Українська культура ХІV-ХVІ ст

Широкої популярності в народному побуті набули танцювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музики того часу.

Центральне місце в українській музичній культурі займали у той час історичні пісні та думи - самобутній епічний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, глибина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю музичного вислову. Характерною особливістю цього жанру є вільна побудова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інструментальний супровід. Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах України, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на боротьбу за волю України.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі.

У XVI ст. виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, "жартівливо-гумористичні тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'янець-Подільському, на Воли¬ні. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різноманітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами скоморохів - народних співаків, музикантів, танцюристів" клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичний характер.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком "Слово о збуренню пекла", яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст.

6. Архітектура  і образотворче мистецтво

У XVI ст., незважаючи на руйнівні наслідки татаро-монгольської навали, значного розвитку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монументальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицько-волинських землях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи:

1) оборонні споруди-замки;

2) церкви.

У цей період в архітектурі та образотворчому мистецтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль гармонійно поєднувався з українським народним стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращими пам'ятками українського архітектурного стилю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV-XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.

Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, переплановувались та розширювались міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди).

З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії українського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї ренесансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70-90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель "золотого віку" львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок - "Чорна кам'яниця" (1588-1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі - флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591-1629 рр., архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572-1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578-1591 рр., П. Красовський), які разом складають унікальний архітектурний ансамбль.

Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ятки кінця XVI ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.

З епохою Відродження тісно пов'язаний і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна система монумента - скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або саркофазі, обрамленому складними архітектурними композиціями. Згодом композиція надгробного портрета ускладнилась й урізноманітнилась. Про це свідчить надгробник київського воєводи А. Кисіля, встановлений у церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині.

Образотворче мистецтво другої половини XIII-першої половини XIV ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорцій, яскравістю малюнка і високою професійністю виконання. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набирають рис простих людей.

Серед пам'яток київського іконопису цієї доби збереглася ікона "Богоматері Печерської-Свенської". її прототипом було зображення "Богоматері Кіпрської на троні", однак київський іконописець фігури ангелів замінив постатями вітчизняних святих, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія, їх образи приваблюють своєю щирістю і безпосередністю.

До полотен київської школи слід віднести ікони "Микола з житієм" (церква у селі Київка), "Ігоревська богоматір" і "Максимівська богоматір", які виконані з великою майстерністю. Обличчя святих зображені м'яко і просто, колоритно намальовано одяг. Ці твори свідчать про високий рівень мистецької культури Києва після татаро-монгольської навали.

На галицьких та волинських землях мистецтво розвивалось під впливом Києва. Особливе враження справляє ікона Покрови - рідкісна пам'ятка галицького малярства XIII ст. Вона цікава тим, що створив її майстер з надзвичайно тонким колористичним чуттям. Теплий зелений колір одягу Пречистої Марії тонко гармонує з багряним фоном, лазуреві барви - з коричнево-чорними і вишнево-червоними відтінками. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII-початку XIV ст. є ікона "Волинської богоматері", величний силует якої справляє глибоке враження.

Поряд з фресковим живописом на українських землях дедалі більшого розповсюдження набувають жони, намальовані на дошках. Особливою популярністю користувалися образи воїнів-переможців. Так, на іконі "Юрій-змієборець" (кінець XIV ст.), яка зберігається в церкві с. Станиля на Львівщині, воїн в рицарському одязі на вороному коні зі списом в руках топче змія. Червоний плащ переможно майорить на вітрі, символізуючи звитягу, над драконом.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті. З цією метою в ікони вносилися побутові елементи. Яскравим свідченням того є ікона "Оплакування Христа" (с. Трушевичі), по суті, реквієм у фарбах.

В XVI-першій половині XVII ст. основними видами живопису залишаються настінні розписи та іконопис. Добре збереглися величні ансамблі розписів Воздвиженської та Юріївської церков у Дрогобичі. Різноманітні декоративно-орнаментальні мотиви позначені високою мистецькою довершеністю і самобутністю.

Іконопис того часу теж набуває ознак реалізму, народного забарвлення. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. Наприклад, в зображеннях Богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. В релігійних сюжетах на картинах відтворювалися сцени навколишнього життя з конкретними побутовими деталями.

Морально-етичні питання відображені на іконах, написаних на сюжети "страшного суду". На Україні, особливо в XVI ст., в період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини "страшного суду" набули соціального, антифеодального спрямування. Народна фантазія найбільш виразно проявилась у зображенні раю та пекла. Іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла вони "направляють" панів, несправедливого суддю, економа й мельника, які обдурюють людей. Не уникають кари лихварі та шинкарі, злодії й п'яниці, картярі, легковажні жінки.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI - початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Великого розвитку досягло українське малярство в XV - XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пилиповича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін.

Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення потреб братств і церков. Творчість львівських художників характеризувалась високою професійною культурою, обізнаністю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в декоративно-прикладному мистецтві XIV-XVI ст. - гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХIV - першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

7. Суспільно-політичні  та історичні обставини XIV — XVII ст.

Духовна культура України другої половини XIV — кінця XVII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, з іншого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. і створення умов, за яких вона позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це слугувало головною причиною посилення національно-визвольної боротьби українського народу за соціальну та національну незалежність, збереження самобутньої культури.

Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна боротьба 1648— 1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак у ході подальших дій ця ідея була втрачена. А "Березневі статті" — договірні умови, розроблені Б.Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем, у яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин кожна сторона могла розірвати її, що й підтвердили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава і не думала брати до уваги інтересів українського народу. Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б.Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена впродовж тривалого періоду. Все це згубно позначилося на житті Української держави.