ЗМІСТ
Вступ
1. Суспільно-політичні та
історичні обставини розвитку
української культури XIV-XV ст.
2. Стан освіти
3. Початок книгодрукування
4. Полемічна література
5. Музика і театр
6. Архітектура і образотворче
мистецтво
7. Суспільно-політичні та
історичні обставини XIV — XVII ст.
Висновок
Список використаної літератури
Інформаційні ресурси
Вступ
В ХІV-ХVІ ст. розвиток культури в
Україні визначається досить складними
історичними умовами. Після періоду Київської
Русі в Україні розпочалася нова доба.
У середині XIV ст. поширився наступ Литовської
держави на Подніпров'я. Він полегшувався
князівськими міжусобицями та занепадом
Золотої Орди, яка розпалася на кілька
улусів. У 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд
завоював чернігівсько-сіверські землі,
пізніше захопив Київщину та Поділля.
Литовське князівство стало великою феодальною
державою, більшість якої становило руське
населення.
Порівняно з литовцями Русь
мала розвиненіші виробничі відносини,
сільське господарство, ремісництво, політичну
систему. Широкі міжнародні зв'язки, високий
рівень розвитку культури (писемність
і літописання, бібліотеки і школи, монументальна
культова архітектура, живопис і декоративно-прикладне
мистецтво) сприяли прийняттю Литовською
державою більш досконалої системи управління,
принципів і норм культурного розвитку
України.
Литовці дотримувалися правила:
"Ми старину не рушимо, а новини не вводимо".
Місцеві руські феодали зберегли свої
володіння, а руські землі - автономію.
Русичі займали в державі рівнорядне становище
з литовцями; основою литовського судочинства
стала "Руська правда". Руська (українська)
мова дістала статус державної, нею вели
офіційну документацію, урядування, складали
грамоти і закони, навчання у школах, відправляли
службу в церквах, нею говорили не лише
народні маси, а й вища старшина і в королівському
палаці.
У Литовському князівстві популярною
стає православна віра, священикам надаються
привілеї, а окремі члени литовської княжої
сім'ї приймають православ'я (литовці в
основному були язичниками) та поріднюються
з українськими князями. Культурні набутки
Київської Русі дали поштовх становленню
освітніх і культурних процесів у Литовському
князівстві.
Проте 1387 р. Галичину, а в 1434
р. Західне Поділля поневолило Польське
королівство. З XII ст. угорські феодали
намагалися встановити свою владу над
Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці
XIII - на початку XIV ст. землі Буковини потрапили
під владу Молдавії. З 50-х років XIV ст. розпочався
наступ Литовської держави на Подніпров'я;
на початку XVI ст. більшість українських
земель увійшла до складу Великого князівства
Литовського. На північному узбережжі
Чорного моря запанували татари. Розшарпані
українські землі опинилися під соціальним
та національно-культурним гнітом різних
поневолювачів. Планомірно велося духовне
поневолення українського народу, приниження
та викорінення української мови, звичаїв,
традицій.
Особливо тяжкими були експансія
католицизму та спроби полонізації українців
після об'єднання Польщі та Литви в 1569
р. в єдину державу - Річ Посполиту.
Державною релігією в межах Речі Посполитої
визнавалася лише католицька, православний
люд було виключено з громадського та
суспільного життя. Досить складним стало
становище української культури після
Берестейської церковної унії 1596 р., яка
проголосила єдність православної та
католицької церков під верховенством
Папи Римського. Українці поділилися на
православних та уніатів.
Якщо окремі українські феодали,
заможні шляхтичі та міщани пристали до
унії під тиском погроз, репресій або з
огляду на свої станові інтереси, поступово
відмовилися від свого історичного коріння
та культури, яка здавалася їм "мужицькою",
то дрібні міщани та селяни залишилися
прихильниками православ'я.
1. Суспільно-політичні
та історичні обставини розвитку
української культури XIV-XV ст.
Розвиток української культури
на початку XIV - першої половині XVII ст. відбувався
у складних суспільно-політичних та історичних
обставинах. Розпад Київської Русі та
монголо-татарська навала в середині XIII
ст. призвели до занепаду економічного,
політичного і культурного життя України.
Від численних міст і поселень України
залишились руїни. Всі руські князівства
опинились у повній залежності від татарського
хана.
В середині XIV ст. українські
землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина,
Поділля і значна частина Волині були
приєднані до Великого князівства Литовського,
яке стало найбільшим державним утворенням
у Європі.
Цей період виявився більш сприятливим
для розвитку української культури, ніж
роки татарської навали. Багато литовських
магнатів із династії Гедимінасів прийняли
православ'я, споріднюючись з українськими
та білоруськими князями. Староукраїнська
(руська) мова переважної більшості населення
князівства стала офіційною мовою уряду.
Вона використовувалась при складанні
грамот і законів. Литовські правителі
розглядали свої завоювання як місію "збирання
земель Русі". На думку М.С. Грушевського,
Велике князівство Литовське зберегло
традиції Київської Русі більшою мірою,
ніж Московське князівство.
У другій половині XIV ст. на українські
землі розпочалася експансія Польщі. Протягом
двох десятиліть поляки в союзі з угорцями
воювали з литовцями за Галичину і Волинь.
Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією
всієї Галичини й невеликої частини Волині.
Підпорядкування поляками українських
земель було важливим поворотним пунктом
в історії обох народів. Для поляків це
означало сталу орієнтацію на схід, а для
українців - заміну своїх правителів чужими,
підпорядкування чужій нації з іншою релігією
та культурою. Виник гострий релігійний,
соціальний та етнічний конфлікт, який
поширився на всі сторони життя України,
Згодом провідні політики Польщі та Литви
зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі
інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському
місті обидві країни уклали Кревську унію,
згідно з якою литовський князь Ягайло
став польським королем, зобов'язуючись
навернути литовців у католицизм, а землі
Литви та України "на віки вічні приєднати
до польської корони".
У кінці XV ст. зміцнюється Московська
держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове
монголо-татарське іго. Внаслідок воєн
з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину
(Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський).
Московський князь Іван III, привласнивши
собі титул "государя всієї Русі",
згодом проголосив, що всі землі колишньої
Київської Русі мають бути приєднані до
Московської держави.
Таким чином, над Україною нависла
реальна загроза, з одного боку, латинізації
і спольщення, а з другого - омосковлення.
Українське національне життя, національні
традиції та вся національна культура
зазнали важких втрат.
Великою перешкодою на шляху
розвитку української культури було й
те, що впродовж XV-XVI ст. тривала нерівна
боротьба з татарською ордою, яка завдала
великих збитків матеріальній та духовній
культурі українського народу. Ні литовський,
ні польський уряди не були спроможні
організувати оборону окраїнних земель.
Це завдання виконало українське козацтво,
яке стало оплотом оборони України перед
татарами, а згодом і боротьби проти колоніального
гніту польської шляхти, насильницької
полонізації та окатоличення православного
населення.
Початки козаччини припадають
на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись
у військову організацію. Найбільш визначним
їх організатором був Дмитро Вишневецький
(Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені
групи козаків і побудував фортецю на
острові Мала Хортиця - Запорізьку Січ.
Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних
обставин значення козацтва зростає. Це
пояснювалось тим, що під впливом Польщі
український та білоруський елементи
поступово починають нівелюватися, особливо
в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта
зберегла своє національне обличчя, а
знатні українські роди переходили на
службу до поляків, відмовляючись від
своєї мови та культури. Польська колонізація
знищила також українську шляхту на Поділлі,
Київщині та Брацлавщині, а згодом і на
Волині. Чимало представників української
феодальної верхівки, спокушені польською
культурою, привілеями та посадами, переходять
у польський табір.
Важливим чинником культурного
процесу в Україні була православна церква,
роль якої в історії українського суспільства
постійно зростала. Церква для українців,
за умов відсутності власної держави,
залишалась єдиним інститутом вираження
їх самобутності. Однак становище православної
церкви було надзвичайно тяжким. Проти
неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний
польською королівською адміністрацією.
Трагедія православної церкви
полягала в тому, що вона була позбавлена
підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно
занепала, її література обмежувалась
лише богословськими книгами, які не могли
задовольнити запитів багатьох інтелектуально
розвинутих людей.
У 1458 р. великі князі литовські
відновили у Києві православну митрополію,
яка розірвала церковні зв'язки з Москвою,
повернувшись під верховенство константинопольського
патріарха. Однак єпископи і митрополити
призначались світською владою. Це негативно
позначилось на авторитеті вищих духовних
осіб, діяльності усієї православної церкви.
Ще згубнішою була корупція серед вищого
духовенства, породжувана покровительством
світської влади. За таких умов культурний
вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.
Фатальними для українців були
наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно
з якою більша частина українських земель
(Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина,
Київщина) перейшла до Польщі, а друга
- значно менша, - до Москви. В цей час українська
культура і православна церква зазнали
тяжких утисків.
Після проголошення Люблінської
унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи
свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці,
Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах.
Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях
і диспутах викривали "облудність"
та "культурну відсталість" православ'я.
Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому
трактаті "Про єдність церкви Божої"
доводив, що православ'я перебуває у настільки
безнадійному становищі, що єдиним виходом
для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист Української Православної
Церкви виступили братства, які відіграли
важливу роль у загальнокультурному процесі
в Україні. Братства виникали в середовищі
міщан та ремісників. Вони організовувались
при церквах з метою утримання порядку
в храмах, забезпечення їх матеріальних
потреб, опікувалися хворими парафіянами,
допомагали бідним. Згодом братства стали
виступати перед судами і королем на захист
православ'я, організовували школи при
церквах, боролися проти національного
й релігійного обмеження українців, їх
діяльність особливо помітною була в XV-XVI
ст., коли розгорнулась вперта боротьба
з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші
братства виникли у Львові, при львівських
церквах у 30-40-х роках XV ст. Найстаршим
серед них було братство при Успенській
церкві, засноване у 1439 р.
З метою зміцнення української
православної церкви у 1596 р. була укладена
Брестська церковна унія. Однак вона мала
непередбачені наслідки. З єдиної православної
церкви утворилася так звана уніатська,
або греко-католицька, церква (з'єднана
з Римом) і православна церква (не з'єднана),
яка у другій половині XVII ст. потрапила
у залежність від московського патріарха.
Вище православне духовенство, частина
шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість
рядового духовенства та частина шляхти
на чолі з князем К. Острозьким, братства,
селяни й козацтво залишилися на позиціях
православ'я.
Українська феодальна верхівка,
будучи чутливою до власного соціального
статусу, стала масово зрікатися віри
батьків і приймати католицизм, а разом
з ним польську мову та культуру. Провідний
представник православ'я Мелетій Смотрицький
(близько 1572-1633 рр.) у своєму трактаті "Тренос,
або плач за Святою Східною Церквою"
(1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто
перейшов до табору католиків-поляків.
У середовищі українських православних
магнатів лишилося небагато відданих
старій вірі. Давні релігійні та культурні
традиції продовжували також жити в окремих
осередках бідної шляхти, яка була віддалена
та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала
сили українського народу: православні
з презирством ставились до уніатів як
зрадників, а римо-католики не вважали
їх за повноправних громадян, всіляко
принижували, бо вони не були поляками.
Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися
від своїх догм, історії, традиції. Однак
Греко-католицька Церква не опольщилася,
а стала важливим засобом боротьби українського
народу проти полонізації.
Процес формування культури
українського народу в XIV-першій половині
XVII ст. був одночасно відображенням складного
процесу остаточного оформлення українського
етносу, що завершився в основному в XVI
ст. Причиною повільного культурного розвитку
України цього періоду стали руйнівні
наслідки ординської навали, загарбання
українських земель литовськими та польськими
феодалами, агресія Кримського ханства
та Османської Порти. Однак, незважаючи
на це, культура української народності
жила і розвивалася.
2. Стан освіти
Шкільна освіта
в цей період тісно пов’язувалася з церквою,
навчання було просякнуте християнським
віровченням. У школах, що існували при
монастирях, церквах, благодійних установах
та в маєтках приватних державців, навчались
діти не лише феодальної знаті і багатого
міщанства, а й селян та ремісників. Поряд
із слов’яно-руською мовою вивчалась
латинська. Учителями, що називались наставниками
або уставниками, найчастіше були дяки.
Становище шкільної
освіти на Україні ускладнилось у другій
половині XV ст., після Флорентійської унії
та у зв’язку, з активним наступом католицької
реакції. Українці прагнули зберегти національний
характер школи з навчанням та вихованням
тогочасною українською, або, як тоді її
називали, слов’яно-руською мовою. Православні
руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському,
Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них
визначне місце посідала Острозька школа
на Волині – греко-слов’яно-латинська
колегія, яку сучасники називають академією.
Вона виховала плеяду видатних політичних
і культурних діячів України, які розгорнули
плодотворну діяльність у першій половині
XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог,
ректор Київської братської школи М. Смотрицький,
козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачннй,
герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали
вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький.
Дем’ян Наливайко – брат керівника антифеодального
народного повстання 1594-1596 pp. Северина
Наливайка. Після смерті князя Костянтина
Острозького (1608), засновника цієї першої
вищої школи на Україні, вона занепала.