Українська державність у 18 ст

    Старшинська рада, яка зібралася в Білій  Церкві, обирає гетьманом Юрія Хмельницького і відкидає союз з Польщею.

    На  той час царська армія зайняла  все Лівобережжя. На раді в Переяславі в 1659 році під тиском Москви були прийняті Переяславські статті, в яких передбачався контроль царя над козацьким військом, обмежувалась влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувались царським воєводам.

    Міжусобиці  та війни, які сталися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І. Брюховецького) та правобережного (П. Тетері). У 1665 р. Брюховецький оголосив Лівобережжя володінням Російського монарха.

    30 січня 1667 р. юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир'ям, яке Польща та Росія уклали без участі України, строком на 13,5 років. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії відходить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі, за винятком Києва. Київ з прилеглою територією на 2 роки залишався за Росією. Запоріжжя мало бути під зверхністю обох держав.⁷

    У 1686 р. договір про вічний мир між  Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобережжя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти. Запорізька Січ після 1686 р. і до 1775 р. підпорядковувалася безпосередньо царській адміністрації і формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мала.

    Лівобережна Україна з Києвом в офіційних  актах другої половини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю. Хмельницького), друга назва — Гетьманщина — обумовлювалася її політичною організацією.

    Правобережжя  залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким  трактатом його було названо «Великим княжеством Руським».

    За  Бучацьким миром, укладеним у 1672 р. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Дорошенком, віддавалися під протекторат Туреччини.

    Протиприродність  поділу України на Лівобережну і Правобережну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій протест: у 1668 р. — при гетьмані П. Дорошенку, у 1676 р. — при І. Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі. У повсякденному житті населення цих земель підтримувало зв'язки (родинні, економічні, політичні).

    У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися  Брацлавський та Уманський полки, а  у 1675 р. — Корсунський полк. Через  рік правобережний гетьман П. Дорошенко здав Москві Чигирин з  усіма його жителями і присягнув на вічне підданство Росії. У листопаді 1696 р. правобережні козаки разом з лівобережними на чолі з С. Палієм ходили на Крим. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, які створили тут полково-сотенну організацію, стала вважатися українською землею.

    Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць  — полків. На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в адміністративних і військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

    Розчленування України на Лівобережну та Правобережну допомогло царату здійснити свій план переведення України зі стану незалежної держави в автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 р. гетьман Брюховецький «ударив чолом цареві малоросійськими городами» та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе «Великия и Малыя России самодержецъ».⁸

    Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі  України та її класів закріплювалися у нормативних актах, передусім у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сторін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус України та її відносини з Росією. Тому багато вчених розглядають їх як своєрідні Конституції України. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ було прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельницького (1659 p.); Московські, вони ж Батуринські чи І. Брюховецького (1665 p.); Глухівські чи Д. Многогрішного (1669 p.); Конотопські чи І.Самойловича (1674 p.); Коломацькі чи І Мазепи (1687 p.).

    Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р. Зауважимо, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можливість для наступних обмежень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмельницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а відтак ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

    Царський  уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати «народ малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого величества державою обще...». 

Розділ  ІІ. Питання розвитку української державності  у складі  іноземних  держав у XVIІІ ст..

1. Пилип Орлик та перша українська конституція.

    Величезне значення для розуміння історичного розвитку української державності мала спроба встановлення в Україні конституційного устрою.

    Після смерті Івана Мазепи у 1710 році гетьманом  було обрано генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один з найвидатніших  діячів XVII — XVIII ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України. Його діяльність як гетьмана проходила в еміграції. В день виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою “Конституція прав і свободи Запорозького Війська” (Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького). Його зміст свідчив про наміри та упевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком реалістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало неможливим. Історичне значення договору перш за все втому, що він був першим конституційним актом в Україні.

    Договір має чітку систему. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик покладав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.п. 4, 5). Пункти з 6 по 16 говорять виключно про українську державність. Основний їхній зміст — незалежність України від Польщі та Москви. Передбачалось створення козацького парламенту, який мав скликатись тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.

    Наявність козацького парламенту обмежувала гетьманську  владу і робила з України конституційну  державу. В цілому конституція свідчила про перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. Та боротьба, яка почалася ще в роки Визвольної війни між двома течіями в українському державному будівництві — самодержавною та республіканською, закінчилася тріумфом останньої. “Конституція”, в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і козацької старшини, як провідної верстви в Україні, була в той же час маніфестом державної волі українського народу, пам’ятником української державно-політичної думки.

    Акт обрання П. Орлика гетьманом і  “Конституція” були затверджені  шведським королем Карлом XII. У “Конституції” неодноразово згадується про протекторат шведського короля над Україною. Це потрібно “...для большей крепости Украіни”, “...для заховання оной целости в правах наданих й границах” (п.7). Таким чином, цей протекторат не був підданством українського народу Швеції. Він орієнтувався на зовнішню незалежність України і міцність її внутрішнього устрою.⁹

    2.2. Знищення Гетьманської  держави та розгром  Запорозької Січі.

    Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і  вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.

    Дослідники  справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності  України. Центризм Російської імперії  не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах.

    Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна  Україна. Українці називали її Гетьманщиною за державною організацією, котра існувала тут, а також «Військом Запорізьким». У XVIII ст. російський уряд установив для Гетьманщини офіційну назву «Малая Россия» (Малоросія).

    Російський  уряд створював особливі органи  для управління Україною. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі поверталася під владу колегії іноземних справ — у 1727—1734 pp. та 1750—1764 pp., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.¹⁰

    Положення договору 1654 р. про невтручання Росії  у внутрішнє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетворюється у невід'ємну частину Російської держави. Перша Малоросійська колегія (1722—1727 pp.) 29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський Указ про утворення Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові — резиденції гетьмана. Створення колегії офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації України. Насправді ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищити усі «давнини» України «и поступать по-новому», тобто включити Україну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала статус вищої апеляційної інстанції, в яку оскаржувалися всі без винятку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примарне право давати колегії поради. У 1723 р. колегія дістала право видавати накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

    Колегія пильно доглядала за усіма грошовими  та натуральними зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком «консистентских дачек»). Унаслідок цього за часів діяльності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зросли в чотири рази.

    В 1734 р. помер гетьман Д. Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією, щоб остаточно відібрати владу в Україні. Для цього він замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них росіяни, троє — українці.

    Спеціальним завданням Правління було скомпрометувати гетьманську владу, звинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які насправді поклав на українців царат). Правління мало також запобігати різноманітним зв'язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці права назавжди.¹¹

    Правління діяло жорстокими, брутальними засобами і, природно, викликало ненависть до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 p., коли імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К. Розумовський.

    Друга Малоросійська колегія (1764—1786 pp.). У 1764 p., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було доручено колегії, яка дістала назву — Друга Малоросійська колегія. її очолив президент — граф Петро Румянцев, його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії.В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як на самостійну народність. Рекомендувалося додержувати такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно заявляла, що для ведення малоросійських справ треба мати «лисячий хвіст і вовчу пащу». Друга колегія розраховувала шляхом проведення такої політики на ліквідацію автономії України. Почала вона з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища і збільшення надходжень до царської казни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1783 р. Саме колегія керувала ліквідацією Запорізької Січі.