Українська державність у 18 ст

     Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..…...3

Розділ  І. Українська державність під іноземною  зверхністю у другій  половині XVIІ  ст…………………………………………………………………..5

1.1.    Становище України  після Переяславської  угоди;………………….…5

2. Розкол України. Доба «Руїни»………………………………………….9

Розділ  ІІ. Питання розвитку української  державності у складі  іноземних  держав у XVIІІ ст.. ………………………………………………………………14

1. Пилип Орлик та перша українська конституція;……………..……14
2. Знищення Гетьманської держави та розгром Запорозької Січі;….15
3. Причорномор'я та Правобережна Україна. Їх приєднання до українських земель у складі Російської імперії;……………………..21
4. Державний та суспільний лад українських земель у д.п. XVIІ - XVIІІ ст……………………………………………………………………….26

Висновки…………………………………………………………………………35

Список використаної літератури……………………………………………......37 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Важливою  віхою державно-правового розвитку України є період XVII-XVIII ст.. Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за створення своєї національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у надзвичайно складних умовах.

    У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями кримського хана формувалася й міцніла козацька військово-політична організація — Січ. Вона донині зберігається у пам'яті народній як символ української державності, яскравий взірець української державної ідеї, зразок самореалізації народної волі.

    Українська  козацька держава, створена під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького наприкінці 40-х років XVII ст., посідала гідне місце серед держав Європи. Незабаром після укладення в 1654 р. договору між Україною і Росією царський уряд послідово здійснював політику, спрямовану на ліквідацію Української держави. Через несприятливі політичні обставини українському народу і його лідерам не вдалося зберегти національну державність.

    Несприятливими  були геополітичні умови, сильними були сусідні держави, що претендували на українські землі, могутнім був натиск Російської імперії.

    Незважаючи  на трагічну долю, Українська козацька держава аж до 80-х років XVIII ст. — це надзвичайно важлива епоха в історії українського народу. Саме українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи «Руїни», з відривом Правобережжя і поверненням його під владу Польщі, стала головним місцем національно-державного життя усіх українських земель. У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій. Хоча царський уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігалась ідея демократичності і незалежності Української держави, почуття любові до своєї батьківщини. І коли, наприкінці XVIII ст., багатьом здавалося, що українське національне життя померло, саме на основі національно-державних традицій попереднього часу починалося нове відродження національної самосвідомості українського народу, що супроводжувалося формуванням самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Українська державність  під іноземною  зверхністю у другій  половині XVIІ ст

    1.1.    Перехід України під протекторат Московської держави.

    Необхідність  створення української держави та умов, що сприяли б цьому, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.

    Організаторами  цієї держави стали козацька старшина та шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні у 1648 р. з багатьох джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.¹

    З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація, і населення, що на ній проживало; податки, що збиралися на утримання органів публічної влади; правові норми, як регулятор суспільних відносин.

    Формування  української держави здійснювалося  в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання  державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

    Союз України з Росією був об'єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодився, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі виявилися невдалими. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протекцию... российского монарха».²

    Усний договір на Земському соборі не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вышло б для вольности казаков».³

    Прагнучи  домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити  свої привілеї і вільності України  як державного організму, старшинство  наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.

    Проект  цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

    Правовий  статус України і українського народу за договором 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...быти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели».

    Головою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство и верность» царю й одержати від нього клейноди.⁴

    Статті  Б. Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.⁵

    Україна, як вона того і бажала, дістала право  мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання  про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин — должность обыклую его царскому величеству отдавать будет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

    Отже, основне завдання, яке український  народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.Проте передчасна смерть Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові української національної державно-правової системи

    1.2. Розкол України.  Доба «Руїни»

    Після смерті Б. Хмельницького в Україні  настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями. Вони орієнтуються на підтримку сусідніх держав і готові заплатити за це високу ціну, нехтуючи інтересами, волею, незалежністю України. Причому їхня політична орієнтація і союзники постійно змінюються, що створює ще більший хаос у країні. У цій безжальній міжусобній боротьбі брала участь також і українська православна церква.

    Такі  обставини вельми полегшили Росії, Польщі, Туреччині втручання у  внутрішнє життя України, щоб посилити свій вплив на неї, підкорити Україну собі.

    Початок смуті поклала близька до Б. Хмельницького  особа — генеральний писар  І. Виговський. У серпні 1657 року в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського, досвідченого, розумного політика. В Москві правлячі кола ця кандидатура не задовольняла. Зокрема, внаслідок цього почались інтриги серед козацької старшини.

    В Україні розгорнулась боротьба за гетьманську  владу, а фактично, братовбивча громадянська війна.

    Гетьман Виговський, генеральна старшина та більшість  полковників приймають рішення  про розрив з Москвою та зближення  з Польщею.

    У вересні 1658 року було укладено Гадяцьку угоду про унію України з Польщею. В цій угоді передбачалося утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України). Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну казну, монету, судовий трибунал з діловодством українською мовою, армію — ЗО тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Угодою передбачалося утворення двох академій, ряду колегій, гімназій, різних шкіл, вводилося вільне книгодрукування. Найвища законодавча влада мала належати Раді — своєрідним українським зборам. Берестейська церковна унія скасовувалася в усіх трьох державах, усім релігіям забезпечувалася повна толерантність.⁶

    Москва  зреагувала на цю угоду в характерній  манері. Весною 1659 року стотисячна армія  рушила в Україну. В червні під  Конотопом відбулася генеральна битва, в якій московська армія була вщент розбита. Але Виговський не зміг скористатися цією перемогою. За його спиною визрівала змова. Більшість українського народу не прийняла Гадяцької угоди, незважаючи на її певні переваги з державної, політичної і юридичної точок зору. Населення ще не забуло польсько-шляхетського гніту, з-під якого воно тільки-но визволилось. Будь-яке спілкування з Польщею в народі розцінювалось як зрада інтересів України.