Управління зовнішньоекономічної діяльності ВАТ «Електровимірювач»

З іншого боку, прямий експорт потребує адекватного  інформаційного забезпечення, знання зовнішнього ринку та створення власного експортного відділу, а також інфраструктури послуг торговельних посередників для технічного обслуговування товарів і отримання актуальної ринкової інформації. Крім того, пряме експортування призводить до подовження платіжного терміну порівняно з реалізацією товару зовнішньоторговельному підприємству на внутрішньому ринку, що заморожує капітал і збільшує кредитний ризик[13, 4].

Непрямий метод - вихід на зовнішній ринок за допомогою посередників.

Більш половини міжнародного товарного обміну здійснюється при сприянні торгових посередників, тобто незалежних від виробників і споживачів товарів торгових фірм, організацій і осіб.

При непрямому  експорті здійснюється продаж товару національним виробником національному  зовнішньому торговцю. Тим самим  експортна діяльність виробника  обмежується підготовкою товару до експорту, а подальший розподіл усіх витрат і ризику здійснюється проміжними торговцями, особливо у сфері. транспортування та пошуку замовника.

Внаслідок цього  прибутки виробника зменшуються  порівняно з прямим експортом. Особливо вигідним непрямий експорт є для  малих і середніх підприємств, оскільки вони, як правило, не можуть створити власну мережу збуту на зовнішньому ринку внаслідок обмеженості фінансових ресурсів і через поставки на окремі зовнішні ринки незначних за обсягами партій товарів.

Цей метод також  дозволяє постійно знаходитися на ринку, враховувати його зміни і вчасно на них реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі має на увазі наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. У іншому випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньої є більш ризикованої, що обумовлено економічними, політичними, правовими і соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями й звичаями, а також великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває доцільно, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торгових операцій.

Значення експорту для усієї економіки та для  окремого підприємства можна прослідкувати  крізь призму стимулювання експортних операцій[1, 4-5].

Поняття стимулювання експорту з'явилося наприкінці XIX ст., заклавши основи формування державної політики стимулювання експорту як складової зовнішньоекономічної політики. Причинами такої появи можна вважати численні кризи надвиробництва у провідних країнах світу та формування у деяких країнах неомеркантилістської торгової політики.

В теоретичному розумінні політика стимулювання експорту є важливою невід'ємною частиною зовнішньоекономічної політики держави, спрямованої на збільшення обсягів  експорту і як наслідок функціональної відкритості економіки.

Держава, проводячи  політику стимулювання експорту, має  на меті виконання завдань, що лежать у макро- і мікроекономічній площинах.

З макроекономічної точки зору внаслідок реалізації такої політики можна досягти:

а) внутрішньої  економічної рівноваги, яка тісно пов'язана з політикою зайнятості. В результаті форсування експортної діяльності та розширення або відкриття зовнішніх ринків збуту виникає можливість створення додаткових робочих місць чи гарантування існуючих, що має велике значення для внутрішньої економіки з високим рівнем безробіття. Незважаючи на те, що за сучасних умов досягти внутрішньої економічної рівноваги практично неможливо, стимулювання експорту може, принаймні, допомогти зменшити рівень безробіття;

б) зовнішньої економічної рівноваги, яка пов'язується з політикою щодо платіжного балансу. Державне стимулювання експорту допомагає побудувати активний платіжний баланс внаслідок нарощування позитивного або ж зменшення негативного сальдо торговельного балансу. Це є актуальним для усіх країн. Високорозвинуті країни за допомогою позитивного сальдо торговельного балансу покривають негативні сальдо балансів капіталу і послуг. Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, з свого боку, таким чином можуть імпортувати більше високотехнологічного обладнання і товарів, які внаслідок структурних деформацій економіки виробляються вітчизняними продуцентами у недостатній кількості. При цьому рівновага платіжного балансу забезпечується не за допомогою золотовалютних резервів, а через рівновагу торговельного балансу[23, 39-41].

У мікроекономічній площині держава може, використовуючи організаційні та фінансові засоби, допомогти суб'єктам економіки  в освоєнні нових ринків збуту  на кожному етапі прийняття підприємством  експортних рішень під час проведення експортної діяльності. Виділяють шість етапів експортної діяльності, на кожному з яких у (потенціального) експортера виникають специфічні для зовнішньоекономічної діяльності труднощі і проблеми:

1. Пізнання ринку  і умов діяльності на ньому. 

2. Підготовка експортної операції

3. Формування  пропозиції.

4. Фінансування  замовлення.

5. Виконання замовлення і його гарантування

6. Оплата. Останнім етапом експортної діяльності є сплата ціни контракту іноземним клієнтом. Під час виникнення платіжних зобов'язань, особливо довгострокових, які в умовах жорсткої конкуренції дедалі частіше мають місце, експортер стикається з великою небезпекою невиконання їх вимог. Це може статися під дією чинників економічного або політичного характеру. Економічний ризик охоплює втрату платоспроможності імпортера та його готовності платити. Політичний ризик стосується заходів вищого порядку. Це - обмеження платежів з боку держави, заборона конвертації і трансфертних операцій, а також платіжні мораторії, що призводить до невиконання вимоги (її замороження).

Стимулювання  експорту могло б дати новий імпульс  у розвитку зовнішньої торгівлі України. Особливо гостру потребу відчувають вітчизняні виробники у функціональних інструментах стимулювання експорту, які, до речі, відіграють величезну  роль і за кордоном. Адже за умов децентралізації зовнішньоекономічної діяльності після розпаду Радянського Союзу кожен з них має самостійно приймати рішення щодо експорту, фактично «з нуля» досліджувати іноземні ринки, встановлювати контакти з потенціальними клієнтами. Такі дослідження можуть собі дозволити лише великі підприємства. Однак і їм за обмеженості обігових коштів робити це дуже важко. Та й результат не є прогнозованим. Тому багато підприємств відмежовуються від експортування, а це негативно впливає на економічне зростання, на технічне і технологічне оновлення підприємств, зайнятість, бюджет тощо[27, 76-77].

Для цілісності і всебічності підтримки вітчизняних  експортерів треба ще багато зробити. Програмою стимулювання експорту продукції  закладено лише принципи побудови системи стимулювання експорту. Для її виконання треба розробити і ухвалити ряд законопроектів, зокрема щодо інформаційного забезпечення експортування, зовнішньоекономічного кредитування і експортного страхування. Потрібен певний час, щоб набуті знання наших молодих фахівців з міжнародного бізнесу було підкріплено відповідним професійним досвідом. Тоді вже можна буде говорити про ефективність системи і політики стимулювання експорту на український зразок.

Стимулювання  експорту всієї номенклатури товарів та послуг звісно ж не є можливим за даних умов. Тому ще одним пріоритетним напрямком державної політики у сфері управління експортною діяльністю має стати формування експортної спеціалізації країни.

Українська  економіка може пропонувати на експорт продукцію як високих технологій, так і традиційну, в тому числі - сировину. Найбільший ефект українським підприємцям може принести просування на зовнішні ринки високотехнологічної продукції. За даними Світового банку, з точки зору основних показників розвитку науки і технологій Україна посідає досить високе місце і має певні передумови для переорієнтації пріоритетів міжнародного співробітництва з експорту сировинних матеріалів на готову наукомістку продукцію та новітні технологи[9, 12-15].

Нині в структурі українського експорту переважають порівняно низькотехнологічні товари, перш за все - продукція чорної металургії та основної хімії, а також сировина і матеріали, серед яких слід відзначити марганцеву руду і продукцію сільського господарства. Поряд з тим в Україні збереглися високотехнологічні виробництва, деякі з яких є унікальними. У більшості випадків вони були складовими радянського воєнно-промислового комплексу. Отже, при пошуках Україною свого місця у світовому поділі праці найперспективнішими, на наш погляд, є спроби просунути на зовнішні ринки високотехнологічну продукцію, в першу чергу - військову техніку, літаки, кораблі.

Аналіз показує, що всі українські суб'єкти міжнародної  діяльності зустрічаються з двома  основними проблемами. По-перше, специфіка ефективної міжнародної спеціалізації України вимагає розробки обгрунтованих маркетингових програм та організації державної підтримки щодо створення міжнародних конкурентних переваг для українських промислових товарів на світових ринках. По-друге, необхідною є конкретна адаптація міжнародного досвіду до умов перехідної економіки з метою формування власної бізнес- та маркетингової стратегії українських підприємств, що функціонують у міжнародному середовищі.

Серед найважливіших  організаційних факторів успіху українських компаній на зовнішніх ринках можна виділити такі:

- формування  чітких цілей і пріоритетів  міжнародної спеціалізації та  зовнішньоекономічної політики  України;

- розробка сучасних  міжнародних маркетингових програм,  які б ефективно поєднували світові досягнення у сфері маркетингу з досвідом експортно-імпортної діяльності та господарською орієнтацією України;

- визначення  сильних і слабких позицій  українських виробників, які працюють  у міжнародному середовищі, та  створення дійової системи державної підтримки міжнародно спеціалізованих підприємств;

- підготовка  обгрунтованих бізнес-планів виходу  та присутності українського  бізнесу на міжнародних ринках;

- створення  та просування українських торгових  марок і брендів, які б легко  ідентифікувалися та впізнавалися на зарубіжних ринках.

Якщо конкретизувати сьогоднішні експортні можливості України, то йтиметься перш за все  про ракетну техніку, літаки, панцирну техніку та кораблі - сферу бізнесу, де ефективність маркетингових програм  значною мірою залежить від суто політичних чинників.

Один з найбільших та найкращих у світі комплексів з виробництва ракетно-космічної  техніки "Південмаш" і КБ "Південне" були практично єдиними виробниками  радянських військових ракет середньої  дальності "СС-20", більшості носіїв для радянських космічних апаратів та унікальних стратегічних ракетних комплексів підземного базування, які пересувалися в тунелях по залізничних рейках. Після розпаду СРСР Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї, відтак, їй стали непотрібними і засоби її доставки. "Південмаш" пережив період великих труднощів. У середині 90-х років інтерес до нього виявляли німецькі компанії, які були готові інвестувати в комплекс до 1,5-2 млрд. дол. з тим, щоб налагодити виробництво ракет-носіїв для космічних апаратів у межах західноєвропейської космічної програми. Проте, внаслідок недостатніх гарантій з боку Українського уряду і тиску з боку російських партнерів "Півден-машу", ідею не було реалізовано. Значним маркетинговим успіхом об'єднання за останні роки можна вважати йога участь у спільній українсько-американсько-норвезько-російській програмі комерційного запуску супутників з морської платформи на водній поверхні поблизу екватора "Sea Launch". Доход від космічних програм на сьогоднішній день становить понад 100 млн. дол[23, 27-31].

Іншим високотехнологічним  продуктом, який Україна могла б  продавати на світовому ринку, є  авіаційна техніка. Сьогодні Україна -одна з семи країн світу, що мають  повний цикл літако- та вертольотобудування, тобто вона могла б самостійно розробляти і виробляти найрізноманітніші типи літаків та вертольотів.

Україна є шостою країною в світі, що має власну технологію вертольотобудування: перший український вертоліт "Ангел" уже проходить випробування. Він  має унікальні технічні характеристики і може широко використовуватися для швидкої доставки хворих та потерпілих у катастрофах, рятування людей під час стихійних лих та пожеж, патрулювання доріг, сільськогосподарських, комунальних та інших цілей. З його створенням розпочинається широкомасштабна державна програма щодо формування цілої галузі вертольотобудування, на продукцію якої існує попит і на вітчизняному, і на зарубіжних ринках .

Експортною  галуззю виступає і українська легка  промисловість. Ще на початку 90-х років  на замовлення великих швейних фірм Німеччини було проведено маркетингове дослідження порівняльної ефективності пошиття одягу в Північній Африці, Південно-Східній Ази та Україні. Виявилося, що персонал українських швейних фабрик є найкваліфікованішим з цих трьох регіонів і водночас згоден працювати за найнижчу зарплату. Проте недосконалість і нестабільність українського законодавства призвели до того, що західноєвропейські швейні фірми відмовилися від великих інвестицій в українську швейну промисловість, і, на жаль, у цій сфері досі зберігаються примітивні форми співробітництва. Так, західні виробники одягу замовляють на українських підприємствах лише "роботу". Моделі - західні, лекала та тканини - теж у більшості випадків західні. Вироби поставляються за кордон у вигляді напівфабрикатів. Там товар "доводиться": наприклад, пришиваються ґудзик і бірка, скажімо, "Made in Germany". Таким чином, більшість західних споживачів української продукції навіть уявлення не мають, що носять одяг, пошитий в Україні. Таке співробітництво є дуже невигідним для українських підприємств. По-перше, вони заробляють набагато менше, ніж могли б за інших умов, отже, не мають достатньо коштів на розвиток і оновлення виробництва. По-друге, назви підприємств, їх товарні марки залишаються абсолютно невідомими західним споживачам. Українські виробники працюють на просування іноземних торгових марок та брендів[36,70-71].

1.2 Теоретичні аспекти організації  експортно-імпортних операцій.

В світовій практиці існують певні форми здійснення експортних операцій, кожна з яких має свою специфіку та форми здійснення розрахунків по ним.