Краєзнавча робота з природознавства у початковій школі

Міністерство освіти і науки  України

Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. академіка С.Дем’янчука 

Кафедра початкової освіти

 

 

 

Курсова робота

 

«Краєзнавча робота з природознавства  
у початковій школі»

 

 

Підготувала:

cтудентка IV курсу

групи ППБ-71

Айрапетян  А.А

 

Перевірила:

Кукалець М.В

 

 

 

Рівне 2010 

ЗМІСТ

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми. Природознавство вивчає природу як єдине матеріальне ціле, розглядає її в розвитку, у часі і просторі. Звідси основна задача уроків природознавства – вивчення природи як єдиного цілого і встановлення зв'язків і взаємозв'язків між окремими її елементами і явищами.

Природознавчі знання молодших школярів служать основою для вивчення природничих дисциплін в середній школі (географії, ботаніки, зоології, анатомії і фізіології людини). Природознавчі знання постійно використовуються дітьми на інших учбових предметах початкового курсу навчання. Здійснюючи зв'язок з життям, вчитель використовує результати дитячих спостережень за навколишньою природою і працею людей. Чим більше об'єм знань що вчаться про природу і працю людей, тим легше вчителеві працювати по всіх предметах початкового навчання. Одним із складових природи є ґрунт, тому вивчення і засвоєння цієї теми є не менш важливим ніж будь-якої іншої.

Значення краєзнавчої роботи в  школі не тільки в тому, що вона сприяє всебічному вивченню природноекономічних  і соціальних умов рідного краю і  перспектив його розвитку, а й у  тому, що дає вчителю можливість вивчити психологічні особливості учнів, виявити їхні інтереси. Участь у суспільно-корисній роботі, виконання індивідуальних завдань краєзнавчого змісту формує в школярів пізнавальний інтерес до краєзнавчих знань, а через них – і до географії. Психологи визначають географічне краєзнавство як один з видів науково-освітньої діяльності, якому властиві свій зміст, техніка, функції, етапи і стадії.

Отже, актуальність теми дослідження  полягає в необхідності емпіричного  та теоретичного вивчення проблеми використання краєзнавчої роботи при викладанні природознавства в початковій школі.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає дослідження методики викладання природознавства.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є можливості використання краєзнавчої роботи при викладанні природознавства в початковій школі.

Мета дослідження. Мета дослідження полягає в теоретичному та емпіричному розгляді проблеми використання краєзнавчої роботи при викладанні природознавства в початковій школі.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

• Дослідити значення краєзнавчої роботи в молодших класах загальноосвітньої школи;
• визначити методичні основи краєзнавчої роботи при викладанні природознавства у початковій школі;
• дослідити практику використання краєзнавчого матеріалу у викладанні природознавства в початковій школі.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Використати дане дослідження можна в практичній роботі вчителя молодших класів.

Розділ I. Значення краєзнавчої роботи в молодших класах загальноосвітньої школи

Краєзнавче виховання в Україні  велося ще за часів Київської Русі: підлітки залучались до ремесел і  домашньої роботи, вивчали побут, культуру рідного краю, видовий склад та особливості місцевої флори і фауни. Навчальний і виховний вплив на дітей мали промови, написані монахами на честь князів, де звеличувались їхні воєнні перемоги, описувались найважливіші мандрівки землепрохідців і купців, усна народна творчість тощо. Формування краєзнавчих понять нерозривно пов'язувалося з образним розкриттям історичних подій, географічних та етнографічних особливостей рідного краю.

У XVI-XVII ст. у братських школах південно-західної Русі широко пропагувались краєзнавчі ідеї. Навчальні посібники того часу були насичені фактами про історичні події, етнографію, географічні особливості рідного краю. З метою засвоєння учнями, елементів природничих знань, проводилися спостереження за погодними умовами, сезонними змінами в природі. Усе це поєднувалося з дослідженням навколишнього середовища.

Один з видатних педагогів України  другої половини XVII ст. – А. Прокопович-Антонський вказував, що яким би сильним не було суспільство, але без опори на виховання воно рано чи пізно буде зруйноване. Він виступав проти зневажливого ставлення до рідної мови і культури та пропагував ідею навчання дітей саме своєю мовою, застосовуючи елементи знань про рідний край Одне з чільних місць у краєзнавчо-педагогічній спадщині належить українській козацькій педагогіці, головна мета якої – формування козака-лицаря, мужнього громадянина, захисника рідної землі, з українською національною свідомістю і самосвідомістю, дійовим патріотизмом, високим рівнем духовності. У той час в Україні діяли різні типи навчально-виховних закладів (академії, колегіуми, братські, церковні школи, народні професійні школи мистецтв і ремесел, січові і козацькі школи). Головне місце у них відводилося ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства і краєзнавства. Всі вихованці разом з батьками, педагогами дбали про використання народних традицій, звичаїв, обрядів; досліджували особливості рідного краю; навчалися військової справи, зокрема орієнтуватись на місцевості, складати її прості плани тощо. Подальшому розвитку краєзнавства сприяло запровадження викладання в школах географії (початок XVIII ст.). Один із перших провінційних журналів – «Уединенный пошехонец», був краєзнавчим. Він видавався в Ярославлі в 1786 p. Тоді ж в уставі перших російських шкіл, написаному під керівництвом Ф. Янковича, говорилось про необхідність збирання природних речей із всіх трьох царств природи, потрібних для пояснення і очевидного пізнання природної історії, особливо ж всіх домашніх, притаманних тій губернії виробів, в якій головне народне училище знаходиться.

Прогресивні педагоги і вчителі-практики розглядали краєзнавство як одну з  форм зв'язку навчання з навколишнім  життям. М.Ломоносов у 1761 році організував  наукове краєзнавче вивчення рідного  краю. З цією метою в різні місця  були розіслані анкети з 30 різними питаннями про особливості рідного краю. Це й стало першим програмовим краєзнавчим матеріалом для вивчення місцевості.

Ідею про необхідність дослідження  учнями рідного краю підтримав А. Дістервег, який поставив в основу розвивального навчання три головних принципи: 1) природовідповідність, 2) культуровідповідність, 3) самодіяльність. Розвиток краєзнавчої діяльності, на його думку, не можливий без їх обґрунтування.

У другій половині XIX століття важливу  роль у поповненні даних про рідний край відіграло «Російське географічне товариство» (1845 p.), до якого залучалось і місцеве населення. Основними напрямами роботи цього товариства було збирання стародавніх книг, рукописів, усного фольклору. Виконувати завдання Товариства довелося і Т.Шевченку.

Інтенсивною розробкою питань з краєзнавства, яке в ті часи називалось родинознавством і батьківщинознавством у 60-ті роки XIX ст. займалися видатні педагоги К.Ушинсь-кий і Н.Вессель, які були авторами перших методичних посібників з предмета. Так, К.Ушинський включив, наприклад, в «Рідне слово» (1861 p.) вказівки щодо «вивчення околиць». А в 1863 p. запропонував ввести в початковій школі «батьківщинознавство», вказуючи, на те, скільки яскравих, правильних, дійсних образів зберігається в душі у дітей при вивченні цього курсу.

«Вітчизнознавством» називав краєзнавство Н. Вессель і вбачав у ньому основу всієї освіти, вказуючи на те, що «весь курс навчання потрібно будувати на ґрунті використання місцевого конкретного матеріалу, тобто на основі краєзнавчого підходу, краєзнавчого принципу».

На території України краєзнавство поширилося в XIX столітті. Йому приділяли  багато уваги вчені, письменники, дослідники – Т. Шевченко, П. Куліш, А. Метлинський, Я. Маркевич, В. Полетика.

Краєзнавчі ідеї пропагувало Кирило-Мефодіївське братство (1845-1847 pp.). У публікаціях кирило-мефодіївців – В. Білозерського, М. Гулака, М. Костомарова, П. Куліша, О. Маркевича, йдеться про українське національне відродження і панславізм, побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, рівність усіх слов'янських народів та ін. Кирило-мефодіївці піклувались про розвиток народної освіти, поширювали ідеї краєзнавчого вивчення міст і сіл України тощо.

В 70-х роках XIX ст. у Києві засновано  «Товариство Нестора Літописця», а в 1872-1878 роках була проведена етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського, яка започаткувала систематичну краєзнавчу роботу на Україні. Неоціненний внесок у вивчення української регіональної етнографії зробив Ф. Вовк, філології – П. Житецький, І. Франко, Леся Українка, С. Руданський, мистецтва – П. Мартинович, музики – М. Лисенко, М. Леонтович та ін. Значну роль у розвитку краєзнавства відіграла організація «Руська трійця». Під час народознавчих мандрівок учасники «Руської трійці» вивчали ремесла і архітектуру, одяг і господарство, торгівлю і релігію, розшифровували рукописні книги та давні документи, вивчаючи за допомогою цього історію і розповідаючи про неї сучасникам. Складена членами «Руської трійці» програма-опитувальник, яким вони користувалися під час своїх подорожей по краю, була спробою вироблення наукової основи краєзнавчої роботи. Ця перша програма з краєзнавства в Україні успішно використовувалась у роботі послідовників «Руської трійці» як програмний документ та в роботі вчителів-краєзнавців.

Особливу роль краєзнавчої діяльності у навчально-виховному процесі відводив визначний педагог П. Каптерев: «Безперечно, прийде час, коли навчальні прогулянки і освітні подорожі стануть необхідним і значним елементом виховання, і людина, яка не бачила достатньо різних куточків своєї батьківщини, не буде вважатися освіченою людиною».

В 1896 році в освіті з'являється нова течія – «локалізація» навчального  процесу на всіх етапах під час  вивчення різних предметів, з якою виступив Е. Звягінцев. Ним була розроблена система вивчення рідного краю: 1) послідовний концентризм – спочатку краєзнавчий матеріал у масштабі свого села, мікрорайону, потім району, області, країни – для початкових класів; 2) сполучений концентризм – коли наводяться Приклади з усіх трьох масштабних ареалів: місцевого, районного, обласного.

В Україні на початку XX століття про  наукові краєзнавчі дослідження  йшлося у працях вчених П. Тутковського, Л. Рудницького. Зокрема, в «Задачах и пределах географии», «Короткій історії України» Рудницького (1910).

На необхідність дослідження саме місцевості свого краю вказував академік АН України М. Грушевський. Софія Русова, яка цікавилася шкільним краєзнавством, в одній із своїх публікацій наводить такі слова М. Грушевського: «Між завданнями і обов'язками цивілізованої держави звичайно враховується також і збереження та роблення доступними для досвіду й вивчення культурних цінностей, які служать і можуть послужити до пізнання краю та його людності, його сучасного і минулого життя. Потрібні музеї зразків природних багатств краю, історичних споминів, остатків старої техніки, якого проводили колись господарську та промислову працю».

У своїй праці «Мої спомини» С. Русова розповідає, яку велику роль відігравало українське наукове товариство «Південно-Західна філія Російського Географічного Товариства» у вивченні етнографії, словесності, історії, мови та економіки країни. Цей рух захопив і С. Русову. Вона їздила по селах і записувала пісні, обряди, казки. Водночас з цим Софія Русова наголошувала на тому, що величезне значення у навчанні і вихованні підростаючих поколінь мають географія і природознавство, історія, філософія та ін.

У 1911 році, перебуваючи у складі Українського товариства поступовців, С. Русова публікує підручник «Початкова географія» (тричі перевиданий у 1918 році), який став першою спробою створення систематизованої навчальної книги з цього предмета.

Того ж року у Львові створено українську юнацьку організацію  «Пласт». Одним із засновників українського скаутингу був Петро Франко –  син видатного українського письменника  Івана Франка. Саме слово «пластун» є дослівним перекладом українською мовою терміна «скаут» (англійською мовою – «розвідник»). Тут отримували знання з українознавства, мистецтва, спорту, природознавства, а також практичного пластування, до якого входять описи методів виживання серед дикої природи, проживання в таборах, першу медичну допомогу та інші навички.

Проблему краєзнавчого вивчення особливостей конкретної території вивчали і  гуртки товариства «Просвіта», які  створювалися в Україні в 1905-1907 роках. У статуті товариства йшлося про піднесення культурного рівня і етнографічного добробуту населення України, організацію бібліотек, шкіл, поширення знань про свій край, його історію, фольклор. Товариством були відкриті бібліотеки-читальні, торгові склади книжок, книжні кіоски, кілька філій бібліотек у селах.

На початку 1918 року в журналі  «Вільна Українська школа», в циркулярі  для директорів шкіл наголошувалось на потребі культурного відродження  краю. Цей документ фактично був  проектом національного виховання, який передбачав викладання в кожній школі української мови, українознавства; організацію гуртків з вивчення української літератури, історії; відкриття українських бібліотек, театральних гуртків у школі, де використовувався драматургічний доробок українського письменництва; організацію літературно-вокальних вечірок, подорожей, екскурсій для молоді, поширення гурткового українознавчого руху.

Завдяки комплексній системі навчання краєзнавство в Україні і в  Росії успішно розвивалося в 20-30 роках XX ст. У 1918-1922 роках цей предмет називався «Вивчення рідного краю», а з 1922 року в педагогічних інститутах були введені спеціальні курси – «Краєзнавство», «Основи краєзнавства», «Методика краєзнавства».

Краєзнавчий рух 20-30-х років став фундаментом для подальшого розвитку предмета. У 1925 році в Харкові була проведена І Всеукраїнська краєзнавча конференція, на якій було утворено державний централізований орган – Український комітет краєзнавства. Серед фундаторів і активістів його були відомі діячі української науки та культури – Д. Багалій, Д. Яворницький, В. Геринович, М. Криворотченко, Б. Пилипенко, С. Рудницький, М. Шарлемань, М. Яворницький, О. Яната. Вони вважали, що саме під час шкільного навчання повинні закладатись основи вмінь вивчати особливості рідного краю.

У 30-50-х роках краєзнавство в  Україні і в інших республіках  розвивалося досить складно і  суперечливо. Незважаючи на значні досягнення в галузі наукового і шкільного  краєзнавства, до кінця 30-х років  масовий краєзнавчий рух пішов  на спад. Краєзнавчій роботі стало приділятись менше уваги. В зв'язку з письмовим розпорядженням Наркомпроса «Про постановку і організацію краєзнавчої роботи» (1937), ініціатива добровольців-краєзнавців і педагогів була скута, ослабла самостійна робота]. Із середини 30-х років у зв'язку з ліквідацією системи державного краєзнавства недостатньо розвивається й шкільне. 1937 року було ліквідовано центральні і місцеві краєзнавчі органи, а навчання краєзнавства в середніх школах було відмінено. Цим займаються лише ентузіасти, поодинокі краєзнавці, любителі, вчителі.