спілкування: в одному
випадку — це засіб організації діяльності,
в іншому — задоволення потреби людини
в іншій людині, у живому контакті. Тобто
в процесі спілкування здійснюється не
лише взаємний обмін діяльністю, але й
уявленнями, ідеями, почуттями людей. Спілкування,
таким чином, тлумачиться як форма взаємодії
суб'єктів, котра мотивується їхнім прагненням
виявити психологічні якості один одного
й у ході якої формуються міжособистісні
стосунки між ними (прив'язаності, дружби
чи неприязні). Водночас під спільною діяльністю
розуміються ситуації, за яких міжособистісне
спілкування людей підпорядковується
загальній меті — вирішенню конкретного
завдання. Ідею про самостійність і першочергову
важливість категорії «спілкування» проводить
М. Бобнєва, зокрема зазначаючи: якшо раніше
в психології передбачалося, що психіка
формується передусім на основі предметної
діяльності, а формування вищих функцій
визначається в основному використанням
знакових засобів і мови, то тепер стає
очевидним той факт, що для людини вихідною
є ситуація спілкування й у розвитку психіки
вирішальна роль має належати спілкуванню
і взаємодії людей.
Окрім суб'єкт-суб'єктного підходу
до вивчення природи спілкування, який
ще в психологічній літературі називають
діалогічним (партнер зі спілкування залишається
для співрозмовника значущою, унікальною,
неповторною особистістю), мають місце
й інші підходи. Моносуб'єктивний підхід
спирається на уявлення про те, що людина
у цьому світі практично самотня, й спілкування
для неї є епізодом в її житті. При цьому
інша людина в житті особи не відіграє
помітної ролі. Згідно з полііндивідним
підходом індивід не просто один у цьому
світі, а один із багатьох інших. І вплив
однієї людини на іншу грунтується на
врахуванні психіки останньої. Інтерсуб'ективний
підхід має своїм підґрунтям згоду, яка
означає однакове розуміння людьми ситуації.
Спілкуючись, такі люди поступаються одне
одному в розмові, пристосовуються один
до одного, будуючи міжособистісні зв'язки.
Натомість, якшо аргументи одного партнера
не збігаються з очікуваннями іншого,
то спілкування набуває суб'єкт-об'єктного
характеру. Залишаючи за вченими право
на власний погляд щодо підходів до проблеми
спілкування, підтримуємо тих з них, котрі
керуються гуманістичними уявленнями
про людину, перебуваючи на засадах суб'єкт-суб'єктних
стосунків між партнерами зі взаємодії.
Спілкування є явищем соціальним,
природа якого виявляється в
соціумі, в середовищі людей під
час передавання соціального досвіду,
норм поведінки, традицій та ін. Воно сприяє
збагаченню знань, умінь і навичок учасників
спільної діяльності, задовольняє потребу
в психологічному контакті, є механізмом
відтворення подій, настроїв, координує
зусилля людей, допомагає об'єктивному
виявленню особливостей поведінки партнерів,
їхніх манер, рис характеру, емоцій но-вольової
та мотиваційної сфери. Отже, специфіка
спілкування полягає в тому, що в процесі
взаємодії суб'єктивний світ одного індивіда
розкривається для іншого, відбувається
взаємний обмін думками, інформацією,
інтересами, почуттями, діяльністю тошо.
У результаті спілкування відбуваються
певні контакти, міжособистісні стосунки,
здійснюється об'єднання (чи розмежування)
людей, виробляються правила й норми поведінки.
Успішність будь-яких контактів залежить
від налагодження взаєморозуміння між
партнерами зі спілкування. В реальних
міжособистісних контактах розкривається
ввесь спектр якостей особистості, її
комунікативний потенціал, соціальна
значущість, виявляються людські симпатії
та антипатії, любов і дружба, сумісність
і несумісність, привабливість і ворожнеча.
У зв'язку з цим надзвичайно важливо знати
про ті взаємини, які склалися між членами
контактної групи, адже від них, зрештою,
залежить уся система спілкування окремої
особистості, розвиток її комунікативного
потенціалу, засоби, що використовуються
у процесі взаємодії.
Потреба людини в спілкуванні зумовлена
суспільним способом її життєдіяльності
й необхідністю взаємодіяти з
іншими людьми. Спостереження за дітьми,
які перші роки свого життя провели серед
тварин і не мали можливості спілкуватися
із собі подібними, свідчать про численні
порушення в їхньому розвиткові: як психічному
й фізичному, так і соціальному [6,3]. Спілкування,
таким чином, стає основною умовою виживання
людини й забезпечує реалізацію функцій
навчання, виховання й розвитку індивіда.
Вивчаючи поведінку немовлят, американські
дослідники К. Ф. Лейк-Хобсон, Б. Робінсон
та П. Скін зазначають, що в перші тижні
життя діти можуть обмінюватися із дорослими
лише жестами, мімікою, численними звуками,
що свідчить, напевно, про генетичну «запрограмованість»
на спілкування з оточенням. І хоча невигадлива
міміка та звукові «відповіді» рефлекторні
і їх ще не можна назвати спілкуванням
в повному розумінні цього слова, вони
проте надзвичайно важливі в процесі встановлення
стосунків («зрощування») між батьками
й дитиною. Дослідження Д. Ельконіна показали,
що виявом справжньої потреби немовляти
в спілкуванні з дорослими є комплекс
пожвавлення, який виникає в момент появи
батьків і під час їхнього спілкування
з дитиною. Коли дитина жваво рухає ручками
й ніжками, посміхається дорослому, повертає
голівку на голоси, які звучать поруч,
усе це засвідчує про появу потреби в спілкуванні.